У КАУНАСІ Є ВУЛИЦЯ ІМЕНІ БЕЗДОМНОГО ВІННИЧАНИНА,

або Важкі випробування підполковника у відставці, «афганця» й «чорнобильця» Миколи Лунгу

«Рятівнику наших громадян. На честь сина українського козацтва Миколи Лунгу.» Меморіальна дошка з таким написом встановлена на одній із шкіл прибалтійського міста Каунас. Його іменем литовці також назвали вулицю міста. Якщо для прибалтійців Лунгу герой, то у нас, у Вінниці, він — знедолена людина без даху над головою. На його долю випало стільки випробувань!..

Випробування перше: у Кандагарі

В афганському пеклі Лунгу опинився разом з дружиною Людмилою. Хоча він молдованин, із-за Дністра, а вона українка, родом з Гайсина, райцентру на Вінниччині, доля звела їх на одній стежці. Коли Лунгу, кадрового військового з двома вищими освітами (закінчив Харківське вище училище льотчиків і Академію Генштабу в Москві), направили служити в Афганістан, дружина сказала, що також поїде разом з ним. Зробити це було неважко: вона за спеціальністю лікар-хірург, а такі фахівці на війні були вкрай потрібні.

...У Кандагарі санітарна машина, в якій разом з медперсоналом перебувала Людмила Лунгу, потрапила під обстріл. Микола Григорович каже, що осколок вразив Люду в самісіньке серце. Після чого його, командира розвідувальної роти, перевели на службу до Прип’яті. Треба було виховувати малолітніх сина й доньку.

Випробування друге: у Чорнобилі

У Прип’яті великою радістю для «афганця» стало отримання житла. Микола бачив, як тішилися квартирою син і донька, то й самого сповнювали такі самі відчуття. Тоді вони ще не знали, що їх чекає попереду. Уже в перші години після аварії на атомній станції він, командир батальйону хімзахисту, брав участь у приборканні полум’я. Якби все пережите в ті дні описати у деталях, могла б вийти книжка, сторінки якої навряд чи змогли б дочитали до кінця читачі зі слабкими нервами.

Невдовзі офіцера з чорнобильським «досвідом» перевели служити на ядерний полігон у Семипалатинськ. Тодішня система сповна «вижимала» з фахівців необхідні знання й досвід. Про здоров’я не йшлося. Протягом двох років Лунгу, як він каже, «поправляв здоров’я» в ще одній «чистій» зоні Семипалатинська. З вогню та в полум’я.

Під час одного з відряджень випадково зустрів афганського побратима — генерала Лебедя. На той час Лебедь командував армією у Придністров’ї. Мав значний авторитет у Збройних силах тодішнього Союзу. Лунгу погодився на його пропозицію знову послужити разом. Хоча обстановка у Придністров’ї була складна, але після пережитого в Афганістані та Чорнобилі Лунгу вже, здається, не лякало нічого.

Випробування третє: у Кіровограді

Після однієї з поїздок на могилу дружини Людмили (вона похована у Гайсині), у Миколи Григоровича виникло бажання оселитися у Вінниці. Так, у 1995-му після закінчення служби він приїхав до міста над Бугом. Тут знову одружився. Після довгих митарств йому так хотілося налагодити нове життя! Втім, кадрового військового завжди «кликала труба». Її звуки не можна витіснити з серця. Тільки-но дізнався про те, що створюється Українське козацтво, одразу долучився до цієї справи. Дарма, що за національністю молдованин. Мета і завдання новоствореної структури йому були до душі. Підполковника запасу з бойовим досвідом за плечима козаки прийняли як свого.

Якось у справах козацької організації Лунгу опинився у Кіровограді. До Нового року залишалося два тижні. На вулицях з’явилися перші ялинки. Відчувався передсвятковий настрій. На маленького хлопчика, який котив перед собою велику дитячу коляску, звернули увагу, здається, всі, хто в той час стояв на автобусній зупинці. Микола помітив, як дехто, усміхаючись, зазирав усередину, де спокійнісінько спали двоє немовлят. Схоже, близнюки. Хлопчина спрямував коляску на проїжджу частину і...

Наступні дії відставного офіцера була блискавичні. На роздуми не залишалося жодної хвилини. Ще мить — і дитяча коляска могла б опинитися під колесами потужного

«КамАЗа». Як він устиг відштовхнути хлопчика і коляску з малюками подалі від авто, дотепер не може зрозуміти. Всуціль понівеченого рятівника дітей, який сам опинився під колесами вантажівки, літаком санітарної авіації доставили до Вінниці.

Випробування четверте: у Вінниці

Лікарі нейрохірургічного відділення обласної психоневрологічної лікарні імені Ющенка не давали дружині потерпілого жодних гарантій поставити чоловіка на ноги. Він переніс кілька складних операцій, але ушкоджений хребет у наших умовах вилікувати було неможливо. Втім, ситуація не безнадійна, казали лікарі. За кордоном уже навчилися лікувати таку недугу. Дружина ті слова слухала, а в думках виношувала інші плани.

Останню розмову з нею він пам’ятатиме до кінця своїх днів. Вона сказала чоловікові, що кошти можна знайти. Мовляв, давай продамо трикімнатну квартиру, купимо однокімнатну, а решту грошей витратимо на лікування. Довірливий чоловік підписав усі необхідні документи і... опинився без даху над головою.

Сина Миколи Григоровича на той час уже не було серед живих — він, військовий льотчик, загинув під час випробування літака. Дочка далеко, аж за океаном, у Канаді. Там вийшла заміж, там живе і працює. Зв’язатися з нею телефоном у батька на той час не було жодної можливості.

У ті «чорні» дні його, як ніхто, виручив бойовий друг — уже згадуваний генерал Олександр Лебедь. Він домовився про лікування в одній з німецьких спеціалізованих клінік. Допоміг доставити туди хворого. Взяв на себе всі витрати за проведення операції і лікування. Завдяки такому клопотанню німецькі лікарі поставили нашого героя на ноги. «Мене він врятував, — каже з сумом у голосі Микола Григорович, — а себе не зумів.» Генерал Лебедь, нагадаємо, загинув під час авіакатастрофи.

Випробування п’яте: у Каунасі

Батьки врятованих дітей таки розшукали свого героя. Подружжя Фареників — Марта та Юрій — після того часто приїздили до Вінниці. Чергували у лікарні біля хворого. Допомагали трохи коштами. Повідомили про геройський вчинок вінничанина нашу міську владу. Однак проблему даху над головою, попри всі старання і заслуги, Лунзі, на жаль, так і не вдалося розв’язати. Переїжджав з квартири на квартиру.

Наважився навіть написати прохання з цього приводу Президенту держави. Щоправда, у листі жодним словом не обмовився ні про врятованих дітей, ні про те, що ніс вахту на Майдані під час помаранчевої революції. Усі ми пам’ятаємо епізод, коли Юлія Тимошенко в один з днів революції вручала червоні гвоздики тим бійцям, яким влада могла будь-якої миті віддати наказ про розправу з «революціонерами». Але мало хто знає ім’я людини у військовому однострої, яка несла оберемок тих гвоздик. Допомагав у ті хвилини пані Юлії саме Микола Лунгу. Звичайно, герой-рятівник міг би розповісти про свої проблеми героїні Майдану. Але не зробив цього. Не переймався тим, що отримує безпосередньо в наметі уколи, що там само йому ставили крапельницю. Така він людина — скромна за своїм характером, а скиглити справжньому офіцеру не належить.

У наш час таким важко вирішувати будь-які питання. Чиновники здебільшого зважають на тих, хто постійно їх бере за горло, день при дні оббиваючи пороги кабінетів. А Лунгу навіть відповіді на свого листа не отримав від Президента. Значить, так має бути, переконаний він. Є в людей важливіші справи.

...Господарка квартири на Старому місті у Вінниці, яку останній раз винаймав Лунгу, розчарувала мене: «Микола Григорович, — сказала, — виїхав з Вінниці. Подався у Каунас...»