— Навіщо, синку, ти так ризикуєш? — просила мати. — На Майдані і без тебе обійдуться. Куди в такий холод із твоїм здоров’ям на вулиці годинами вистоювати, та ще й голодним.

— Мамо, хто ж, як не молодь, має змінювати державу?!

Син у Лариси Мельник справді змалечку ріс хворобливою дитиною. З астматичним бронхітом із лікарень не вилазили. Тож уболівала мати немарно. Проте ще від його народження це непокоїло лише її та бабусю Славка, разом намагалися поправити здоров’я хлопчика. А батько його, з яким Лариса Веніамінівна розлучилася через оковиту, здається, забув, що в нього є син. Не спромігся навіть аліменти виплачувати. Довелося жінці звертатися з позовом до суду. Мабуть, тато так нагнівалися, що з тих пір, відбувши покарання, взагалі зникли.

Але кажуть: малі діти — малий клопіт, великі діти — великий і клопіт. Бо Славкові нині ще більше потрібна підтримка. Мама й бабуня завше раділи з його успіхів у школі, бо знали, як вони даються дитині, котра вічно наздоганяє свій клас, повертаючися з лікарняної палати... Незабаром Славко закінчує університет, і викладачі не нахваляться хлопцем, кажуть, природжений науковець. Пішов на педагогічну практику до ліцею — і там теж отримав високу оцінку як молодий професіонал. Добре, що вчиться на державному відділенні, стипендію отримує, а то пані Лариса зі своєю платнею прибиральниці навіть і мріяти не могла б про вищу освіту для сина. А Слава намірився ще й магістратуру закінчити. «Доведеться брати кредит у банку», — каже Лариса Веніамінівна.

Така практика для неї — не новина. Аж не віриться: як ця сільська жінка переконала банкірів у своїй платіжоспроможності? Мабуть, узяла настирливістю і дотриманням терміну повернення грошей. Щоб заробити, виростила й продала насіння городніх культур. Ця інформація — не для податківців. Хай уже вибачає рідна держава, що «бізнесменка» податку з тієї тисячі гривень не сплатила. Вона людина чесна, але ж держава не поспішила її рятувати, коли прийшло лихо. Надзвичайну ситуацію від стихійного лиха ще якось відшкодовує держава, а в разі втраченого здоров’я надіятися доводиться на себе й рідних. Держава мала б передбачити фонд і для такої «стихії».

— Шість років тому занесли медики Славкові вірусний гепатит В і С, — каже мати з відчаєм у очах. — Звичайно, тепер уже пізно щось доводити. Тож тільки я можу не дати померти синові.

Вона не раз оббивала пороги Міністерства охорони здоров’я, облздороввідділу, зверталася до депутатів та посадовців. При зустрічі всі ніби з розумінням до неї ставилися, а як доходило до діла... Неймовірно зраділа листу, який міністерство адресувало в Український лікувально-діагностичний центр з проханням обстежити сина за рахунок бюджетних асигнувань. А в центрі почула: «Там що, сьогоднішні сидять? Хай перерахують гроші, тоді й обстежимо». Треба було, як для держави, наче й небагато — до тисячі гривень. Для жінки ж це — понад три місяці праці. І то, якщо не їсти.

Те само було і з посланням нардепа до іншого лікувального центру. Ненароком почула, як начальство висварило лікаря: «Чи ж ти глузду не маєш, такі дорогі ліки виписувати? Ці люди навіть не з нашої області!» А своя область може надати лише найпростіші препарати, а не дорогі антивірусні.

Хотіла добитися лікування та оздоровлення сина за рахунок повернення знецінених заощаджень — теж марно. Є десятки благодійних структур — та тільки жодній не до материного горя.

Добре, що жива Ларисина мама. Яка-не-яка пенсія — вагома частка бюджету родини. Одразу розкладають по купках: це Славкові на свіжі фрукти й соки, це на ліки, це на хліб...

Лариса Веніамінівна і сама хвора, перенесла не одну операцію, попереду — нове хірургічне втручання. Та що її болячки проти інвалідності молодого сина, яку дістав через чиюсь злочинну професійну недбалість?!

Засинає матір з думкою, що ця її боротьба за синове життя одного дня може закінчитися під уламками її домівки. Родина мешкає в селі Слобідка—Кульчієвецька в недокінченому будинку, який через зсув чи пливун просідає і розколюється навпіл. Звісно, почавши зводити дім ще в 1978 році, без спеціальної проектно-технічної документації, руками місцевих майстрів, вони й не думали про таку перспективу. Тепер їх цілком правомірно відсилають до будівельників. Та майстрів тих уже й нема...

Жінка намагалася просити допомогу в місцевої влади, але добилася лише акта на підтвердження руйнувань оселі з дивною приміткою: «Після отримання даного акта... зобов’язуюся зі своєї сторони не порушувати клопотання перед сільською радою щодо проведення ремонтних робіт... за рахунок бюджету». От як застрахувалися в органі місцевого самоврядування (і це при тому, що рада — не з гірших)! Замість запропонувати матеріальну підтримку, провести спецобстеження або організувати сільську толоку, щоб підсобити односельцям, котрі потрапили в біду. Врешті, сільрада навіть своє комунальне підприємство має. Та й будматеріалів місцевих не бракує. То невже громада втратила своє справжнє призначення: гуртом долати труднощі, щоб разом святкувати перемоги?! Аби бажання...

У тому й біда, що бажання «служити людям» зникає в ту мить, коли всідаються у владне крісло. А потім — не підступайся до них. Це не виходить із думки згорьованої матері, яка нині навмання стукає навіть в офіси партій. Сподівається не дива, а бодай «з миру по нитці». Якщо для них щось важить не лише голос виборця, а й його життя.

Хмельницька область.