Приводом для цих роздумів стало запитання мешканця міста Павлограда О. Малакова, поставлене на сторінках тижневика «2000»: «Чи може росіянин бути патріотом України?»

«Так!» — каже автор, однак серед складників українського патріотизму українській мові місця не знаходить. На його думку, мова — поза сутністю людини й спільноти. І йому «незрозуміло», навіщо українському шахтареві знати українську мову. Знає російську й досить, бо мови схожі.

Така позиція серед громадян України не поодинока. Вона формувалася довго, послідовною русифікаторською політикою. Її віхи — Валуєвський циркуляр, Емський указ і низка радянських дезукраїнізаційних постанов — своєрідні осикові кілки, застромлені в тіло української мови та пам’ять народу.

Отже, є певна проблема української мови — в корінних українцях, які під впливом русифікаційних процесів так «обрусіли», що їм українська мова неначе ні до чого. Нібито для них не має особливого значення, якою мовою вони говорять, пишуть, співають. Головне те, про що вони говорять, пишуть, співають і як будуть діяти. Ніби й переконливо: справи дійсно прирощуються ділами. Та однозначність цього висновку оманлива. Бо від чого насправді залежить ота «формула діла»?

У людській сутності чітко проявляються два формотворчі чинники. Один обумовлений природою, другий — особливостями соціального середовища, взаємодією людей у сферах виробничій, етносоціальній, мовній. Ці чинники творяться людьми й одночасно творять людей. Вплив їх на формування свідомості й способу життєдіяльності людей завжди був, є і буде вирішальним.

Ось лише дві цитати, вони належать ученим, яких і росіяни, і українці вважають своїми (обидва — із Східної України).

Педагог К. Ушинський вважав, що мова не тільки засіб спілкування, а й універсальний засіб самотворення народу. «У мові одухотворяється весь народ, вся його батьківщина... Коли зникає народна мова — народу немає більше!..»

А Олександр Потебня науково довів, що народність і мова поняття не просто синонімічні, а одне без одного неможливі, й неодмінною умовою творення нації є єдність її мови.

Особливо актуальні для українського сьогодення думки Потебні про денаціоналізацію, яку він вважав моральною хворобою суспільства. «Навіть коли пригноблювачі досить близькі до пригноблюваних, а останні не позбавляються насиллям майна і не обертаються в рабство, денаціоналізація все-таки веде до економічної й розумової залежності і стає джерелом страждань».

У такому контексті маємо шукати відповідь на запитання: що для людини є мова і чи має значення, якою мовою вона говорить?

Та думки великих попередників мало знає широкий загал, інтелігенція, політики та державні діячі. Інакше складно зрозуміти, чому в Україні так мало приділяється уваги розвитку та вивченню української мови. Досі в нас не перекладено (з російської) та не перевидано зібрання праць Ушинського, Потебні. Й водночас не затихають дискусії про двомовність та надання російській мові державного статусу.

Алогічно, що українська мова ігнорується, піддається обструкції на українській землі — не лише у східних регіонах, Криму, а й у Києві.

Тільки два ближчі за часом факти. 11 лютого 2006 року на презентації продукції парфумерної фірми «Оріфлейм» (у Києві) туди завітали три студентки-китаянки, які навчаються в Україні. За два роки (!) вони досконало оволоділи українською мовою. Й на тій презентації щось запитали саме українською. І ніхто із працівників фірми не зміг чи не захотів відповісти їм!

У 2006-му громадськість стала свідком переслідування «російськомовного українця», мешканця Донецька, тільки за те, що він вирішив заговорити на виробництві українською мовою (його звати Ю. Литвин). Чи це не дискримінація? Як це інакше назвати, коли на прохідній заводу вивішують попередження: «Разговаривать на территории на украинском языке запрещается», а у змінному журналі проти позначки українською про особливості технологічного процесу начальник робить приписку: «Что это за порнография в журнале?», а заяву про відпустку не підписують тільки тому, що вона написана українською.

Після цього «дбати» про утвердження статусу російської мови якось уже й ні до чого. Бо в цьому разі ні української мови, ні народу, ні держави Україна вже й не видно, принаймні на означеній території. Один сучасний шоу-бізнесмен на радіо «Ера» оголосив мелодійну українську мову «конкурентно неспроможною». Отже, практично всюди (бізнес, політика, освіта, мистецтво, ЗМІ) тиск на українську мову посилюється — й мало що робиться для її утвердження як мови загальнонаціональної.

Чому домінують такі тенденції?

Серед причин багато хто називає значний відсоток етнічних росіян та представників інших народів, скажімо, в Донбасі, Криму. І все ж, на нашу думку, не цей чинник слід вважати основним. Визначально те, що тут фактично ігнорується державна мовна політика, особливо на виробництві, в освіті та ЗМІ.

І хоч цифрові дані про розвиток освіти вказують на зростання числа дошкільних закладів та шкіл з українською мовою навчання (в Донецьку аж понад 50 відсотків), реальних зрушень не спостерігається, що і підтвердив останній перепис. Змін не відбулося. А як це може відбутися, коли говориш, пишеш, читаєш і, відповідно, мислиш та дієш за логікою іншої мови?

Цілком виправданий докір прозвучав на VІ Міжнародному конгресі україністів (Донецьк) у виступі професора О. Білецького «Інформаційний простір Східної України не контролюється Києвом», що на Донбасі найбільший попит мають московські радіо- і телеканали. Є враження, що не тільки керівництво регіону, а й центральна влада мало що зробили, щоб ЗМІ тут подавали інформацію, яка цікавила б населення регіону і була українською і за формою, й за змістом.

Про тенденційну спрямованість інформаційних структур свідчать і такі дані: із 900 зареєстрованих видань Донецької області тільки 18 видаються українською мовою. І лише одна обласна газета «Донеччина». Тим часом 666 видань друкуються виключно російською мовою. Лише 45 відсотків ефірного часу віддано для телепередач державною мовою, а 55 відсотків — російськомовні. Але й передачі українською дуже умовно можна вважати українськими по суті. Бо, хоч як це прикро, саме ЗМІ області доклали чимало зусиль у підігріванні сепаратистських та федералістських настроїв на минулих президентських виборах, та й нині події і факти подають тільки в певному соціополітичному контексті.

Така само картина й на Харківщині, де україномовні видання застигли на рівні 5 відсотків.

Особливо гостра ситуація склалася в Криму. Ще в 2005 році представники Севастополя заявляли, що українська мова в освіті тут «не на часі».

Формула «не на часі», яку так полюбляють вживати управлінці Донецька та Криму, не має під собою інших аргументів, крім політичних. Ще недавно в Сімферополі гостро дискутували про доцільність відкриття першої тут української гімназії. Противники переконували, що це в російськомовному Сімферополі — річ безнадійна: не той контингент дітей. І що ж? Уже два роки гімназія працює із серйозним перевантаженням. Дітей повели сюди не тільки «російськомовні українці», а й росіяни, татари.

Отже, проблема української освіти тут не лише в мові навчання. Так само й проблема ЗМІ — не в мові, а насамперед в їх змісті та дусі. Серед безлічі російськомовних радіо- і телепередач можна побачити й таку, як «Куранты». Починаючи від заставки, що зображає Кремль і московську Красну площу, передача відтворює ідеологію, політику і навіть побут іншої спільноти й іншої держави.

Цей факт добре ілюструє мету, зміст і характер зовнішньої політики Росії щодо України. Відповідно і гострота мовного питання в Україні визначається не так філологічним його аспектом, а тим, що саме з мови починається конструктивна і деструктивна дія інших (чужих) чинників у нашій спільноті.

Кожна нормальна держава намагається убезпечити себе від таких чинників. Особливо тепер, на тлі глобалізації, національні держави дбають про захист свого етнокультурного, мовного простору. З цією метою прийнято й діють спеціальні закони в Англії, Франції, Росії. В Україні все це ще належить зробити.

Якщо французи приймають спеціальну ухвалу навіть про те, щоб дати французьке ім’я універсальному інтернет-знаку («собачці»), то в нас і «собачка», й сам Інтернет — іншомовні. За останнє десятиліття наша мова так переобтяжилась іншомовними виразами, що в ній почали руйнуватися історично усталені мовні форми, а відтак і характер та логіка мислення. Небачені раніше запозичення (переважно з англійської) творять англо-українську тарабарщину, відірвану від розуму й внутрішнього світу людини. Все це — реальна загроза не лише мові, а й народу України.

...Відомо, що пес схожий на господаря. Або — навпаки. Отож маємо щось робити зі своїми «собачками».

Леонід ТОКАР, кандидат історичних наук, доцент.