Колишній пожежник увійшов до палаючого будинку і навпомацки витягнув сусідського хлопчика. Андрій врятований, але родина з двома дітьми залишилася без даху над головою.

Світанок у диму

На вулиці із романтичною назвою Курортна родина Майбороди — В’ячеслав, Тетяна і двоє дітей — оселилася два роки тому. Голова сім’ї працює на шахті імені Засядька, дружина до недавнього часу перебувала у декретній відпустці по догляду за меншенькою дочкою. Старший син Андрій — школяр. Тієї фатальної ночі мати залишилася в саманному будиночку удвох із сином: чоловік із дворічною Анечкою поїхав у гості до родичів. Пізніше Тетяна розповідала мені, що ніяких недобрих передчуттів того вечора у неї не виникало. Все як звичайно, але...

На світанку, близько пів на п’яту ранку, жінка прокинулася від дивного потріскування і одразу відчула запах горілого. У сусідній кімнаті сталося коротке замикання електропроводки, і вогонь поступово захоплював територію. «Я прокинулася і не одразу збагнула, в чому справа, — пригадує Тетяна. — Підбігаю до Андрія, намагаюся його розбудити, а він мене не чує». На той момент дитина вже втратила свідомість, надихавшись чадним газом. Те, що мати прокинулася вчасно, можна вважати дивом. Але витягти самотужки сина Тетяна не могла: у свої дев’ять років він виглядає старшим за ровесників. Із сусідньої кімнати підступав вогонь. Жінка відтягла хлопчика до дальної кімнати, у куток поблизу вікна, схопила лопату, розбила шибку і вилізла надвір. На порізані склом руки і ноги не звертала уваги.

— О пів на п’яту ранку у нашому будинку пролунав дзвінок, — розповідає сусідка Світлана Ковальчук. — Я встала, відкрила. Побачила заграву, дім, охоплений полум’ям. Біля хвіртки стояла сусідка. Вона була сама не своя. Тетяна розмахувала руками, показувала на будинок і кричала: «Андрюша, Андрюші погано!» Я розбудила чоловіка, той одягнувся і побіг.

Чоловік Світлани — Олександр Білоус — слюсар механоскладального цеху донецького заводу «Норд». За щасливим збігом обставин, раніше Олександр працював командиром відділення пожежної спецчастини № 12 Донецька. Лише рятувальник із 11-річним досвідом міг витягти хлопчика із палаючого будинку. За словами Світлани Ковальчук, коли її чоловік наблизився до будинку, той палав увесь: стіни, дах. Через високу температуру Олександр був змушений відступити. Здогадався обмазати снігом (наприкінці березня ще стояли кучугури) руки і голову. Накинув на голову куртку. І знову увійшов у пекло.

Одразу, наче в лазні, нагрілося на голові волосся. Відшукати Андрія в диму і вогні, здавалося, було неможливо. Ось тут і став у нагоді досвід роботи в пожежній охороні. Інстинкт, напрацьований роками в киснево-ізолюючому протигазі, допоміг навпомацки, наосліп знайти хлопчика і витягнути його на свіже повітря.

Дитина була жива, але непритомна. Першу допомогу надала Світлана Ковальчук, яка працює — о, щастя! — на «швидкій допомозі». Вона ж викликала бригаду лікарів. Уже в кареті Андрій відкрив очі. В опіковому центрі Інституту невідкладної і відновної хірургії у хлопчика діагностували опіки обличчя, тулуба, рук, ніг 3—4 ступеня площею 40 відсотків, із них 25 відсотків — глибокі опіки, опік дихальних шляхів середнього ступеня тяжкості, отруєння чадним газом, шок. У Тетяни Майбороди, яку госпіталізували разом із сином, — опіки кистей рук, шок.

Ні телефону, ні води

Трагедія по вулиці Курортній висвітлила чимало проблем цієї околиці. По-перше, відсутність телефонів у будинках. Аби викликати «швидку» і пожежників, Світлана Ковальчук телефонувала з мобільного до себе на роботу. І вже диспетчер «швидкої» дзвонила на 01. Другою проблемою стала відсутність води у пожежному гідранті поруч з будинком Майбороди. Тому черговій зміні пожежної частини № 6 на чолі із начальником караулу Олександром Рябошапкою довелося заправлятися у шахтному відстійнику неподалік, витрачаючи дорогоцінні хвилини.

Мешканці вулиці пригадують, що проблема із водою у сім’ї Майбороди виникла майже одразу після заселення. Із цього приводу Тетяна навіть неодноразово ходила скаржитися до водоканалу. Комунальники стверджували, що вирішити проблему неможливо. І лише після пожежі приїхала бригада і відремонтувала магістраль. Невже варто було чекати трагедії?

Життя на згарищі

Уперше із Тетяною Майбородою ми розмовляли, коли мати із сином перебували в лікарні. Андрієві зробили шість операцій. У відділенні він був одним з найважчих пацієнтів. Дитину в буквальному розумінні витягнули з того світу: спочатку — сусіди, потім — лікарі. «Сьогодні він уперше встав і пройшовся із моєю допомогою», — поділилася радісною новиною жінка. А після травневих свят Тетяну із сином я в лікарні вже не застала: напередодні їх виписали додому. До повного одужання Андрієві ще далеко, але вдома і стіни допомагають. В усякому разі, за словами матері, у сина з’явився апетит.

Утім, вислів «повернулися додому» — умовний. У той час, поки жінка із дитиною перебували в лікарні, молодша донька жила у бабусі, а чоловік розривався між лікарнею і роботою. Тепер у бабусі живе Андрій, а В’ячеслав, Тетяна і маленька Анечка туляться у тісній літній кухні. Вона вціліла під час пожежі лише завдяки тому, що сусіда Олександр Білоус вчасно залив усі дерев’яні конструкції водою, підключившись до сусідського крана. «Але жити тут постійно вчотирьох неможливо — немає місця, — бідкається Тетяна. — У виконкомі нам сказали взяти акт про те, що будинок непридатний для проживання, і ставати на чергу на житло. Це нереально, чекати стільки житла. Нам би якийсь гуртожиток, чи що».

Голова виконкому Петровської районної ради Донецька Людмила Корешкова запевнила, що сім’я Майбороди обов’язково отримає допомогу. Знають про проблеми погорільців і в міськвиконкомі. У зв’язку зі святами голова сім’ї ще не встиг побувати на прийомі, тому який варіант вирішення проблеми запропонує місцева влада, поки сказати неможливо. Ситуацію ускладнює той факт, що будинок перебував у приватній власності і застрахований не був. А отже, формально підстав для компенсації втраченого даху над головою у потерпілих немає. З іншого боку, залишати практично на вулиці родину із двома дітьми неможливо. Хочеться сподіватися, що родина Майбороди врешті-решт отримає дах над головою. Тим більше, що вигляд згарища, поруч із яким змушені існувати батьки і діти, мимоволі ще раз змушує переживати події тієї фатальної ночі.

А ось що вразило — так це те, як одностайно на сусідську біду відгукнулося все селище. «Наступного дня прийшов В’ячеслав і поскаржився: для лікування треба 1300 гривень, де їх узяти? Наші пенсіонерки пройшлися по вулицях і назбирали. Потім ще люди приносили — всього майже 1500 гривень вийшло», — пригадує Світлана Ковальчук. Потерпілій родині приносили постільну білизну, меблі, інший домашній скарб.

— Хочу через газету подякувати усім-усім, хто нам допомагав, — каже Тетяна Майборода. — Сусідам, моїм колегам по роботі в лікарні № 14, головному лікареві, профспілці, товаришам чоловіка по роботі, всім людям, хто залишився небайдужим до нашого горя.