Комсомолу — ура!

1973 року я працював секретарем комітету комсомолу (з правами райкому) Сокальського заводу хімволокна, на Львівщині. «Хімія» щойно стала до ладу, а тому більшість працівників були молоді.

На той час у мене за плечима — два курси заочного відділення факультету журналістики Львівського університету, досвід редагування додатку «Сокальська районна газета «Вперед» на будівництві ЗХВ». Я мав другу обласну журналістську премію за кращі нариси про робітничий клас і вже вважав себе майже асом журналістики. Тож коли секретар Сокальського райкому КПУ Зінаїда Бєлякова запропонувала мені підмінити кореспондента районного радіо, потішивши перед цим компліментами про мої «виняткові журналістські успіхи», я майже одразу погодився.

Єдине, в чому вагалася Зінаїда Яківна, так це в моїх знаннях сільського господарства. Мовляв, Колю, ти хлопець міський і ці проблеми мало знаєш, а район наш в основному аграрний. Отож я одразу взявся саме за аграрну інформацію. У сільгоспуправлінні дістав дані про надої молока, поцікавився вивезенням гною на поля, переписав кілька заміток з райгазети «Вперед» про роботу свинарок, телятниць. До всього цього додав десяток повідомлень зі свого рідного заводу, культурну і спортивну хроніку, навіть щойно переданий прогноз Львівського гідрометеоцентру.

Коли все це було вже написане і разів п’ять перечитане, пішов до першого секретаря райкому Люсі Плоцідим, з якою вчився в школі й жив у дитинстві на одній вулиці. Їй партійне керівництво доручило бути моїм диктором. Освоївши разом щойно вручений мені новий студійний магнітофон «Темп», почали начитувати передачу. Люся — своїм дзвінким піонервожатівським голосом, я — чужим, як у відомого тоді диктора Юрія Левітана. Коли вже передача була на плівці, запросили прослухати її заввідділом пропаганди й агітації райкому партії Романа Федюка. Той залишився задоволеним. Десь близько десятої вечора з легкою душею я заніс бобіну з передачею на радіовузол і передав її черговому техніку.

— Усе гаразд? — спитав той.

— Авжеж, сам Федюк слухав.

Тієї ночі спав неспокійно. Уявляв, як вранці, прослухавши мою передачу, райкомівці говоритимуть: «Бачите, який розумний хлопець цей Микола. Як зробив доручену справу, яку цікаву передачу підготував!»

Удосвіта я поїхав на завод. Швиденько обійшов цехи і усівся в комітеті комсомолу чекати схвальних дзвінків з райкому. Телефон задзвенів майже відразу. Але телефонували не з сокальського «білого дому», а технік з районного радіовузла.

— Але цікаву передачу ти, Миколо, зробив. Я мало не вмер зі сміху.

— А то чому ж смішна?!

Мій співрозмовник, щось пригадав і зареготав. Мої подальші розпитування робили його сміх гомеричним. Він просто задихався, коли хотів щось пояснити. «Чому він сміється?» — подумав я. Та відповіді не почув, бо відчинилися двері кабінету і заглянула схвильована секретарка директора Свєта.

— Колю, там з райкому Бєлякова дзвонить. Зла, аж кипить.

Слухавка дійсно готова була розірватися від істеричного жіночого крику.

— Кто дал вам право делать такие глупости?!

— Які, Зінаїдо Яківно?

— Он не знает! Да за такое надо...

Попросивши в директора «Волгу», швиденько їду на радіовузол. Там мене зустрічають як героя. Заряджають у магнітофон бобіну і з загадковими посмішками запускають передачу.

— Говорить Сокаль, — пізнаю дзвінкий Люсін голос.

— Доброго ранку, шановні радіослухачі, — це вже мій голос під Левітана. Але тут раптом ще чийсь урочистий голос вигукує: «Хай живе Комуністична партія Радянського Союзу — випробуваний авангард робітничого класу, всього радянського народу! Ура!»

— У районі триває місячник вивезення органічних добрив на поля. 15 тисяч тонн гною доставили на поля механізатори колгоспу.., — поставленим голосом оголошує Люся. А чийсь невідомий, перебивши її, кричить з динаміка: «Хай живе ленінський комсомол — активний будівник комуністичного суспільства. Комсомолу — ура!»

— Вагомих здобутків досягли свинарки колгоспу «Україна». Тут від кожної супоросної свиноматки одержали по 19 поросят...

І знову мене перебиває крик якогось партійного фаната: «Хай живуть радянські жінки — активні будівники комунізму! Ура!»

— Пудові надої молока сьогодні одержують на фермі імені Лопатіна... А невідомий голос продовжує: «Хай міцніє єдність і згуртованість комуністів усього світу... Ура!»

Увесь цей вінегрет трьох серйозних голосів виглядав аж надто кумедно. Разом з усіма сміюся і я. Раптом у кімнаті стало тихо. Лише я з Люсею і невідомий «крикун» продовжуємо по радіо свою безглузду розмову в три голоси. Я озирнувся. У дверях апаратної стояла біла від люті Бєлякова.

— Поехали в райком. Посмотрим, как ты там посмеешься.

Там я справді не сміявся. Та й не було з чого. Бо поставлена на райкомівський магнітофон, на якому ми, до речі, і записували передачу, злощасна плівка говорила лише нашими з Люсею голосами. З’ясувалося, винний у всьому саме цей новий магнітофон. Він був дводоріжковий. Тобто записував лише на половині плівки. А в апаратній, де відтворювали запис для передачі в ефір, магнітофон вже був однодоріжковий і звук знімався з усієї ширини плівки. Готуючи передачу на магнітофоні в райкомі, ми записали її лише на верхню частину плівки. А на нижній залишився запис заздоровниць на честь 56-ї річниці Жовтневої революції. Їх завбачливий райкомівець записав на плівку, щоб потім під час демонстрації вмикати магнітофон.

Кажуть, що партсекретарі Сокальщини потім самі слухали плівку на однодоріжковому магнітофоні, на якому було чути і нашу передачу, і гасла. Сміялися! А справу зам’яли. Щоправда, мені більше не давали вести передачі районного радіо. Згодом я став журналістом й через вісім років знову сів за мікрофон — як коментатор Волинського обласного радіо. Та одержаний в Сокалі урок, запам’ятав назавжди.

Волинська область