А тим часом в області налічується понад дві з половиною тисячі дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. Втім, точної картини не знає ніхто. Попри всю гостроту проблеми, вічні запевняння влади, що вона робить все для того, щоб позбавити маленькі душі сирітського страждання, ніхто справжньої «ревізії» у цій справі давно не робив. Коли у ситуації спробувала розібратися обласна прокуратура, з’ясувалось, що різниця у даних, яка надається різними службами, становить до півсотні душ.

Навчіться бути батьками

Пояснення є: не завжди вдається одразу встановити статус бездомної дитини, з’ясувати, чи позбавлені її близькі батьківських прав, оформити всі документи... Розбиратися у цьому справді дуже непросто. Але потрібно. І тому свою допомогу вирішило запропонувати представництво Дитячого фонду ООН в Україні. Ще восени минулого року координатор програми «Захист дітей» ЮНІСЕФ Андрій Гайдамашко звернувся до керівництва області з листом, у якому розповідав про проект «Перший етап реформи державної системи опіки дітей, позбавлених батьківського піклування», сподіваючись на співпрацю із відповідними органами.

Пізніше із суттю проекту мене познайомить директор обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Іван Федоров. В області програма розпочала свою роботу ще два роки тому. Її першим етапом було навчання потенційних прийомних батьків. Уся програма фінансувалася за рахунок ЮНІСЕФ. Благодійницькі гроші йшли на те, щоб підшукати людей, готових взяти до себе в родину покинутих дітей. Далі — робота із психологами, соціальними педагогами, юристами, щоб, з одного боку, перевірити справжність намірів добровольців. З другого — навчити їх бути батьками. Адже ті труднощі у вихованні і розумінні поколінь, котрі виникають у кожній родині, у прийомних сім’ях набувають особливого делікатного характеру. Тренінги, зустрічі з уже досвідченими прийомними батьками, консультації спеціалістів і довгі місяці роздумів над правильністю свого рішення — такий шлях в області пройшло вже понад двадцять родин.

Цікаво, що навіть цей навчальний курс виявився багатьом не під силу. Зазвичай до його завершення підходила лише п’ята частина тих, хто на початку збирався взяти дитину. Втім, організатори і такий результат вважали своїм успіхом. Далеко не кожному під силу взяти на себе непросту ношу. І добре, що нові батьки не піддались моді на усиновлення, а зрозуміли, що не готові до такого кроку. В іншому разі — це нові трагедії, душевні рани і скалічене життя.

Одне слово, крок до подолання сирітства і дитячої безпритульності було зроблено. За ним логічно мусив йти наступний — підготувати дітей, котрі можуть знайти нових батьків.

Не родись щасливою, а родись...

Для того, хто вперше потрапляє в дитячі будинки, здається, що тут жодних зусиль не потрібно. Варто лише глянути в очі дитині, простягнути їй руку, посміхнутись, і вона готова буде віддати своє маленьке сердечко мамі чи татові, котрі нарешті знайшлись. Та, виявляється, не все так просто, і одного бажання дитини замало. Хоч як парадоксально це звучить, але вона повинна мати офіційний статус сироти для того, щоб отримати право потрапити в нову сім’ю. Одного перебування в сиротинці для цього замало. Бо дуже часто від цих дітей батьки офіційно не відмовляються. І хоча вони можуть жодного разу не побачити один одного, право на батьківство залишається саме за ними.

Усвідомлюючи всю складність ситуації, ЮНІСЕФ розробив другий етап своєї програми, і в Україні було запропоновано три пілотні проекти в Херсонській, Київській та Хмельницькій областях. Зокрема, на Поділлі передбачалося, що його учасниками стануть вихованці обласного спеціалізованого будинку дитини «Берізка», де живуть покинуті малюки від народження до трирічного віку.

Суть полягала в тому, що так само як вивчаються потенційні батьки, але ще з десятикратно помноженою увагою, вивчатимуться діти та їхні потреби. Фонд узяв на себе зобов’язання створити соціальний паспорт дитини, в якому свої висновки зазначать медики, психологи і педагоги. Кожен із них визначає, що для дитини, її розвитку і майбутнього найголовніше і найнеобхідніше.

Після цього за роботу беруться юристи і соціальні працівники, котрі відшукують біологічних батьків або родичів малюків. Все для того, щоб дитина могла повернутись саме до своєї родини. Та якщо ніхто не згодився забрати свою кровинку, оформляються всі юридичні документи, котрі давали б право дитині на нову сім’ю.

Паралельно третя група фахівців вивчає соціальний і майновий стан дитини, її право на житло, спадок, інше родинне майно. Бо навіть позбавивши її права на свою сім’ю, батьки не можуть позбавити її права на певне матеріальне забезпечення.

Було б ідеально мати таку базу даних на кожну покинуту дитину. Але все це вимагає часу, моральних, фізичних і матеріальних затрат. Коли в області лише торкнулись цієї проблеми, з’ясувалось, що вихованці цілих інтернатів не отримували пенсій, не мали певних пільг, котрі належали їм за законом.

«Берізка» повинна була б стати зразком того, як проводити цю роботу. На створення соціальних паспортів програма готова була виділити близько двохсот тисяч доларів. Зауважте, це гроші не з нашого бюджету, котрих ніколи ні на що не вистачає. Закордонна гуманітарна допомога повинна була дати шанс малюкам на нове життя. Але не дала. Після перших схвальних відгуків і навіть доручення голови облдержадміністрації Івана Гладуняка «провести виїзне засідання робочої групи з питань сприяння впровадження проекту» у «Берізці» почали відбуватися якісь незрозумілі речі. Ще на засіданні цієї групи заступник голови ОДА Валерій Мальків був переконаний, що учасником проекту повинна стати саме «Берізка». Але це спричинило несподіваний спротив і лікарів, і освітян.

Усі в один голос намагалися переконати, що в «Берізці» і без того створені ідеальні умови для дітей. Два рази на рік їх оглядають лікарі, то для чого залучати до справи ще якихось столичних фахівців? Хто посмів включити в проект будинок дитини, не повідомивши про це заздалегідь адміністрацію? Чому мова не йде про інші обласні інтернати, де із обстеженням дітей взагалі чимало проблем? І, як було зазначено в протоколі, головний лікар «Берізки» Катерина Горин «підтвердила недоцільність проведення експертної оцінки дітей консультантами проекту».

І вже через місяць після доручення «про сприяння впровадженню проекту» з’являється інший лист Гладуняка, в якому йдеться про те, що у «Берізці» і без того все гаразд — діти і виховуються, і обстежуються, і доглядаються, а головне — всиновлюються. Ось в інших закладах — справді проблеми і з проведенням медичних оглядів, і з комплексною експертною оцінкою... Тому «Берізку» краще не чіпати.

Можна тільки уявити, яку реакцію викликали ці відмови в Дитячому фонді ООН. У країні, де не можуть упоратися із сирітством і бездоглядністю, де проблеми інтернатського життя і виховання залишаються одвічними, де до традиції створення прийомних родин ще ой як далеко, де саме суспільство не готове переламати психологію сприйняття чужої біди, раптом відхиляють руку допомоги.

Щоправда, заради об’єктивності варто зазначити, що впровадження програми попросили перенести в інший обласний дитячий будинок «Веселку», де мешкають діти віком від чотирьох до шести років. Немає сумніву, що і там ця робота вкрай потрібна. І в десятках інших інтернатів, де у дітей справді немає ні доброго медичного догляду, ні належних побутових умов, ні будь-яких перспектив коли-небудь потрапити у родину. Але уявіть парадоксальність ситуації: для неусиновлених малюків із «Берізки» в житті є тільки один шлях — у «Веселку». Тож, проживши кілька років в одному закладі, діти не потребують ніякої комплексної експертної оцінки. Зате, переступивши поріг іншого, нарешті здобувають право на неї. Як вам це, координатори проекту від ЮНІСЕФ?

Іноземцям, готовим витрачати свої гроші на подолання сирітства в Україні, шукати логіку в таких кроках важко. Врешті-решт не вони, а ми повинні зрозуміти, що самі мусимо нести відповідальність за своїх маленьких громадян. Що справа честі всякої влади, якщо вже не допомогти (чи через бідність, чи через недолугість), то хоча б точно знати, кому і яка допомога потрібна. А показувати свій гонор, відвертаючись від простягнутої руки, — незрозуміло, абсурдно і недалекоглядно.

Сироти є, а дітей немає

Утім, у багатьох випадках це, здається, у нас виходить краще, ніж справді по-іншому поглянути на проблему сирітства. В обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді мені показали приголомшливі списки. Шість родин пройшли навчання в рамках діяльності проекту, отримали підтримку відповідних місцевих органів влади на утворення прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, але... мають проблеми з підбором дітей.

У це просто важко повірити, знаючи статистику сирітства в області. Але про ці само проблеми говорили прийомні батьки-практики на зустрічі із черговою групою випускників проекту. Данило і Любов Кметюки, котрі народили двох своїх дітей, всиновили ще двох, п’ятеро взяли на виховання і трьом випускникам інтернатів дали притулок у своєму домі.

— Спочатку ми просто брали на літні канікули дітей з інтернатів, котрих не було де подіти, — розповіла мама. — Але потім зрозуміли, що цим не допоможеш. Тому й вирішили всиновити двох малюків. Для цього й поїхали в обласний будинок дитини. Але нам сказали, що дітей немає, треба стояти в черзі кілька років. Так ні з чим і повернулись. Але точно знаю, що разом із нами їздила по дитину ще одна родина. Так от для неї якимось чином немовля знайшлося.

Кметюки вирішили не гаяти в черзі кілька років, і своїх нових діточок вони знайшли у «Веселці», тож на дві сирітські душі в краї вже стало менше. Але сталося це завдяки наполегливості батьків, а ніяк не завдяки старанням тих, хто повинен влаштовувати сирітську долю за службовими обов’язками.

Людмила Деркач розповіла свою історію. Разом із чоловіком Семеном вони вирішили стати вихователями дитячого будинку сімейного типу. Сьогодні в ньому живуть двоє власних та п’ятеро прийомних дітей. Але батьки хотіли взяти ще трьох дітей віком від одного до шести років:

— Коли ми вперше приїхали до «Берізки», охорона нас просто не пустила, ніхто так і не поцікавився, чого ми приїхали, з якими намірами. Тоді ми поїхали вдруге і знову кілька годин чекали на прийом. Цього разу вирішили, що без розмови із головним лікарем додому не поїдемо. Та тільки сказали, що хочемо взяти дітей, одразу почули: дітей на всиновлення немає, є тільки одна дитина та й та хвора на сифіліс. Так ні з чим ми знову повернулись додому.

Ці розповіді пролунали в той час, коли ще майже два десятки родин отримували дипломи про закінчення навчання в рамках проекту. Тепер і їм доведеться пройти непростий шлях пошуків своїх нових синочків та донечок. Керуватися вони будуть здебільшого тим, що підкаже серце. Єдиної бази даних із найповнішою інформацією про сирітських дітей поки що немає.

Дитячий фонд ООН шукатиме нових партнерів, котрі все-таки дадуть згоду на... отримання допомоги в цій справі. Більше двох з половиною тисяч дітей чекатимуть ще не один довгий місяць і рік, поки хоча б у кількох із них нарешті з’явиться шанс побачити своїх нових тата і маму.

Хмельницький.