Андрій САДОВИЙ: «Усе, що стосується міста, має бути в компетенції місцевої влади»

Із досьє «Голосу України»

Андрій Садовий народився 19 серпня 1968 року у Львові. Закінчив Львівський технікум радіоелектроніки, університет «Львівська політехніка», де здобув спеціальності інженера електронної техніки та економіста. 1999-го закінчив Академію державного управління при Президентові України, отримав кваліфікацію магістра державного управління. Трудову діяльність розпочав у 1989 році на ВО «Львівприлад». З 1992 по 1995 рік — заступник директора Львівського відділення Фонду соціальної адаптації молоді при Кабінеті Міністрів України. 1997—2005 роки — голова ради, голова правління ВАТ «Південьзахіделектромережбуд», 1997—2001 роки — голова правління Фонду розвитку Львівщини, 2002—2003 роки —директор Інституту розвитку міста, з 2005-го — лідер громадського об’єднання «Самопоміч». Упродовж 1998—2002 років — депутат та голова комісії з економічної політики Львівської міської ради. 26 березня 2006 року обраний на посаду міського голови Львова. Одружений, має трьох дітей.

— Андрію Івановичу, донедавна ви очолювали Інститут розвитку міста, котрий приділяв чимало уваги питанню самоврядності місцевих громад. Сьогодні ви є головою львівської громади, тож уже з практичного погляду оцінюєте необхідність внесення змін до законодавства, яке стосується місцевого самоврядування та розмежування повноважень між представницькою та виконавчою гілками влади.

— Безумовно, зміни до законодавства вносити потрібно, хоча я не сказав би, що воно таке вже й погане. Проблеми — з чітким виконанням законів. Візьмемо, для прикладу, проблему зростання цін на енергоносії. Сьогодні уряд заявляє про швидке збільшення ціни на газ, але, схоже, зовсім не замислюється над тим, як у цій ситуації виживатимуть міста. Не замислюється тому, що сподівається перекласти це на місцеві органи влади, котрі й встановлюють тарифи на комунальні послуги для населення. Але як міський голова пояснить мешканцям, чому вони повинні сплачувати за тепло чи газ у декілька разів більше? Може, внаслідок цього поліпшується якість послуг? Ні. Бо ми маємо ті самі будинки, які будувалися у Львові з 50-х до 90-х років із розрахунку на дешевий газ. Та й ніхто в державі не ставив питання про енергозберігаючі технології, про утеплення будинків. Тому, на мою думку, держава має повернутися лицем до міст та, спрямувавши на забезпечення їх життєдіяльності вітчизняний природний газ, стимулювати розвиток енергозберігаючих технологій. Чи погляньмо на інший простий приклад — податки. З того валу, що збирається в нашому місті, 80 відсотків іде до центрального бюджету і лише 20 відсотків залишається. А у Львові розміщується 55 відсотків пам’яток архітектури України! А що місто отримує для їх збереження? Нічого!

— Але ж на підготовку Львова до 750-літнього ювілею якісь кошти виділено?

— Саме «якісь». Ось нещодавно відбулося засідання урядового оргкомітету на чолі з віце-прем’єр-міністром В’ячеславом Кириленком, під час якого йшлося про освоєння коштів. Нам було виділено 100 мільйонів гривень та ще, можливо, вдасться отримати 14 мільйонів. І це до 750-ліття міста Львова! Для прикладу: Харків, коли там святкували 350 років, отримав 350 мільйонів! Але ж нам лише на реконструкцію Національного театру імені Марії Заньковецької потрібно майже 230 мільйонів гривень! Чи візьмемо минулий рік, коли було виділено 50 мільйонів гривень. Реально вони надійшли до Львова лише у вересні, коли почалися дощі.

— Невже й за теперішньої влади маємо «специфічне» ставлення до Львова, про що чимало говорили за попереднього режиму?

— Ставлення до міста справді було специфічне. Львів у політичному плані завжди був достатньо активним, що не завжди подобається можновладцям. Але ж пам’ятки архітектури належать не лише Львову. Мало того, це надбання не тільки держави, а й усього світу, бо весь центр міста — у списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Тож гості, які приїжджають до нас, дуже часто цікавляться, скільки ми на утримання цієї спадщини отримуємо коштів. Та нам залишається лише розводити руками. Коли б у Львові, як, наприклад, у Києві, 50 відсотків зібраних коштів залишалися в розпорядженні міської громади, це дало б нам змогу врятувати пам’ятки культури. Вважаю, що в суспільстві має відбутися серйозний диспут стосовно розподілу коштів між державним та місцевими бюджетами. Крім того, потрібно невідкладно розробити та ухвалити закон про збереження історичної спадщини, котрий передбачав би державне фінансування національних пам’яток архітектури.

— Чи достатньо у вас як міського голови та в міської ради важелів для належного виконання своїх обов’язків перед міською громадою?

— На мій погляд, тут ще є над чим працювати. Для прикладу: якщо сьогодні міський голова не має жодного впливу на призначення начальників в органах міліції, то хіба може він належним чином відповідати за правопорядок? Також міський голова не має жодного впливу на призначення керівників податкової адміністрації. Сьогодні нас із цих питань навіть не інформують, а раніше хоча б формально процедура цих призначень передбачала так зване «погодження». Тож коли начальника податкової адміністрації призначає держава, то він передусім дбає про державний бюджет, а місцеві податки і збори залишаються десь на узбіччі. Але ж вони — левова частка бюджету міста Лева та інших міст і містечок! Та якщо в податковій адміністрації місцевими податками і зборами опікуються лише три чи чотири особи, то про що можна вести мову? І ми не вимагаємо чогось надзвичайного — лише пропонуємо керуватися логікою і здоровим глуздом. Ще однією дуже актуальною для міста проблемою є стосунки з військовим відомством. Свого часу військові отримали в місті дуже багато землі і майна, але сьогодні, коли триває реформування Збройних сил і вивільняється чимало будівель, трапляються спроби продати їх, причому йдеться навіть про пам’ятки архітектури. Це, наприклад, стосується прекрасного палацу по вулиці Саксаганського, де розміщувався штаб повітряної армії; приміщення драматичного театру, яке у 2003 році було передано на баланс Західного оперативного командування за умови збереження функціонального призначення. Після того, як втрутився Президент, з’явилася надія, що театр буде передано на баланс Міністерства культури. Так само чимало землі мають у своєму розпорядженні прикордонники, але як вони діють? Зокрема, за адресами Довбуша, 15, чи Замкова, 31, є чудова паркова зона. Раніше прикордонники мали там якусь антену та незначні споруди. Але після демонтажу антени військові якимось чином отримують свідоцтво про право власності на цей об’єкт і продають його в Києві з аукціону. А далі з Києва приїжджає новий власник і заявляє свої претензії... на гектари землі. Тож нам без кардинального впливу держави в таких ситуаціях дуже важко навести порядок, бо можливості місцевого самоврядування обмежені. Ми безліч разів звертали увагу керівництва Державної прикордонної служби на неприпустимість таких дій, пояснювали, що так робити не можна, й у відповідь чули: «Так, так, так, добре». А прикордонники тим часом тишком-нишком провели аукціон, продали не свою власність і поставили міську громаду перед фактом.

— Сьогодні робляться якісь кроки для повернення цих об’єктів у власність міста?

— Міська рада офіційно звертається із листами до Прем’єр-міністра, до Президента, але ж ви знаєте, як працює державна машина, тим паче сьогодні, коли відбувається перегрупування влади. Усім просто не до цього. Або ще одна проблема. У Львові є 136 будинків, які військові планують передати місту. Але ці будинки фактично доведено до руїни, тож виникає запитання: на які гроші проводити реконструкцію? На кожен із них потрібно витратити щонайменше по мільйону гривень. Виходить, що військові ці будинки експлуатували, їх мешканці сплачували квартплату, ті кошти невідомо куди спрямовувалися, а тепер крайнім має бути місто? І таких проблем — безліч, і всі вони лягають на плечі міського голови. А підтримка? Що, кожного дня стояти під секретаріатом Президента чи Кабміном і бити поклони? Ми ж чужого не просимо, а вимагаємо, щоб не забирали те, що належить громаді міста Львова.

— Тобто, хоч законодавство в Україні не таке вже й погане, необхідність у чіткішому розмежуванні прав та обов’язків різних органів влади таки є?

— Я сказав би так: усе, що стосується міста, має бути в компетенції міської влади. Тобто будь-які призначення посадових осіб — чи йдеться про санепідемстанцію, чи податкову, чи міліцію — мають відбуватися за погодженням з міським головою. Приміром, нині в місті просто критична ситуація з гральними автоматами. Я досі не можу зрозуміти, чим керувалася держава, коли дозволила цей вид діяльності в Україні. Для прикладу: у Кракові або в Чикаго немає жодного грального автомата. Натомість українські міста цілковито заполонив цей бізнес. Невже законодавцям невідомо, що навіть залежність від наркотиків ще якось можна полікувати, а залежність від гри — ніколи. Наслідок — зруйновані сім’ї, шалено криміналізується ситуація, а власники грального бізнесу заявляють: «Ми маємо ліцензію».

— Нещодавно й у столиці України почали перейматися цією проблемою, але все залишилося, як було. Можливо, тому, що гральний бізнес надзвичайно криміналізований, має значні фінансові можливості та лобістів на найвищому державному рівні?

— Звичайно, в окремо взятому місті щось важко зробити. Можна поліпшувати ситуацію, але без усвідомлення цієї проблеми на державному рівні вона залишиться. Та невже наші можновладці вважають, що коли відправлять своїх дітей вчитися за кордон, то їхні родини омине це горе? Не омине. Відомо, що бізнесу, який дає 300 відсотків річного прибутку, байдужі будь-які трагедії. Тому держава має заборонити його вольовим рішення, бо гроші, які сплачуються за патенти, — це мізер, який навіть на соту відсотка не покриває збитків від руйнування душ, яке відбувається нині.

— Можливо, міським головам різних міст України варто об’єднати зусилля для розв’язання спільних для всіх проблем?

— Ми сьогодні чудово співпрацюємо. Я маю цілковите порозуміння із міськими головами Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Донецька, бо всі міста мають схожі проблеми. Тож те, що я вам кажу, може сказати кожний міський голова. Раніше ця співпраця зводилася до того, що міські голови збиралися разом щоб «поплакатися» та підписати чергового листа до Президента чи Верховної Ради. Сьогодні міста доведено до критичної межі, тож на часі діяти по-іншому, рішуче. За нами — громади, які нас обрали.

— Повернімося ще раз до реконструкції центральної частини Львова, оскільки останнім часом на адресу міської влади лунало чимало звинувачень з приводу «бетонування історії» на площі Ринок.

— Цій проблемі було присвячено найпершу нараду, яку я провів на посаді міського голови. Запросивши на неї провідних архітекторів міста, представників наукових інститутів, громадськість, ми спільними зусиллями дійшли порозуміння. Бо те, як це робилося раніше, справді породжує чимало запитань. Тож сьогодні всі роботи в місті ведуться згідно з чинним законодавством. До Львова прибула група австрійських архітекторів, котрі розробляли план Відня, і в них також не було жодних зауважень. Тепер про історію та археологію. Справді, на площі Ринок, де тривають ремонтні роботи, є багато історичних пластів, є багато цікавого, але майже все це було досліджено ще 100—150 років тому. Водночас ми маємо іншу проблему: оскільки в багатьох будинках взагалі відсутня каналізація, вода підмиває будинки, котрі мають велику цінність. Тож ми фактично рятуємо площу Ринок.

— Тим часом для комплексної реконструкції міста потрібні мільярдні кошти. Зрозуміло, що на державу тут мала надія. Можливо, варто створити Фонд розвитку міста?

— Цю ідею дуже схвально сприйняли Президенти України і Польщі, тож є надія, що саме вони виступлять засновниками такого фонду. Також ми плануємо долучити до нього президентів інших країн, культура яких представлена у місті Львові. Це і австрійці, і литовці, і вірмени, і євреї. Бо місто Львів справді належить до об’єктів світової культурної спадщини. Ми не вимагаємо від держави чогось екстраординарного. Та коли 55 відсотків державних пам’яток архітектури розташовані у Львові, то, за логікою, на їх реконструкцію та утримання мало б виділятися 55 відсотків коштів, котрі передбачені за цим бюджетним рядком. Усе дуже просто. Крім того, ми дуже сподіваємося, що Україна разом із Польщею здобудуть право на проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Адже внесення Львова до переліку міст, які прийматимуть чемпіонат, відкриває широкі можливості для розвитку транспорту, готельного бізнесу, інфраструктури. Ми робимо все можливе, щоб бути містом-учасником, а 7 грудня нинішнього року, коли буде ухвалено остаточне рішення, ми триматимемо кулаки за Україну й Польщу. Я вірю, що доля нам усміхнеться.

— Ми бажаємо Львову й львів’янам якомога більше усмішок долі...

Розмову вели Сергій ЛАВРЕНЮК, Оксана ТЕЛЕНЧІ.