Продам пай за 5000 у. о. Купіть!

Ці оголошення, вміщені у шполянській газеті «Пропозиція», показав у селі Лебедині свояк, приказуючи:

— Бачите, я ж казав, що земля буде в ціні.

— Так не продається ж земля в Україні!

— А це що? — аргументував він, тицьнувши газету.

Свояк мав з нашою родинною землею клопіт. Після смерті тещі залишились оселя та колгоспний пай. Скільки нервів забрало оте переоформлення спадщини, особливо земельного наділу!

Зрештою, «доля» всміхнулася нам. Отримали Державний акт на 1 гектар землі... за 3 кілометри від Лебедина. Під час відпуски пішли провідати свою земельку. Ледь знайшли за стовпчиками свояка.

Скільки років вона не оброблялась, важко сказати. Бур’яни! Осот у деяких місцях вище голови. Сфотографувалися... на своїй землі. Що ж із нею робити? Це ж не машина, яку сховаєш у гараж.

Свояк у спадщину отримав теж гектар поряд. За його землею — наділи інших людей. Теж рясніють бур’янами. Всі в один рік отримали акти. Що робити зі своєю землею, ніхто не знав.

— Здай її в оренду, — порадили свояку.

Невдовзі він доповідав нам по телефону. Колишнє КСП не хоче брати, свою обробити не в змозі. Фермеру їхати за 3 кілометри від села порати 2 гектари — аж ніяк не вигідно. Ніхто не хоче брати в оренду землю!

Згодом свояк, в якого ні коня, ні трактора (працював у Києві, а на пенсію перебрався до батьківської хати), вирішив освоїти ту цілину, мовляв, ну як же своя земелька гулятиме...

Купив насіння, заплатив за оранку, культивацію, сівбу. Виросли... бур’яни і між ними — пшениця. Довго ніхто з комбайнерів-заробітчан не наважувався їхати так далеко молотити. Та якось домовилися. Коли вже пройшли дощі і колоски осипалися. Намолотив комбайнер із двох гектарів приблизно дві тонни мокрого зерна з половою. Підрахував свояк витрати: на цей урожай, його перевезення пішло 1600 гривень! Нічого собі!

Одне слово, лише збитки.

Цього року не наважився він більше засівати землю. Та й для чого стільки нервів витрачати? Усе необхідне виросте й біля хати. А за такі гроші можна вдосталь купити на весь рік і сала, і м’яса.

Сиділи ми нещодавно в Лебедині за столом і міркували, що з нашим «щастям» робити. Великі політики в Києві стопорять продаж землі. Що ж, нехай вона гуляє? Скільки нас, таких селянських спадкоємців, розкидано по всіх містах! Не маємо фізичної можливості за нею доглянути навіть наїздами з міської квартири. Один-два-три гектари — це багато. Це — великий клопіт навіть для сільського чоловіка, якщо не маєш коня, якогось тракторця.

— То будемо і ми своє оголошення давати? — міркував уголос мій співбесідник.

— Та хто її купить? — остудила його дружина. — Нікому вона не потрібна!

Я теж засумнівався, що хтось за 3 кілометри від села купить один-два гектари. Навіть за помірну ціну. Бо придбати такі окремі наділи — собі у збиток. Що ж, нехай відпочиває земля до кращих часів! Може, з’явиться через п’ять—десять років до неї справжній інтерес у державі і перейде вона у добрі руки за добрі гроші?

Черкаська область — Чернігів.