У колишньому військовому бункері, спорудженому в гранітній скелі на березі Південного Бугу у Вінниці, відкрито Свято-Петровський скельний храм.

Вівтар під аркою

Про цей військовий об’єкт священик релігійної громади рівноапостольних святих Мефодія і Кирила Олексій Волков знав ще з дитинства. Каже, що хлопчаком разом з друзями, затаївшись на високій кручі у чагарниках, не раз уважно стежив за військовими, які входили у підземелля. Що там у ньому, тоді для Олексія залишалося таємницею. Хлопець і гадки не мав, що мине час і саме він обстежуватиме підземелля, даватиме йому лад і проситиме у військових дозволу на відкриття тут православного храму.

Щоб потрапити до храму, треба пройти через КПП Військово-медичного центру Повітряних сил України. Чергові пропускають прихожан без зайвих запитань. Асфальтова доріжка-серпантин, прокладена по кручі, веде на берег річки. Тут встановлено великий дерев’яний хрест. Метрів за двадцять від води — одна із споруд військового бункера. У ній обладнали православний Свято-Петровський храм УПЦ. Приміщення має дві великі кімнати, з’єднані аркою. Спершу службу відправляли в одній половині, друга була замурована стіною. Що за нею, ніхто не знав. З допомогою військових стіну розібрали і побачили велику кімнату аркоподібної форми. Нині там встановлено вівтар.

Близько 60 мирян, здебільшого мешканці Свердловського житлового масиву Вінниці, приходять на службу до нового храму. Надійними помічниками священика є паламарі. Їх у храмі — семеро. І всі юнаки. Першими стали до служби два товариші — студент будівельного технікуму Олег Боднік та одинадцятикласник Віктор Колібабчук. Наймолодший паламар — семикласник Сергій Блажієвський. Хлопці до того ж ще й ведуть заняття в недільній школі для дітей.

Храм прихожани облаштовують своїми силами. Коли ми побували тут, і дорослі, й малі дружно працювали на суботнику. Тим часом священик мріє про відкриття ще одного храму — Свято-Троїцького. Його мають намір облаштувати в головному приміщенні підземелля. Там, кажуть, також буде монастир.

Двері відчиняли... трактором

Проникнути у підземелля їм ледве вдалося. У ньому два входи. І обидва мають масивні металеві двері з великими складної конструкції замками. Жодні металеві предмети, якими пробували хоча б частково їх відчинити, не допомогли. Тоді військові прислали трактор. Трос обірвався, а двері все одно не піддавалися. Спробували жорстке зчеплення — відірвали ручку. Але після цього утворилася невелика щілина. Так поступово з допомогою лома впустили у підземелля світло. Товщина металу на дверях — приблизно 40 сантиметрів. Військові кажуть, що їх не вдалося б пробити навіть артилерійським снарядом. Двері на іншому вході поки що залишаються зачиненими.

Від військових О. Волков довідався історію цього об’єкта. Його будували як секретний бункер для високих воєначальників Радянської Армії. Було це у 1937 році. Тоді у Вінниці дислокувався штаб Повітряної армії, тому до міста над Бугом час від часу навідувалися гості з Москви. «Схованку» для них спорудили у гранітній скелі. Тут гранітне плато. Військові кажуть, що пробити таку товщу граніту не можуть навіть авіабомби. Скелі лупали каторжани, яких у той рік масових репресій, як відомо, було багато. Усіх їх після того розстріляли. Новий храм відкрито в пам’ять про невинно знищених людей. Саме про це думав священик Олексій, добиваючись дозволу на створення церкви.

Під час війни у бункері, який ще називали бункером Ворошилова (бо цей воєначальник найчастіше бував у Вінниці), був штаб Верховного головнокомандувача військ Німеччини — фельдмаршала Вільгельма Кейтеля. А під Вінницею, як відомо, була ставка Гітлера — відомий бункер «Вервольф» також споруджували полонені.

Не пустувала споруда і в післявоєнні роки. Адже Вінниця була повітряною столицею. У бункері розташували штаб 52-ї Повітряної армії. Дислокувався він тут до 1982 року. Тоді для військових знайшли інше приміщення. А бункер законсервували.

Священик разом із своїми помічниками уже обстежили усі 24 кімнати підземелля. Вони різні за розмірами — від невеликих кабінетів до зали. Але всі мають однакову овальну форму. У деяких на підлозі залишилася частина паркету, в інших — керамічної плитки. У машинному залі (про це свідчить вибитий на камені напис) — багато дротів і залишки компресорного обладнання. Під підлогою, яка у багатьох місцях знищена, прокладені дренажні керамічні труби. Від центрального коридора, завдовжки приблизно 50—60 метрів і завширшки не більше півтора метра, кімнати розходяться у лабіринтах невеликих розгалужень. Відчуття не з кращих, адже у підземеллі нема електрики. Всі роботи з розчищення приміщення віруючі виконують при світлі свічок. Вони сповнені бажання втілити свої задуми — відкрити скельний храм. У якому були б і трапезна, і бібліотека, і монастир.

Точка зору начальника Військово-медичного центру Повітряних сил України, генерал-майора Петра МЕЛЬНИКА:

— Жодних документів, що стосуються підземного бункера, у нас не збереглося. Вочевидь, що вони в архіві у Москві. Приміщення пустувало. Тому коли до нас звернулися представники Вінницької єпархії з проханням передати бункер для обладнання православного храму, ми не заперечували. Колишній військовий об’єкт отримав друге життя і прислужиться святій справі.