Сільська жінка зі столичною славою

Дорога така, що мимоволі згадуєш американські гірки. А ще — британський уряд, який ретельно шукає, куди було б найкраще вкласти соціальні інвестиції на Хмельниччині. Душа просто-таки волає: в дороги, в сільські дороги вкладайте свої фунти стерлінгів, дорогенькі панове британці! А тут ще, як назло, покажчиків на дорозі катма. Доводиться раз по раз зупинятися та розпитувати, як дістатися в Закупне.

— А хто вам потрібен?

Розповідаємо про намір написати про знамениту пекарку, прізвище якої нам мають повідомити в Чемеровецькій районній державній адміністрації.

— То ви їдете до Бобчихи! Та її не те що вся наша округа знає, із самої столиці замовники приїздять! — і таке нам говорили на шляху до Закупного не раз. Зустрічні розповідали про жінку з надзвичайною повагою та гордістю: он, мовляв, які в нашому краї є!

— Еге, то на цих дорогах слід не звичні покажчики ставити, а дуже конкретні: «До Бобчихи»!

Коли ми вже нарешті опинилися «на домах», як називають закуп’янці цю частину села за те, що тут зведено не прості хати, а двоповерхові багатоквартирні будинки, я помітила жінку у синьому нейлоновому фартушку-пелерині. Вона вийшла у двір із крайнього під’їзду. «Оце і є Бобчиха!» — промайнуло у мене в голові ні з того, ні з сього. Як потім з’ясувалося, інтуїція моя була просто на висоті. Може, причиною такого впізнавання стала, так би мовити, ота сама харизматичність майстрині. А що? Не одним же вождям носити на собі печать народного визнання та шани! Цілком нормально, коли людська любов адресована звичайному майстру і трудівниці.

Тісто теж ласку любить

Виходила заміж похресниця Льоні Бобко. Тож хрещена мати, за звичаєм, подалася замовляти коровай. Поїхала до Голенищева, до відомої коровайниці. Коли за кілька днів отримала замовлення з рук бабці-коровайниці, її взяла досада: «Оце така старенька може випікати, а я що, без рук? Чому я цього не роблю?» Треба сказати, що Леоніда Бобко, працюючи завскладом готової продукції, не раз «підробляла» на весіллях: кликали жінку пекти печиво та тістечка, гарні та смачні у неї виходили завжди «грибочки» та «горішки», «каштани» та «трубочки». Домашніх своїх також часто балувала випічкою. Уже не кажучи про паски, які їй завжди вдавалися на славу. Надумала Леоніда Федорівна збудувати у дворі піч та спробувати перекваліфікуватися... із пенсіонерки в бізнесменку.

Вибрала новий хліб не з медом. Це ж треба прокинутися вдосвіта, о шостій розтопити масло, додати олію, мед, запарити частину борошна, розвести випробувані одеські дріжджі та поставити в тепле місце цю опару, щоб підійшла. Потім розпалити піч, та не простими дровами, а дубовими, грабовими, ясеновими, щоб жар тримали, якраз «кубинський» мішок дров іде, і палити треба п’ять годин. Тим часом у роботі одразу 15 кілограмів щонайкращого борошна, масло, яйця, олія... Жодних розпушувачів, відбілювачів, покращувачів! Місити тісто треба так, що аж «піт з кожної волосинки тече», зізнається пані Льоня. Далі піч треба вистуджувати, щоб посаджене в неї тісто не підгоріло, рівномірно пропеклося, доводиться буквально не відходити від печі — то відкривати заслонку, то прикривати форми з хлібами, що добре підійшли. І так — дві з половиною години. Коли ж чотиривідерну форму-каструлю виймає з печі, треба ще вміти витягти з неї виріб, вистудити його й тільки потім прикрашати. Якщо це коровай —одних лише трояндочок із прісного тіста знадобиться близько 120. Поки іменний триярусний обрядовий хліб, для якого роблять спеціальні ноші, прийде у світ в усій своїй красі, напрацюється ціла сім’я.

— Та це не робота, а каторга, — мало не вирвалося в мене.

А пані Льоня й думати не хоче, що виконує неймовірно тяжку, навіть нелюдську роботу. Каже: — Я це тісто люблю, я так хочу, щоб воно вдалося! Навіть, коли ви дома для себе паску печете, тісто треба леліяти, тоді й паска вдасться.

— А не могла б полегшити вам вимішування машина?

— Ні-ні. Машини я не хочу, бо я тісто чую руками, а машина — ні.

Як коровай із церкви крали

Язик не повертається назвати Леоніду Бобко пенсіонеркою. А ще майже кожен її виріб залишає по собі стільки історій — хоч книжку пиши. Одружувався племінник пані Леоніди аж в Одесі. З короваєм приїхали всією родиною на вокзал. Поїзд ось-ось рушить, треба у вагон сідати, а юрба оточила Бобків: «Скажіть, це їстівне? Благаю, дайте рецепта! Де вас можна знайти?» Коли опинилися у вагоні, розсілися і вже надійно влаштували триповерхове рукотворне диво з тіста, їм раптом заявили: «Шановні, ці місця — наші!» Виявилося, не в той вагон сіли, а провідниця теж загавронилася, задивилася на закупнянську красу.

Той коровай в Одесі спочатку занесли до церкви. Треба вже на весілля, в ресторан, а священик каже: «Хліб із церкви виносити не можна!» І тут хтось додумався збігати до магазину, придбати найкращий та найбільший буханець, а коровай довелося просто таки викрасти...

Пророчиця чужі долі латає

Пані Льоня рецепта, якого сама винайшла та удосконалила, не приховує. Але ще такого не було, щоб хтось за цим рецептом спік краще за неї. Секрет ще ось у чому — жінка не починає роботу, не проказавши «Отче наш». Просить домашніх: «Тільки не зіпсуйте мені настрій!» Тож чоловік тихенько перебирає на себе клопіт про все господарство — кури, гуси, качки, город, дрова для печі і навіть обід. Льоня біля тіста завжди співає. Бо якщо замовили коровай — в її руках не простий хліб, а чиясь доля. Недарма кажуть: який вдасться, так і життя у молодих складеться. Один раз коровай тріснув, а пекарка не хотіла засмучувати матір молодої, тож побігла по сусідах збирати яйця, масло, борошно. А він візьми і вдруге посерединці трісни! І тільки третя спроба вдалася. Отак «полатала» долю молодих коровайниця.

— Якщо не вдається, навіть захворію і відлежу, — каже майстриня.

Такі невдачі стороннє око під прикрасами не помічає, але пекарка добре знає, коли що не так у її виробі. Було ж якось, мати однієї нареченої через кілька років сказала: «Бачиш, Федорівно, недарма ти нарікала, що важко пеклося, діти мої вже разом не живуть...»

Чути таке неприємно, але все ж у роботі коровайниці більше радощів. Вона пильнує, щоб замовляла весільний хліб людина, яка гарно в парі живе, а не розлучена, не вдова чи вдівець. Коли таких у молодят немає, мусять найняти замовника. З ним і веде пані Льоня переговори, дає суворі інструкції, які продукти та дрова везти. Хочеться їй, щоб її праця, яку з такою любов’ю і душею робить, не була змарнована якимось необережним кроком чи невільним незнанням.

Уперед, українці, до сімейного бізнесу!

У «репертуарі» знаменитої Бобчихи — ще й ювілейні короваї, «заздоровний» хліб.

— Пекла народним депутатам від Хмельниччини Адаму Чікалу, Віталію Олуйку, замовляли мені коровай для міністра закордонних справ Тарасюка. Буває, що маю по три замовлення на тиждень. Тоді кличу на підмогу доньку. Вона фахівець троянди крутити. А онук Назар — вінки розплітати. Ті, що зі стрічками на голову дівчата вдягають. З них квіти також на прикраси йдуть. Щоправда, онук за працю виставляє рахунок. Якось зависоку платню забагав... Але мені за його старання не шкода нічого. У пані Льоні наперед аж до липня уже списано журнал замовлень.

— Якщо чесно, думаємо: чи не створити нам сімейне підприємство весільного бізнесу? Донька моя чудово співає у складі ансамблю, який на весіллях грає. Тільки треба купити власний інструмент.

Ця інвестиція Бобкам по кишені, і згодом, сподіваємося, так і станеться. І я вже також про це починаю мріяти, згадавши, як під час мого журналістського стажування в Сполучених Штатах Америки українці-діаспоряни їздили за буханцем для нашої вечері за двісті миль чи то до німців, чи то до французів (тільки вони уміють випікати справжній хліб) — так хотіли догодити прибулим з України гостям. Щодо бізнесу — вона як у воду дивиться. У тих само Штатах, в «українських» Клівленді та Пармі тільки й зустрічаєш вивіски з українськими прізвищами. Американці кажуть, що в українців найкращі і випічка, і меблі, і ресторани. А до пані Льоні, по гладеньких дорогах, у які можуть сміливо вкласти інвестицію навіть ті само британці, могли б поїхати замовники з їхнього Туманного Альбіону. У них такого дива точно немає, а воно варте навіть довгої дороги. Чесно зізнаюся: тане в роті коровай пані Льоні! Тому й вірю, що дуже скоро покажчики вестимуть «В Україну, до Бобчихи».