НАПЕРЕДОДНІ РУСІ

Як повідомляє літопис, «...слов’яни прийшли і сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, бо сіли в лісах, а другі сіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, інші сіли по Двіні й назвалися полочанами... Ті ж слов’яни, які сіли біля озера Ільменю, називалися своїм іменем — слов’янами, і побудували місто, і назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі, і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ»...

Археологам же півтора століття тому довелося починати мало не на порожньому місці. Однак до середини ХХ століття вдалося знайти сліди багатьох сотень слов’янських поселень, розкопати стародавні городища і некрополі, а в результаті — виділити кілька археологічних культур, носіями яких були згадані в «Повісті минулих літ» слов’янські племена. Кераміка, ювелірні прикраси, типи осель і укріплень — усе це, після того, як було належно класифіковано, склалося в досить струнку картину. Таку, що сьогодні можна уявити собі галерею красунь у характерному вбранні та прикрасах полян, древлян, волинян, сіверян.

А назви цих археологічних культур — волинцівська, роменська, Луки-Райковецької — звісно, не мають нічого спільного з літописними назвами племен. Археологічна картина епохи слов’янських племен, до слова, дещо відрізняється від тієї, що намалював Нестор.

Одна культура на вісім племен

Так, на правобережжі Дніпра, там, де згадано аж вісім племен, археологічна культура виявилася лише одна. Назвали її культурою Луки-Райковецької — за назвою місцевості в нинішній Житомирської області, де було проведено перші розкопки.

Географію поширення допоможуть уявити перераховані нижче назви сучасних населених пунктів, де знайдено її сліди: Бакота, Рашків, Шумськ, Григорівка, Канів, Монастирок: від Подністров’я і Волині до Середнього Дніпра. Найпівденніший пункт виявлено на березі Дністровського лиману, в Шабо. Загалом в Україні знайдено більш як дві сотні пунктів. Серед них — поселення, укріплені городища, могильники.

Утім, територією сучасної України культура Луки-Райковецької не обмежується, на заході вона заходить на територію Молдавії, Румунії, найвіддаленіший пункт на південному заході розташований на території сучасної Болгарії, а на півночі — на лівому, білоруському березі Прип’яті.

Хоча археологи припускали, що надалі вдасться з’ясувати локальні, так би мовити племінні, особливості, поки що в цьому напрямі особливо просунутися не вдалося, обмаль проводиться нових розкопок. Часом у єдності цієї культури вбачають процес консолідації слов’ян у якесь єдине утворення. Однак наявність зафіксованих письмовими свідченнями «племен» (і політичних структур, що стоять за ними) свідчить про протилежне. Розселившись на значній території, єдині, ймовірно, за походженням групи населення саме роз’єдналися і знову створювали різні об’єднання, але не просунулися далі рівня вождеств. Однак про це дещо пізніше.

Коли будувалися поселення культури Луки-Райковецької, землі та лісів вистачало на всіх. Тому вибирали найзручніші місця: ближче до води, щоб поруч була деревина для будівництва, а головне — вдосталь доброї землі, такої необхідної для землеробства. До речі, вибір слов’янських старійшин пройшов апробацію часом, адже безліч сучасних сіл і навіть міст стоять на місцях, обраних предками більш як тисячоріччя тому.

Стародавні селища були невеликими і складалися зазвичай із 20—30 споруд. Найбільші нараховували до сотні будівель, розташованих групами, це інколи нагадувало щось подібне до вулиць. Забудовували їх наполовину заглибленими в землю спорудами (так тепліше), що їх зводили з дерева. Покрівлю крили тесом, а частіше — шаром землі та дерну: старим, випробуваним способом. Приміщення опалювали по-чорному, печами-кам’янками або вирізаними з глини. Конструкція, перевірена часом.

Друга, після осель, візитна картка культури Луки-Райковецької — посуд. Його ліпили переважно вручну, тому ні розмаїтістю, ні стрункістю форм ці вироби не відрізнялися. Різнокаліберні горщики, миски, сковорідки — ото мабуть і все. Виготовлений на гончарному крузі місцевий посуд нечисленний, а ще під час розкопок іноді зустрічається тара з-під «заморських» продуктів — амфори для вина.

Утім, старослов’янська кухня особливих наїдків не передбачала, а для приготування каші з тієї самої полби та двозерної пшениці, злаків з епохи ще трипільської культури, не має значення, який горщик — ліпний чи зроблений на гончарному крузі.

Ділянки під поля, на яких вирощували ці злаки, вирубували в непрохідних (на ті часи) лісах. Вируб в перші роки давав хороший урожай, потім була потрібна нова площа. У підсумку вирубування лісів тривало постійно, адже деревина була основним будівельним матеріалом для укріплень, осель, опалення. Її перепалювали на вугілля, необхідне для одержання заліза.

А коли знищили ліс на берегах рік, розташовані в заплавах селища і міста стали жертвою великих паводків. Яскравий приклад того — київський Поділ, де стародавні зруби — залишки будинків часів Русі — лежать місцями на глибині до 10 метрів від сучасної поверхні, замиті потужними відкладами річкового піску. А до шарів ранньослов’янского періоду тут археологи взагалі не змогли докопатися.

Гради слов’янських земель

Великі та маленькі селища, як і за часів зарубинецької культури, групувалися навколо укріплень-городищ, де можна було знайти захисток у разі нападу ворога.

Фортеці будували з підручних матеріалів — землі та дерева. Вали городищ тієї доби здебільшого капітально перебудовані за часів Русі, але подекуди збереглися. Для фортеці вибирали зазвичай мис на високому місці — над річкою, у крайньому разі — на окремому підвищенні. Тут викопували рови і насипали вали, ставили дерев’яні стіни та частоколи. Витримати тривалу облогу чи штурм із боку серйозного війська такі укріплення не могли, натомість під час міжплемінних чвар або раптових набігів кочівників виручали.

Часом за тинами і стінами городищ того часу знаходять оселі ремісників і знаті. Деякі з таких городищ стали початком справжніх міст Русі — адміністративних, військових, ремісничих центрів, майбутніх «літописних градів».

Цікаве спостереження: полянам довелося платити данину хазарам, а от «деревські» вожді степової імперії не платили. Хоча спроби накласти данину цілком могли мати місце, якщо судити за знахідками хазарських речей на території городищ того самого Іскоростеня. Зрозуміло, що політичні амбіції древлянської знаті, яка помишляла про першість в об’єднанні слов’янських племен, що сягнули апогею під час сватання князя Мала до вдови князя Ігоря, мали цілком реальну основу.

Під час розкопок було також знайдено цікаву категорію городищ, про які ченці-літописці не згадують. Це стародавні святилища, язичеські храми слов’ян. Вони оточені валами. Усередині деяких археологи знайшли не тільки місця, де стояли зображення богів, а й приміщення, в яких відбувалися на свята спільні трапези. Поблизу святилищ розташовані курганні некрополі.

Можливо, що таким городищем-святилищем є і те, що було на Старокиївській горі. Городище (що його нині ототожнюють з «градом» Кия) мало не дуже потужні укріплення. Невисокий вал і вузький рів відокремлювали територію площею майже півтора гектара там, де тепер розташована будівля Національного музею історії України.

Привертає до себе увагу і той факт, що за сто років розкопок на цьому майданчику так і не було знайдено слідів щільної забудови VІ—VІІІ і навіть ІX століть. Натомість майже в центрі розкопано рештки масивної кам’яної споруди, у якій визнали стародавній жертовник (його реконструкцію сьогодні можна побачити праворуч від входу до музею).

На території городища і поруч з валом височіли стародавні кургани, причому висота деяких насипів перевищувала висоту «укріплень». Дивне, зазначимо, сусідство для фортифікацій стольного граду полян. Кладовище було б геть недоречним на території міста, але розміщення некрополя поблизу святилища цілком традиційне.

Далі на горі, між вулицями Володимирською і Десятинною, археологами було розкопано ще одне капище (його пов’язують із діяльністю князя Володимира), а на найближчій території більш як сотню поховань, датованих часом до хрещення Русі. Ймовірно, на Старокиївській горі в VІІІ—ІX століттях було розташоване племінне святилище полян. Тут вони приносили жертви і молилися Велесові, Перунові, Сварогові та іншим Богам. А кияни за тих часів, вочевидь, жили на сусідніх узвишшях, у тому числі й на Замковій горі.

Дві культури на одне плем’я

Ще одна культура тієї епохи — волинцівська. Вона має цікаву географію: Київ, Ходосівка, Обухів, Сосниця, Опішня, Стовпяги. Тобто вона присутня у Подніпров’ї і водночас поширюється на північ України. Зважаючи на раннє датування — починаючи з VІІ століття, можна припустити, що її носії встигли багато помандрувати в пошуках придатного для постійного проживання місця. Такою виявилася все-таки північ. З огляду на те, що в тих краях років через сто з’явиться роменська археологічна культура, її наступниця, усі зійшлися на тому, що в цьому випадку ми маємо справу із сіверянами.

Кераміка волинцівської культури відрізняється від виробів типу Луки-Райковецької. І не тільки за формою, адже частину виробів зроблено на гончарному крузі й непогано обпалено. Вона має сірий колір. Колись дослідники бачили в цій рисі наслідування черняхівської культури, однак останнім часом дедалі більше пишуть про вплив аланів — народу з далеких степів, який входив до складу хазарського каганату. З тими самими традиціями пов’язують звичай споруджувати печі з глиняних валків. Цікаво, що сховища для запасів продовольства — глибокі ями — волинцівці влаштовували в оселях, а не поруч з ними.

Волинцівські горщики прикрашені на плечиках прокресленим хвилястим орнаментом, а частина виробів має гарну, підлощену поверхню. Вражає не тільки число типів керамічних сковорідок (їх аж п’ять!), а і їхня кількість — мало не кожна з п’яти знахідок посуду! Ймовірно, це пов’язано з якимись, невідомими нам поки що особливостями місцевої кухні.

Дослідники, котрі вивчають волинцівську культуру, пишуть про її можливу етнічну неоднорідність. Окрім слов’янського й аланського компонентів, у її складі могли бути й інші, що збереглися від початку бурхливої епохи великого переселення народів.

Цікаво, що зникнення волинцівської культури на правобережжі Дніпра дивовижно збігається з подіями першої половини VІІІ століття, коли каганат зазнав поразки від полководців багдадського халіфа і звернув особливу увагу на своїх північно-західних сусідів. Тоді, нагадаємо, було зруйновано Пастирське городище, а волинцівцям, котрі жили північніше, довелося переселятися подалі на північ, на лівобережжя Дніпра, у басейни Десни, Сейму. Ймовірно, з тими подіями пов’язані скарби золотих і срібних прикрас (скажімо, Хар’ївський скарб, що містив підвіски, гривни, антропоморфні фібули, поясні бляшки), закопані в різних поселеннях.

От тоді вже на лівобережжі волинцівська культура змінюється роменською, сліди якої знайдено на території багатьох населених пунктів Лівобережжя. Біля витоків таких міст, як Новгород-Сіверський, Чернігів, Любеч, Путивль, Ромни, Рильськ, Полтава, Опішня, Донецьк і навіть Харків, стоять літописні сіверяни. Отже, виходить, що слов’янська сторінка їхньої історії починається більш як тисячу років тому. Існувала роменська культура до початку XІ століття, коли поступово стала розчинятися в глобальній, давньоруській.

Роменці-сіверяни побудували чимало потужних городищ на високих річкових берегах. Миси перегородили високими валами, основу, ядро яких складали з каміння. Перед валом був глибокий рів. Власне, вийняту з нього землю і використовували для відсипання валу. На валах ставили частокіл або дерев’яні стіни, які закріплювали вертикально вкопаними колодами.

Городища ці, на думку археологів, були племінними центрами. А об’єднання племен і називалося «сіверами», «сіверянами». За роменською археологічною культурою, таким чином, прозирає не тільки певна культурна, а й політична єдність, племінний союз-вождество.

Поселення, розташовані під охороною городищ, забудовували напівземлянками. Стіни котлованів облицьовували деревом, прибудовували сіни. Двосхилий дах мав земляну покрівлю. Печі вирізували з глиняного останця або за старою традицією складали з глиняних валків.

Роменська кераміка — горщики, кухлі, миски, сковорідки — нагадує за формою волинцівську, особливо горщики з високими вінцями. Однак на плечиках горщики мають геть унікальний для тієї епохи орнамент із відбитків шнура. Цей стиль змушує пригадати далеку спадщину бронзового століття, культури шнурової кераміки.

Однак ні масштаби об’єднання сіверян, ні потужні фортеці не врятували від підпорядкування і виплати данини хазарам. Надто близько були розташовані їхні землі до кордонів каганату, і занадто вже нерівні були сили. Адже каганат, навіть зазнавши поразки від арабів, був ще дуже сильний. До того ж попервах після програної війни страшенно бідував, причому терпів нужду буквально в усьому.

З насиджених місць у Передкавказзі війна зірвала безліч людей. Були покинуті не тільки міста, але також і села, а отже, рілля, виноградники, що їх годували. Багато десятків тисяч підданих кагана залишилися не те що без даху над головою — без шматка хліба. І цей хліб хазари, котрі звернули тепер увагу не на південь, а на північний захід, взяли в слабкіших сусідів — сіверян і полян. Взявши один раз, потім стали брати регулярно. І не тільки хліб.

Утім, було б перебільшенням вважати, що взаємовідносини каганату і сіверян зводилися винятково до грабування і виплати данини. Мала місце і торгівля, про що свідчать знахідки срібних монет на роменських поселеннях — як окремих екземплярів, так і скарбів.

Повновагі срібні дирхеми, викарбувані на землях, підвладних багдадським халіфам, за тих часів були найходовітішою (і найтвердішою) валютою на землях України. Їх знаходять усюди — і у великих містах: Іскоростені, Києві, Чернігові, й у маленькому Монастирку.

Інколи ці монети дають можливість визначити час життя того чи того городища. Наприклад, час заснування роменського городища на місці сучасного Донецька визначено знахідкою табаристанської монети 780 р., а фінал — куфічним дирхемом, викарбуваним у халіфаті наприкінці ІX століття. Який був цей фінал, можна припустити за знахідкою в тому самому шарі, що і дирхем, шаблі, датованої початком Х століття.

Час малих і великих вождів

Отже, напередодні Русі на політичній карті тієї частини Краю, яку населяли слов’яни, ми бачимо до десятка об’єднань, котрі мали не тільки своє власне ім’я, а й свої політичні центри, владні структури. Такі об’єднання сучасні дослідники називають «вождествами». Виникають вождества в епоху, коли родова і племінна знать починає контролювати виробництво і концентрує у своїх руках велику частину того, що виробляється в племені.

Влада вождів стає не виборною, а спадкоємною, виникає багаторівнева ієрархія «малих» і «великих» вождів. Причому вождем може стати не тільки представник родовитого клану, а й воєначальник. Адже влада ґрунтується на силі воїнів, родичів і добре озброєної дружини. Що більша дружина, то сильніший і важливіший вождь. Під контролем вождеств можуть перебувати великі території, до того ж необов’язково ті, що належать до етнічно споріднених племен. Тут теж діє право сильного, а слабкі раді знайти захист і заступництво могутнього вождя. Така організація суспільства з’явилася в Краї ще за часів трипільської культури, вона існувала в VІІІ—ІX століттях у багатьох країнах Європи.

Слов’яни, як видно з літописів, уявляли собі цей устрій як «землі», підвладні князям — князям «малим» і князям «великим», що стоять на вершині владної піраміди. Кожна така «земля», залежно від її потенціалу і розмірів, нараховувала десяток—два градів, найбільший з яких (чи група сконцентрованих в одному місці градів) ставав столицею. Будівництво градів вважалося, очевидно, справою не тільки необхідною, а й престижною настільки, що подекуди князі-вожді стали облаштовувати навіть покинуті городища скіфської доби.

Кожна така земля мала шанс перетворитися згодом на цілком самостійну державу (князівство, королівство). Власне, такі процеси повсюдно відбувалися на землях, заселених слов’янами в Європі. Наймогутніша еліта могла претендувати на роль регіонального лідера, а то й спробувати очолити процес об’єднання всіх слов’янських земель.

Найближче на території України до цієї заповітної мети підійшли, судячи з масштабів і сили об’єднань, сіверяни та древляни. Але сіверянам просто не пощастило — в середині VІІІ століття вони потрапили під удар хазарського каганату і майже моментально вибули з боротьби за лідерство в Краї. Древляни начебто відсиділися у своїх пущах, зупинили біля валів городищ хазарське воїнство. Відстоявши свою незалежність, вони, мабуть, уже були цілком готові до того, щоб згодом одержати головний приз — звання (і верховну владу) об’єднувачів Краю, поступово висуваючи свої фортеці-городища із житомирських лісів до берегів Дніпра-Славутича. Земля полян на той час ні багатолюдністю, ні міццю фортець не виділялася, до того ж платила хазарам данину.

***

Однак у древлян були могутні конкуренти, інтереси яких спочатку обмежувалися торгівлею і (за нагоди) грабежем. Далеко на півночі слов’яни новгородські зіштовхнулися із зустрічним потоком північного люду. Нечисленні представники його теж будували селища на берегах річок у Новгородській землі. Одне з цих селищ, побудоване 12 століть тому на березі ріки Волхов, що виросло згодом у місто, прибульці з півночі, котрі оселилися тут, називали Алдейгьюборг. А слов’яни називали це селище Ладога, а його мешканців — варягами.

З півдня до Алдейгьюборга, а потім далі на північ, до Скандинавії, торговими шляхами тік струмочок срібла з тих самих повновагих дирхемів. Мешканці Алдейгьюборга та їхні скандинавські родичі були зовсім не проти того, щоб одержувати цього срібла якнайбільше. Але для цього треба було ризикнути і перебратися ближче до його джерел, на південь, щоб надійно їх контролювати. Приблизно в середині ІX століття мешканці Алдейгьюборга-Ладоги вирушають на цей південь, щоб здобути собі срібло і гучну славу...

І вся подальша історія складатиметься так, що не древлянський Іскоростень-Коростень, а багатомовний Алдейгьюборг-Ладога претендуватиме на почесне звання «першої столиці Русі». Утім, якби завоювали тоді владу в Краї древлянські вожді, то можливо, навіть сама ця країна стала б називатися якось інакше.