Ця жінка стала символом материнської скорботи і водночас — мужності й мудрості. Горе зігнуло її доземно, але не зламало. Дивовижна річ: до неї, битої життям, приходять небиті — по оптимізм і підтримку. Під час виборів не один політик переступав її поріг. Вона вже звикла до того, що після виборів чимало нещодавніх претендентів на її
«голос і серце» перестають вітатися. Вона не ображається...Коли всім відомий майор Мельниченко приїхав в Україну, зателефонував до Лесі Гонгадзе, а згодом завітав до неї. Розмовляли віч-на-віч, за зачиненими дверима. Вона запросила його на Різдво. Із мікроавтобуса, що зупинився 6 січня по вулиці Стефаника, вийшли Микола, його матір та охоронці. Той Свят-вечір залишився у її душі й пам’яті гостей з Києва як знакова подія...
— До всіх чоловіків ставлюся по-материнськи. Микола — син своєї землі, своєї мами. А вона — проста, зболена, як і я, жінка з Київщини. Переступила поріг, коли я саме закінчувала ліпити пироги. Швиденько помила руки, стала поряд і почала допомагати. У Миколи позитивне біополе, він уміє викликати симпатію. Коли йшли з ним містом, підходили жінки і казали: який він файний!
Я не знаю, чим він займається, яку має ціль нині. Мене не раз питали, чи не ображена на нього. І я сто разів відповідала, що маю претензії до Генпрокуратури, яка не дає відповіді, кого я маю поховати. Триває знущання над нашою родиною. Я вже не хочу їздити до Києва на судові засідання і знову й знову слухати, як убивали мого сина.
— Чи у матері Миколи Мельниченка було бажання поговорити про це?
— Ні. Батьки Миколи знають, що син — у складній ситуації. Вони хворіють від переживань. 68-річний батько через нервування втратив слух, не міг приїхати сюди. Мама втратила зір. У деяких телепрограмах кажуть:
«Подивіться в його очі!» Намагаються зробити з Миколи неповноцінного. Прикро. Це старий метод КДБ — зробити людину психічно хворою. А Мельниченко — просто людина з великими моральними устоями. Бо взяти на себе те, що він взяв... Не кажу, що все робить правильно, у мене до нього дуже багато запитань. Але я їх не ставлю йому. До нього ставлюся як до людини, що виконує свій обов’язок до кінця. Він нікого не видає. Це ж зрозуміло, що він не міг сам таке записати. Але як людина честі все взяв на себе. Прослуховується весь світ.— І наша розмова також? — А я звідки знаю? Про всяк випадок: привіт, майоре! Перший раз я Миколу та його охорону нічим не частувала, самі розумієте чому. А каву ми пили із одного ронделька. Цього разу всі гості — Микола, його мама, охоронці — самі брали тарелі, виделки, їжу із каструль. На нашому столі все було: борщ, узвар, різна риба, оселедці, пироги з бульбою і капустою, вушка (схожі на пельмені, але з грибами. — Авт.). Мама його була така щаслива! Гості дивувалися, що без м’яса можна приготувати стільки страв! Прийшли із вертепом студенти Католицького університету, дійство тривало майже годину. У вертепі серед негативних персонажів була й дівчина легкої поведінки. Вона раптом підскочила до Мельниченка. Матінко Божа, звідки ж я сподівалася на таке?! Автоматично — до Миколи, прикриваю його собою. Вмить мобілізувалася. Зрозумійте мене, я відчуваю відповідальність за нього.
На Свят-вечір подзвонив мені Павло — знайомий, з яким ми спілкуємося лише телефоном, інвалід дитинства. Він — нерухомий. Батько його помер. Я кажу до Миколи:
«Благаю, привітайте його заради мене.» Потім пішла по чергову страву, а після вечері — всі разом до ялинки, там поколядували. Після ялинки Микола запропонував: «Давайте поїдемо в одне місце». Під’їжджаємо до будинку, а там — той інвалід Павло. Родичі, сестри аж обімліли, побачивши нас. Павло такий хворий, коли йому дали келішок, мама підійшла і склала його пальці, голову поправила, бо він не міг її підняти. Ми побачили, що людина в такому стані має ясний розум, не плаче. Знає про мої справи. Ще й займається дресируванням собак. Його племінник привів псюру-красеня. Павло просить: «Привітай гостей!» Чуємо: «Гав-гав-гав!» Павло донині живе спогадом. То був справді Святий вечір. Аж о другій ночі розійшлися. А я довго не могла заснути, порівнювала двох чоловіків, котрим під сорок. Один — фізично сильний, мужній. Інший — скалічений від природи, але сильний духом. Найцікавіше ось що. Я тяжкохвора. Не можу навіть піднятися на другий поверх. А тут — всі страви сама готувала, нікого не підпустила і зрозуміла, що я... не хвора! Коли ми сіли вечеряти, я так і сказала: «Я думала, що хвора, а виявляється — здорова!».А вранці, 7 січня, ми пішли до Успенської церкви. Миколина мама каже:
«Тепер можу вмерти. Я бачила таку красу. Як нам далеко до вас. Я буду нашим жінкам розказувати, що вони нічого не вміють і не знають». Микола й охоронці піднялися на вежу Ратуші й були вражені. Я їм розповідала, що мої предки — Корчак-Мартин — записані тут в мерії з 1402 року!Згодом Микола зателефонував мені з лікарні, поскаржився на високий тиск. Я сказала:
«Пане Миколо, ви пройшли певну школу, вчилися закривати своїм тілом іншу людину і повинні бути загартованим. Ви не маєте права хворіти! Знаєте, у вас така само ситуація, як у мене. Вас тягатимуть, нервуватимуть, доведуть до інфарктів, а посмертно зроблять Героєм України. Ви мусите не піддаватися на провокації. Я нікому нічого поганого не говорю, але мушу попередити, бо я —медик. Я це вже пройшла...»У моргу тридцять чоловік чекали сім з половиною годин, що я впаду. Наступного разу — п’ять з половиною годин. Я падала і вставала. Потім вже зрозуміла, що це спеціально так зволікали.
«Швидка» стояла біля моргу. Я заходжу туди й кажу: «Умоляю вас, не убейте меня, дайте мне возможность дождаться до конца, я — ваша коллега». Коли після моргу прийшла додому, мені о першій ночі потягнуло праву сторону. Добре, що праву. Так Бог дав. Бо якби ліву — знепритомніла б. У мене був мікроінсульт. Шприц завжди маю при собі. Я проколола вену, кров спочатку фонтаном бризкнула, а потім тихо потекла. Затерпнення минуло. Я знаю, який жорстокий світ, які жорстокі нелюди. Тому, маючи досвід, я попередила Мельниченка: «Звідки знаєте, які ліки вам дають? Тричі потрапите до лікарні, а на четвертий раз — будете хворим»....
Я мала зустріч із слідчим в Генпрокуратурі. Він допитувався: «Ну скажите, Леся Теодоровна, как вы ко мне относитесь?» Я йому: «Никак. Вы выполняете свой долг, свое задание. Но мне вас жаль. Потому что у вас такая работа, которая вас истощает. Вы сами себя уничтожаете. Я — медик, я делаю людям добро. А вы не можете мне сделать добро». Важко збагнути, про що той слідчий думав. Він — зомбований. Вип’ємо за тих нещасних людей. Коньяк «Грінвіч» добрий. То Мельниченко подарував. Досі одну пляшку недопили. Напевне, Бог дає мені змогу побачити багато гарних людей. А я в людях ніколи не бачу нічого поганого. Зовні — накип, а нутро у всіх непогане. Я бачила багато помираючих людей. Дуже важко помирати тим, які мають нечисте сумління. Люди намагаються наздогнати недосяжне, а здоров’я нищать. Читай заповіді Божі і старість тобі буде не страшна. І смерть також. Я не боюся смерті. Бо знаю, що позаду нічого поганого немає. Мені, буває, пропонують подарунки. А навіщо вони? У мене хата не зачиняється. Я почуваюся вільною. Давайте вип’ємо за вільних людей. Я —вільна, і ви вільна. Рабів Господь Бог не любить...Розмову вела (за незримої присутності майора) Оксана ТЕЛЕНЧІ.
Львів.
