Президент України Віктор Ющенко у травні 2005 року видав указ, що передбачає встановлення найближчими роками пам’ятників М. Грушевському, В. Винниченку, С. Петлюрі, Є. Петрушевичу й іншим діячам УНР і ЗУНР у Києві і великих містах України. Цей захід, спрямований на популяризацію діяльності й ідей цих політиків, як передбачається, повинен зміцнити державну єдність України. Свого часу М. Є. Салтиков-Щедрін писав, що строгість російських законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання. Залишається сподіватися, що руйнівні наслідки таких рішень українського Президента також залишаться нереалізованими.

Якщо кампанію з увічнення пам’яті керівників УНР і ЗУНР усе-таки буде організовано, вона спричинить лише подальше поглиблення розколу у суспільстві. Проблема навіть не в тому, що багатьом може не сподобатися, наприклад, політичний шлях, пройдений Симоном Петлюрою, котрий із соціал-демократа, що стояв на федералістських позиціях, перетворився на махрового українського націоналіста. Варто завжди пам’ятати, що ці діячі затіяли і програли громадянську війну, тобто були знехтувані власним народом, що за ілюзію державної незалежності вони готові були платити українськими землями і зовнішньополітичною самостійністю. Дехто з цих політиків, як уявляється, наймужніші і послідовніші, зуміли визнати власні прорахунки. Так, Володимир Винниченко в 1920 році писав, що з усіх можливих державних режимів, які могли б встановитися на території України, краще і повніше за все відродження українського народу забезпечить радянська влада.

Зрозуміло, чому нинішнє українське керівництво в пошуку символів, за допомогою яких можна було б створити основу для державної і суспільної єдності, звернулося до постатей історичних діячів, які суперечливі за своїми позиціями. Жодних інших політичних підстав для загальнонаціонального об’єднання не залишилося, — всі вони були скомпрометовані або довели свою повну неефективність. Україна ось уже півтора десятка років (що дуже довго з точки зору державного розвитку) не живе, а існує без національно-державної доктрини. Наслідком цього стали суспільний розкол, соціальна деградація, зовнішньополітичні хитання, що завдали важкого, а можливо, і непоправного удару по державному суверенітетові України.

Нетривала популярність націонал-ліберальних концепцій на початку 90-х пояснюється винятково шоковим станом суспільства, його розгубленістю перед обличчям соціально-економічної і геополітичної катастрофи. У таких умовах люди готові були повірити в будь-які міфи, і що менше ці міфи відповідали дійсності, то міцніше утверджувалися в суспільній свідомості. Негативні наслідки цього нехай і короткого торжества ілюзій над дійсністю перебороти буде надзвичайно складно. За п’ятнадцятирічний період були зруйновані соціальні зв’язки і моральні підвалини, що формували основи розвитку суспільства. Для того, щоб відновити їх, від нас, наших дітей і онуків буде потрібно концентрація неймовірних зусиль і політична воля протягом тривалого періоду. Тому ми не зможемо вийти з кризи без національної ідеології, здатної об’єднати і мобілізувати суспільство, укріпити в суспільній свідомості пріоритет традиційних моральних цінностей і відносин громадської солідарності.

Але досягти суспільної єдності не можна, поки українська влада вибудовує міфи відповідно до концепції, що об’являє Україну частиною євроатлантичного світу. Українське політичне керівництво не в змозі самостійно відмовитися від цього міфу. Справді, він дає можливість українській політичній і економічній верхівці сподіватися на те, що вона ввійде до складу світової еліти. Він дає змогу ідеологічно обґрунтовувати необхідність радикального розриву з радянським минулим, видаючи олігархічне панування за неприємне тимчасове явище. Головне — цей міф допомагає уявити Україну як державу, єдину з світоглядної і культурної точки зору. Різниця між українськими регіонами владою попросту не визнається. При цьому за суспільну норму видаються настрої, характерні для тих областей, що ввійшли до складу Радянської України напередодні Великої Вітчизняної війни. Цілком природно, що громадська свідомість цих регіонів більшою мірою залежить від уявлень і стереотипів, що склалися в рамках євроатлантичної цивілізації, ніж у всієї Україні в цілому. Західні регіони є невід’ємною частиною України, але не можна нав’язувати існуючі в них настрої всій країні. Правда полягає в тому, що Україна різна, і зараз ми вступаємо у той період історії, коли конфлікти і протиріччя можуть переважити єдність крові і мови. Нам справді необхідна національна єдність. Але було б небезпечною помилкою робити вигляд, начебто її можна легко і швидко досягти. Уявлення, поширені в західних областях України, з ряду найважливіших питань не збігаються із громадською думкою країни в цілому. Стверджувати інше, видавати збіг позицій з окремих проблем за загальнонаціональну єдність — значить, видавати поодинокий випадок за незаперечну істину.

Є вислів, який стверджує, що напівправда гірша від відвертої неправди. Його справедливість цілковито підтверджується згубними наслідками державного курсу України останніх років. Влада фактично протиставила себе більшій частині українського суспільства, що не поділяє євроатлантичні устремління. Найбільш радикальні прихильники євроатлантичної інтеграції часто намагаються пояснити це тим, що суспільна свідомість Південно-Східної України не поділяє цінності європейської цивілізації. Це —очевидна неправда. У регіонах південного сходу права і свободи особистості, свобода самоврядування, демократичні інститути поважаються не меншою мірою, ніж на Західній Україні.

Невідповідність курсу офіційного керівництва держави суспільним настроям, відсутність національної ідеї, що об’єднує суспільство, обґрунтовує і підтримує обраний вектор розвитку країни, неминуче призведе до територіального розколу України. Поштовхом для нього став конфлікт усередині політичної й економічної еліти. Та було б помилкою думати, що, усунувши внутріелітне протистояння, можна перебороти розкол у суспільстві. Без державної політики, спрямованої на відновлення суспільної єдності і побудову української політичної нації, міжетнічне, міжрегіональне і міжконфесійне протистояння буде тільки посилюватися. Очевидно, що вже в найближчому майбутньому воно зможе створити загрозу для державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Провалилися спроби перебороти конфлікт, викликаний невідповідністю зовнішньополітичного курсу суспільним настроям, спроби, зосередивши увагу на екологічних чи навіть соціальних проблемах, створити інші, не зв’язані з ідеологією підстави для об’єднання (наприклад, гендерні або «поколінь»). Це обставина чітко визначила результати парламентських і місцевих виборів. Річ не в тому, що українські громадяни не надають значення соціальним правам і гарантіям, а українські жінки або молоді люди не хочуть бачити при владі своїх представників. Українські виборці усвідомлюють, що саме від напряму геополітичного вектора залежить і спосіб розв’язання соціальних проблем, і змістовний бік усіх найважливіших рішень влади. Тому вони в більшості підтримували (насамперед на південному сході) ті сили, що, як їм здавалося, готові узяти на себе відповідальність за формування зовнішньополітичного курсу країни. Питання в тому, чи усвідомлюють це самі представники української політичної еліти, які не надають великого значення передвиборній риториці і які звикли використовувати голоси виборців для вирішення власних проблем.

Державний курс, що виражає інтереси і настрої суспільства, може бути сформований не тільки в результаті відповідального вибору політичного керівництва, а й внаслідок тиску на владу знизу, з боку масового соціального руху. Але в будь-якому випадку для широкої громадської консолідації потрібна постать історичного діяча, що у масовій свідомості може бути пов’язана з найпоширенішими сподіваннями і очікуваннями. Тому важливо з’ясувати, що ж у нинішньому владному курсі викликає неприйняття суспільства.

По-перше, він ґрунтується на тому, що Україна може без болісних потрясінь і відмови від власної ідентичності стати частиною західного світу. Як я вже зазначав вище, таке твердження уявляється мені надзвичайно небезпечною напівправдою. Україна справді, як і вся східнослов’янська цивілізація, всотала основні досягнення західної культури і цивілізації: науку, філософські, соціальні і творчі політичні ідеї, творчі форми і методи, створені Заходом протягом всієї історії його розвитку від античності до наших днів. Але український народ сприймав ці досягнення творчо, узгоджуючи їх із власними цінностями і соціальною практикою, вбудовуючи їх у загальну концепцію національної ідентичності. Тому, незважаючи на те, що для народу України ідеї і технології, створені західним світом, мають величезне значення, він, як і інші східнослов’янські народи, не може ввійти до євроатлантичного простору, не відмовляючись від власного світогляду і культури. Східнослов’янські народи в ході історичного розвитку норми і цінності західного світу доповнили культурними завоюваннями візантійської цивілізації (і всього східного християнства), а також тюркського світу. Розірвати по живому це складне переплетіння, що сформувало менталітет східнослов’янських народів, — значить, позбавити їх власної ідентичності.

Трагічні наслідки такої операції ми можемо спостерігати на прикладі нинішніх Сербії і Болгарії, що становили основу південнослов’янського світу. Соціальна деградація, що вразила ці країни, є наслідком кризи національної ідентичності. Але вони практично втратили шанси на її подолання, оскільки опинилися насильно (як Сербія) чи за допомогою маніпуляцій (як Болгарія) втягнені в зону впливу євроатлантичної цивілізації.

Східнослов’янський світ не протистоїть Заходу, і історія знає періоди їх відносно мирного спільного існування, щоправда, які затьмарювалися локальними конфліктами. Але не можна заплющувати очі на те, що сучасна євроатлантична цивілізація, що сформувалася в XІX—XX ст.ст., існує переважно за рахунок експансії, підкорення своїм інтересам економічного життя інших народів і присвоєння їхніх ресурсів. Відповідно, перед східнослов’янським світом постає завдання: не відмовляючись від досягнень західної культури і цивілізації, зберегти в нових умовах право на самостійний розвиток. А для окремих країн східнослов’янського простору (Білорусі, України і Росії) найважливішим питанням геополітичного курсу стає вироблення таких умов спільного існування, що дали б змогу зберігати єдність, підтримуючи державний і економічний суверенітет один одного.

Тим часом в українській історії є державний діяч, який зумів вирішити аналогічні завдання на етапі становлення східнослов’янської цивілізації, у XVІІ столітті. Це — Богдан Хмельницький, постать якого на нинішньому історичному етапі повинна стати символом національного об’єднання й основою консолідації українського суспільства. Безсумнівно, Богдан Хмельницький — найпопулярніший у сьогоднішній Україні історичний діяч, — про це свідчать усі соціологічні опитування. Він зумів завоювати державну незалежність, не дозволивши польським магнатам перетворити протистояння з ними на громадянську війну. Але головна його заслуга в тому, що він показав єдиний можливий шлях будівництва української держави: на підставі цивілізаційної і культурної ідентичності в рамках єдиного східнослов’янського простору.

При цьому Хмельницький не збирався ізолювати Україну ні від Європи, ні від тюркського світу. Він тривалий час намагався виконувати всі умови Зборівського договору, укладеного 1649 року з польським королем, намагався зберегти союзницькі відносини з Кримським ханством і Османською імперією. Великий гетьман послідовно відстоював право українського народу на самостійний розвиток, багато в чому інтуїтивно вгадуючи заходи для подолання культурного і політичного тиску ззовні.

Уявляється, що в цьому великому українському керманичеві багато в чому допомагав особистий досвід. Уже під час навчання в Киїській братській школі він зміг ознайомитися з досягненнями східно-християнської культури, а в Ярославі Галицькому — із сучасною європейської думкою. Два роки, проведені молодим Богданом у константинопольському полоні, безумовно, допомогли йому зрозуміти світоглядні цінності тюркського світу.

У першій половині XVІІ століття так само, як і зараз, йшлося про збереження за українським народом права на самостійний культурний розвиток. Тодішня Польща визнавати цього не бажала, культура, що сформувалася в рамках східнослов’янської цивілізації, розглядалася нею як неповноцінна і така, що підлягала викоріненню. На жаль, не можна не відзначити подібності між політикою польського уряду того часу і курсом, що проводять у світі зараз США і їхні союзники. Тільки тоді, у XVІІ столітті, для культурного знищення східнослов’янської (і інших) цивілізацій використовувалося католицтво, а зараз — ліберальна доктрина. Безсумнівно, людство зобов’язане католицизму багатьма досягненнями мистецтва і думки, а без ліберальних цінностей не було б сучасної політичної системи. Але книгу можна читати, а можна бити нею опонента по голові, вибиваючи всі наявні в нього власні уявлення і поняття. Західна цивілізація протягом своєї історії не раз використовувала складні ідейні доктрини, що мають надзвичайно сильні сторони для придушення і поневолення інших народів. Тільки в XVІІ столітті це робилося трохи грубіше, ніж зараз.

Певно, українське правляче угруповання побоюється використовувати постать Богдана Хмельницького як символ національної єдності насамперед тому, що соціально-політична ситуація і геополітичне становище України в середині XVІІ століття разюче нагадують те, що відбувається в наші дні. Не змінилися навіть методи, якими європейська (у наші дні вже євроатлантична) цивілізація здійснює своє панування в східнослов’янських землях. Розділення економічного простору між олігархічними кланами й оголошення усіх, хто продовжує зберігати вірність традиційним цінностям і уявленням, відсталими і розумово неповноцінними. Імовірно, не влаштовує сьогоднішню українську владу і вихід з такого становища, що був знайдений у ході національно-визвольної війни: ліквідація олігархічного свавілля, припинення грабежу суспільства з боку кланів і груп, які поставили себе над ним, перехід до державного розвитку, заснованого на нормах і цінностях східнослов’янської культури. Не дивно, що нинішня правляча верхівка, яка сподівається стати частиною світової еліти, готова заради збереження цієї ілюзії на будь-які поступки і компроміси, не бажає звертатися до геополітичної і соціально-культурної моделі, реалізованої на практиці Богданом Хмельницьким.

Але постає природне запитання: а як же український народ? Чому він не відстоює свої права, які він зумів захистити у значно тяжчих умовах національно-визвольної війни? Річ у тому, що євроатлантична цивілізація, на відміну від європейських країн XVІІ століття, має технології «м’якого» панування і підкорення. Боротися з ними треба не за допомогою збройного повстання, а за допомогою постійного соціального, культурного і політичного опору, для організації якого потрібний масовий суспільний рух.

Напередодні виникнення масового національно-визвольного руху православні фактично були поставлені польським урядом поза законом. Україна була розділена між родинами кількох великих магнатів, пов’язаних економічними, політичними і кровними узами з польською короною. Права православних українців не визнавалися, їхні вимоги не враховувалися, а їхні виступи (подібні козацько-селянському повстанню 1594—1596 р. р.) жорстоко придушувалися. У цих умовах зберегти український народ від знищення можна було тільки шляхом збройної боротьби, яку і очолив Богдан Хмельницький. Ця боротьба, на моє глибоке переконання, завершилася перемогою не тільки завдяки його полководницьким і організаційним талантам, а й передусім завдяки здатності бачити стратегічну мету: створення умови для вільного розвитку українського народу в рамках східнослов’янської цивілізації. Переяславські угоди заклали основу для компромісу, що дало змогу забезпечити максимально можливу політичну і культурну самостійність народу в тих умовах.

Сьогодні українському народові знову загрожує та само небезпека культурного і геополітичного поглинання західною цивілізацією, з якою він зіштовхнувся наприкінці XVІ— першій половині XVІІ століття. Українське суспільство має усвідомити історичну важливість нинішнього періоду своєї історії і необхідність реалізації в нових умовах тієї моделі, що її було запропоновано Богданом Хмельницьким. Саме з цим пов’язана його популярність у всіх регіонах України, з якою навіть віддалено не може зрівнятися популярність інших видатних українських полководців, не кажучи вже про діячів УНР і ЗУНР. Про спроби реабілітувати з’єднання ОУН—УПА, надавши їхнім бойовикам статус ветеранів Великої Вітчизняної війни, щодо цього навіть говорити не доводиться. Вони можуть викликати інтерес тільки у небагатьох політичних маргіналів і провокаторів.

Показово, що в Росії для формування основи загальнонаціональної єдності також були обрані події XVІІ століття. Для Дня національної єдності, що тепер святкується в Росії, було обрано річницю вступу до Москви народного ополчення, яке очолювали Мінін і Пожарський. Не вдаючись у обговорення історичної й ідеологічної обґрунтованості обрання саме цієї події, відзначу, що цей крок російської влади ще раз підтверджує значимість подій XVІІ століття з точки зору сьогоднішнього дня. Тоді сформувалася східнослов’янська цивілізація, тоді ми ясно усвідомили свою єдність і відмінність від інших цивілізаційних спільностей, тоді було створено міцну основу для взаємодії з тюркським світом.

Виходячи з думок і діяльності Богдана Хмельницького, можуть бути побудовані ідеологічні концепції, що дають змогу об’єднати українське суспільство і мобілізувати його для вирішення завдань, що стоять перед ним. Якщо українська влада і політична еліта не в змозі прийняти постать Богдана Хмельницького як символ національної консолідації, це повинен зробити широкий рух, що з’єднує у своїй ідеології геополітичну і соціальну проблематику. Такий рух на Україні є — це Всеукраїнське об’єднання «Спадкоємці Богдана Хмельницького», і потрібно зробити все необхідне для того, щоб воно було затребуване українським суспільством.

Леонід ГРАЧ,народний депутат.