Давненько ми не були в кіно! В Україні виросло покоління, котре досі не звідало сили одного з найпотужніших мистецтв. Та й старші, вчорашні завсідники кінозалів, тепер не мають куди подітися від дешевих російських «мильних» серіалів чи бойовиків американського штибу, що ними накрило з головою всі телеканали. Уже не так просто знайти навіть звичайний екран: ущент зруйновано мережу вітчизняного кінопрокату. Як і клуби, Будинки культури. Найбільше страждає село, дозвілля якого було приписане до цих закладів. Тим часом держадміністрації на місцях вже отримали вказівку згори: повертати селу кінофікацію. Та швидко лише казка мовиться...

На щастя, є люди, які хочуть рухати кіно до народу. Організатори Міжнародного фестивалю документальних фільмів «Кінолітопис», що у квітні відбувся в Києві вже вп’яте, хочуть донести кращі набутки українських документалістів до широкого глядача. «Головне — не сам столичний фестиваль, а відлуння в країні», — вважає його президент Лариса Єфименко. Регіональні програми так і назвали «Відлуння». Минулого літа в рамках акції «Канікули для всіх» «Відлуння» дійшло до 12 колоній для неповнолітніх правопорушників на території України.

Одна гілка проекту проросла в Кам’янці-Подільському. Партнером «Відлуння кінолітопису» тут стала райдержадміністрація, хоч жодних коштів для цього не виділяється. Заступник голови РДА Василь Товкайло каже, що кіномитці роблять дуже корисну справу. Перший день «Відлуння» став розкішним подарунком учасникам свята талановитих та обдарованих школярів зі 122 сіл району. Особливо раді були діти мультикам. А дорослі прийшли спеціально заради нових документальних кіноробіт, особливо серії «Столиці України». «Ніде цього більше не побачиш», — казали люди.

«Кінолітописці» побували й у навколишніх селах. У Гуменцях громада якраз святкувала день села, і місцевий Будинок культури на 500 місць був повен. Тут виникла ідея створення сільських кіноклубів, які згодом зможуть влаштувати потужніше «Відлуння». У селі Демшин, де живе патріарх аматорського кіно 80-річний Григорій Павленко, автор понад 200 фільмів, керівник любительської кіностудії, гостей також вітали сердечно. За участь у минулорічному «Відлунні» Григорія Івановича нагороджено знаком «Золотий кадр», а віце-президент «Кінолітопису» Галина Андріца вручила Павленку кошти на сучасну кінокамеру. Треба було бачити сльози розчуленого сивого кінолітописця краю!

А Наталка Голуб з Тирасполя показала у Кам’янець-Подільському військово-інженерному інституті свій фільм «Солдат війну не вибирає» (про недавні події в Придністров’ї). І всі курсанти захотіли потиснути руку тендітній авторці.

А короткометражна ігрова стрічка «Михайлюки» викликала у залі й вибухи сміху, й просвітлила душі. Ця робота — потрійний дебют у кіно: режисера Сергія Крутіна, оператора Руслана Вітухіна, композитора Сергія Косаренка. Сюжет сміховибуховий: нафтовик-заробітчанин Василь Михайлюк приїздить у село Михайлюки, куди з його зарплати перераховують аліменти на доньку, якої він... ніколи не мав. Він хоче притягнути до суду матусю-аферистку й повернути свої гроші. Але маленька дівчинка з порога назвала гостя татом. І він — після неймовірних пригод —залишається тут назавжди.

Ну хіба не потрібне українцям отаке своє кіно, що повертає щастя душевного спілкування?

«Кінолітопис», кажуть його ініціатори, з дороги не зійде. Але й творці стрічок, і популяризатори, і місцева влада, і глядачі очікують, що такі програми стануть державними. Поки що у «Відлуння» не так багато меценатів. Найголовніший — член-кореспондент Академії наук України, директор Інституту екогігієни і токсикології Микола Проданчук. Чи не символічно, що людина такого фаху опікується, щоб ми споживали менше духовної отрути, обираючи чистий вітчизняний кінопродукт?