Його мати й досі живе десь у Львівській області. А він хоче, щоб вона знала — її син вижив, хоч вона його й покинула ще маленьким і геть безпомічним. Вижив, має дім, дружину, доньку, не скорився ні хворобі, ні обставинам. Коли до нього навідалися журналісти, він зізнався: хоче, щоб мати довідалася: він має все. А головне — любов, яка й тримає його в цьому житті.

«Їла, наче білочка горішок...»

Про свою зустріч із другою половинкою Ярослав Переверзєв розповідає з неприхованою ніжністю:

— Це було на Хмельниччині в дитячому будинку-інтернаті. Я її вперше побачив, коли нам було лише по дванадцять років. Така гарненька маленька дівчинка... Коли я проходив повз, вона тримала в руках цукерку. Їла, наче білочка горішок. Нас хлопець один познайомив, але ми з нею тоді тільки кількома словами перекинулися. Відтоді Люба мені глибоко в серце запала. Ходив довкола неї, наче кіт, усе приглядався, але підступитися ніяк не міг. То були такі часи, що відразу до дівчини не підійдеш, треба, щоб вона тебе помітила! Це все тривало три роки, аж поки я не наважився поближче познайомитись, порозмовляти. Тоді вже у нас почалися досить серйозні стосунки. А вона була дуже життєрадісна дівчина, багато сміялася, така була гомінлива, як тепер наша донька! Та я вже тоді зрозумів, що життя у нас буде аж ніяк не медове...

Родина Переверзєвих живе у тісній малосімейці. В крихітному коридорчику мусять розминатися два інвалідні візки — на них пересуваються дві найдорожчі людини в житті Ярослава. Для дружини Люби і доньки Наталки він — руки й ноги. Цей невеличкий на зріст чоловік також не зовсім здоровий, але взяв на себе всі хатні клопоти: готує, прибирає, пере, а нещодавно ще й ремонт затіяв. Бо хто б іще піклувався про його найрідніших дружину і донечку, одягав, мив, зачісував і, зрештою, щодня носив їх на руках?

Доля розсудила по-своєму

Люба та Ярослав уже двадцять один рік живуть у парі. Їхньому одруженню передував довгий і заплутаний роман із розлуками, палкими листами, навіть спробою розірвати стосунки. Але доля розсудила по-своєму...

По закінченні школи Ярослав поїхав здобувати фах до Житомира. Старався проводити з коханою Любою кожні канікули. Один із майстрів допомагав йому заробляти гроші на поїздки — помітив, що хлопця все кудись тягне. А коли майбутню дружину перевели до Херсонської області, їздив туди вже за свою власну зарплату — влаштувався на роботу одразу після закінчення навчання.

— Які ми листи тоді писали одне одному! — з усмішкою пригадує подружжя. — По двічі-тричі на тиждень! Така була романтика...

У жовтні 1984-го вони нарешті одружилися. Любі тоді було двадцять, вона щойно закінчила школу, бо змогла почати навчання лише з дванадцяти років.

— Загалом оточуючі нормально це сприймали. Вихователі дитячого будинку нам допомагали, ставились із розумінням. А деякі навпаки — такі нам коники викидали! Заважали, як могли, бо не хотіли, щоб ми жили разом, — розповідає Ярослав. — Там, у Херсонській області, і народилася наша доня Наталка. Не всім подобалося те, що Люба завагітніла. Дехто навіть особисто зі мною дуже негарно розмовляв. А директор інтернату, в якому ми жили, була взагалі категорично проти того, що ми вирішили зберегти дитину.

Лікарі теж в один голос просили відмовитися від такого ризикованого кроку. Казали, немає стовідсоткової гарантії, що маля народиться живим, а тим більше здоровим. Та Люба з Ярославом остаточно вирішили використати свій шанс стати батьками.

Заради доньки продала косу

Дівчинка таки народилася живою. Але, на лихо, із діагнозом ДЦП, як у матері. До дванадцяти років вона бігала, розвивалась, як усі дітлахи, та хвороба теж невпинно прогресувала. Одного дня Наталці викрутило кисті рук, згодом довелося сісти на інвалідний візок. Зараз у неї ще лишилися рухомими руки, та й вони вже потроху перестають її слухатися. Втім, здаватися Наталка не збирається:

— Я відмовилася від операції, під час якої частково перерізають сухожилля на руках і ногах. Мамі зробили кілька таких операцій ще в дитинстві, але після цього їй викрутило кисті рук. Вона не може ними рухати. А я навіть навчилася текст набирати на комп’ютері! Мама продала свою розкішну косу, щоб його купити... Коли весь час думати, що ти смертельно хвора і повільно вмираєш, то й справді дах поїде. Я звикла до того, що мушу жити так, як живу. Якщо мені хтось і допоможе, то тільки Бог! Але не лікарі.

Про Наталку довідалися благодійники за кордоном. 15 тисяч євро коштує інвалідний візок, що його виділив для неї швейцарський фонд «Тріумф серця». Дорогий, бо зі складною електронною начинкою. Звичайним візком вона не може користуватися.

Ця сімнадцятирічна дівчина часу даремно не марнує. Пише вірші, співає, донедавна ще й була художнім керівником танцювального гурту. Але цю затію довелося «прикрити», бо, як вважає пан Ярослав, «дурницями дівчата почали займатися». Наталка все ж знайшла собі інше заняття до душі — їй запропонували записати диск пісень на християнській студії в Чернівцях. Тільки от перешкод, як завжди, вистачає: необхідно знайти фахівця, який би професійно поставив дівчині голос, та й дістатися далеких Чернівців трьом інвалідам дуже тяжко. Їхнє старе авто давно стоїть поламане, а нове виділяти не поспішають.

«Якщо доведеться, перейдемо на хліб і воду»

— Обласна влада каже, що машину виділять, але треба за неї заплатити майже п’ять з половиною тисяч гривень. Така умова. Та де ж ті гроші взяти? І навіть якби ми їх знайшли, нам би дали «Таврію», а вона абсолютно не підходить для того, щоб двох людей на візках перевозити. Нам «Славута» дуже потрібна, бо ж якось пересуватися треба! Водії автобусів нас перевозити не хочуть, тільки приватники допомагають, дай їм Бог здоров’я. Ми хочемо звернутися до Президента і Прем’єр-міністра. Може, хоч вони якось зарадять у цій ситуації! А якщо вже нам навіть держава відмовить — будемо економити, переходити на хліб і воду, тільки б на те авто кошти зібрати, — скрушно зітхає пан Ярослав.

— Але спершу треба ремонт закінчити! — додає пані Люба.

— Так, бо ми вже рік з обдертими стінами живемо. А ще треба вікна поміняти, бо вже «пальцем проткнути можна». Підлогу — теж, а це ж усе так дорого! Добре, хоч пенсії більш-менш нормальні почали платити. Є надія, що цей ремонт хоч колись закінчиться! Принаймні дружина цього дуже хоче.

— Усе, що є в цій квартирі, створено жінкою, жіночим розумом. А все, що творить жіночий розум, втілюють у життя ці руки й ноги, — киває пані Люба на свого чоловіка. — Знаєте, в нього життєвий тонус на нулі. Якби не я... він би просто не вижив.

— Вона здогадувалася, що легко зі мною не буде. І взагалі не хотіла виходити заміж, але ж я такий причепливий! Якби я жив один, жив би по-холостяцьки. Тут би був диван, стіл — більше й не треба. Жінка вимагає: зроби це, зроби те... Виконую її забаганки!

Це її волею і розумом тут створено затишок. Дванадцять років тому вона фактично вибігала зі мною ті меблі, телевізор. Тоді ж були страшні дефіцити! Все випрошено через листи, заяви... Звісно, і квартира, і начиння вже не першої молодості. Хотіли б квартиру більшу, та чиновники кажуть: «У нас у гуртожитках живуть туберкульозні. Почекайте». Може, хоч наша доня дочекається.

Чесно кажучи, важко уявити, як Ярослав справлятиметься з усіма клопотами у більшій квартирі, адже і здоровій людині це не так просто зробити. Навіть у цій крихітній малосімейці йому нелегко все встигати — доводиться вдаватися до сторонньої допомоги. Соцпрацівниця приходить лише двічі на тиждень, а сусіди хоч і допомагають, але головним чином за гроші.

«Чоловікам не треба давати спуску!»

— Я ніколи не шкодував про своє сімейне життя. Ще коли зустрів Любу, зрозумів, що життя не буде пряником. Свідомо на це йшов, — зізнається чоловік. — Буває, думаю, що не витримаю. Забагато побутових та матеріальних проблем. Часом ми конфліктуємо так, що жінка навіть плаче. Але я її люблю і цьомаю... А в моєї дружини характер чоловічий. І Наталка теж це успадкувала. Вона вже розуміє, що над чоловіками треба мати владу. Я вважаю — це правильно.

— І тріпати, тріпати! Не треба давати їм спуску! — жартома коментує Люба.

— Недарма нам, чоловікам, Біблія радить: «Терпіння, смирення і залізна воля», — ховає лукаву усмішку Ярослав.

Найвірніші та найвідданіші друзі Переверзєвих... коти. Не породисті, а звичайні, «дворові». Один із них забіг до кімнати саме під час нашої розмови, вмостився Любі просто на коліна і почав умиватися.

— Це наша нахабна киця. Її тільки пусти до хати — відразу до моєї дружини біжить. Раніше вона дуже на їжака була схожа, то її ми вирішили назвати Єжою. Ще є кіт Рижик, але я його називаю Степан Руданський Кіт, або Кицю-Маленький... О, в нас було сто котів! Була киця Люба, названа на честь дружини, був кіт Васька — шикарний, сам до нас прийшов. Люба від них у захваті! Де тільки побачить кошенятко, відразу додому хоче забрати...

І це ще не все — на кухні в сім’ї Переверзєвих мешкає четверо галасливих папужок: Дієго, Есмеральда, Лимон і Лимонка. Свого часу в такій незвичайній компанії був і пес, якого виховала... кицька-довгожителька Чекіта.

Очевидно, в цій родині кожен навчився чимось жертвувати один для одного: часом, зусиллями — одне слово, найдорожчим, що має. А без такої самопожертви не буває справжньої Любові.

Житомир.