Викрадення чудотворної...

Щоразу, коли їду на дачу і ліворуч, перед поворотом на міст Київської ГАЕС, проводжаю небайдужим поглядом Вишгородські пагорби, мимоволі прикидаю місце (щоразу по-різному), де під постійним невсипущим оком охорони перебувала ікона, що назвали свого часу «Володимирською Богоматір’ю». Напевно, є точна оцінка цього місця, ми навіть якось шукали її цілий день зі знавцями давнини — трепетної і невмирущої. На жаль, немає нині хороших провідників навіть з тих, хто дуже добре знає всю таємницю цієї вічної землі, — батьківської душі всіх її нащадків.

Історія цієї ікони, тутешньої власності, однак, заслуговує на особливу розповідь. Ікона зберігалася у Вишгороді в нелегкі дні для Києва, в часи міжусобиць (їх і нині не назвеш легкими, погодьтеся). Набіги кочівників, чвари знаті, 20-літнє правління Святополка (збереження Ікони прийшлося і на цей період), за яке не було проведено жодної путньої реформи. Внутрішня діяльність цього правителя була спрямована на власне збагачення. Ним було продано за купу срібла права на соляні торги в Києві купцям Жидівської слободи. В ці роки спекуляція власників солі доходила до божевільної жадібності. Затягувалися залізними обручами боргів холопи, купка хитрунів скажено наживалася. Коли у 1113 році раптово помер Святополк, спалахнув у стольному граді бунт. Горіли боярські і купецькі двори. Бояри стали просити на перше місце у владі нового князя. Ним був син Всеволода Ярославовича, онук Ярослава Мудрого, котрого народ прозвав Мономахом.

Я думаю, пам’ятні (звичайно, людині моральній) його «Повчання». І підстави, як би нині сказали аматори марно побалакати, політична думка: кожний має бути задоволений своєю долею — і сильний, і слабкий... Цю думку запозичено, її було проголошено на Любецькому з’їзді 1097 р. — як принцип нового феодального порядку: «каждо да держит отчину свою». Володимир Мономах після осмислення великого бунту київського у своєму «Повчанні» обґрунтовує цей принцип, без усякого нерозумного пафосу узгоджуючи його зі сходженням перед розмаїтістю світу. Світу, де панує справа божественного домобудівництва. Де, напевно, немає бездонної прірви між одними й другими. Де сонце, місяць, зірки, пітьма і світло, і землі на водах покладені, Господи, твоїм промислом... Не одиниць-хапуг, «нових» погоничів людей, нових, дуже часом страшних «господарів життя», що ведуть таке «домобудівництво», що, врешті, призведе до бунтів і різанини...

2.

Чи почув поради Володимира Мономаха жити по-людському, по-по-божому, не брехати, не красти, пам’ятати про ближніх, не зариватися, скажімо, хоча б його рід? Ікону «Володимирська Богоматір» за наказом онука Мономаха Андрія Боголюбського вкрали його люди і таємно відвезли звідси, з-під Києва, до Суздаля.

Про батька Андрія, Юрія Долгорукого, і нині багато говорять різного. Князь був одним з останніх синів Володимира Всеволодовича Мономаха. Історичних джерел про нього майже немає. Лише «Книга степенная царского родословия», написана в середині ХVІ століття, називає його «истинным наследником отечеству Руськаго царствия». Хоча багато хто пов’язує ім’я Долгорукого з початком страшної міжусобної війни між князями.

Батьківщина його — Чернігів. У 1113 році Володимир Мономах стає великим київським князем, Юрій Володимирович одержує в долю далеке Залісся, тоді малозаселене, і такі само ростовсько-суздальські землі. У цей час князі об’єднуються у взаємноворожі союзи, цілують хрест на вірність один одному, зраджують свої клятви, переходять до своїх недругів і знову порушують клятви. Долгорукий прагне повернутися із суворої півночі на південь. Він знає: там є ікона-провидиця, захисниця і порадниця, вірна його роду в боротьбі за київський престол. Київське князівство сниться йому, і воно повинно бути його, хоч би що там було!

Боротьба триває.

Боротьба, як ураган, змітає із землі усе святе.

У цій кривавій боротьбі князів уперше згадується в літописі Москва. Село. Особиста власність, вотчина суздальського князя Долгорукого. Історики по-різному говорять про це. Ймовірніше за все — це був проміжний пункт між Суздалем і Києвом, де зупинявся батько Андрія Боголюбського — прямого крадія київської знаменитої ікони.

Тут, у майбутній «Москві», був «обед силен». Допомогли князі, котрі бенкетували із суздальцем, зайняти великий престол київський Долгорукому. Але князювання було дуже коротким. Його супротивник, Ізяслав, що сидів до Долгорукого в Києві, підмовляє угорців і поляків. Виганяють Долгорукого із Києва. Не допомогла йому тоді свята ікона. У Вишгороді князь затято молився. Лише після смерті Ізяслава прийшов він мирним шляхом до київського престолу. Влада його була, однак, і цього разу швидкоплинна. Не світлим був він для киян. У травні 1157 року на бенкеті в київського боярина Петрили, імовірно, його отруїли. Смерть прийшла до нього 15 травня. Похований у Київському Спаському монастирі на Берестовському полі.

3.

Дуже багатий і гарний, попри все, був тоді Київ. Може, справді вважався найкрасивішим містом світу. Коли Ярослав Мудрий видав свою дочку Анну за французького короля, Париж здався їй, порівняно з Києвом, глухою провінцією. У XІІ столітті Київ розташувався на горі і подолі. Він був прикрашений химерними теремами, кам’яними і дерев’яними палацами, вежі в ньому були неприступні, бійниці — округлі і довгасті, золотоверхі храми височіли здалеку. Велелюдними були торги, на площах панувало пожвавлення. Місто мало могутній оборонний вал, був він побудований раніше. Потрапити в міську браму можна було, лише минаючи могутні ворота — Золоті, Львівські, Лядські. Стікалися до Києва багатства Сходу і Заходу. Хліб, риба, мед, тканини, арабське срібло, єгипетський посуд, франкські мечі...

Чвари чварами, але були недурні наші предки. Князі не зберігали багатство в самому Києві: постійно траплялися ворожі набіги. Князівська схованка-заначка була з тієї причини у Вишгороді. Отака тиха, добре укріплена, нинішньою мовою — база. Київ у ту пору оточували ліси, по суті, непрохідні, а трава була в степу, подалі від міста, висока, все загороджувала. Вишгородська схованка була в мальовничому місці, у цих лісах і хащах. Не підступишся враз, потрібні досвідчені провідники.

Тут, здавалося, у безпеці, разом із золотом, сріблом, великими цінностями зберігалася по- особливому і «Володимирська Богоматір». Художник і мистецтвознавець Ігор Грабар, котрий потім ретельно і довго вивчав ікону, так говорив про неї: «Незрівнянна, чудесна, споконвічна пісня материнства — ніжної, самовідданої, зворушливої любові матері до дитини...» Син сидить на правій руці, округле личко пригорнулося до материнської щоки. Зімкнуто тонкі вуста, у кутиках губ бачимо гіркоту. Лівою рукою Марія тримає дитя, так вона намагається захистити святе від вже уготованої нелегкої долі. Грабар підкреслює: такого твору не було по силі й чарівності ні в епоху Відродження, ні пізніше.

Історія свідчить: ікону було писано чотири рази. До нас у Київ прийшло це диво в тому першому, найгіднішому виконанні. У рукописних свідченнях царського родоводу знаходимо, що автором Марії є євангеліст Лука. В основу упізнання було покладено апокриф, що свідчив: євангеліст Лука мав високу освіту, він був не тільки книжником і лікарем, а й неабияким художником.

Ікона була, як нині стверджують мудрі знавці, написана на початку XІІ століття. Точно — в Константинополі, а художник, мовляв, невідомий (версію, що ікона —витвір Луки, іноді відкидають), але геніальний.

Багато чого бачила Богоматір до того, як потрапити до Вишгорода. Може, довго ще зберігалася б отут, якби не різкий поворот у долі сина Юрія Долгорукого —князя Андрія Боголюбського. Не став, кажуть, боротися зі своїми родичами за Київ. Вибрав нікому не відомий Володимир-на-Клязьмі, що в Суздальському краї...

4.

Років тридцять тому уперше я побачив і російський Суздаль, і російський Володимир. Господи, яка схожість з Києвом! — спало на думку. Та й град слів лився на нас, киян: бачите, пагорби тутешні навіть схожі на зелені київські схили! — бомбила нас екскурсовод, — річки Либідь і Ірпінь впадають лише в нашу Клязьму. Як і в Києві, будь ласка, — Золоті ворота! Прикрашав князь нове місто такими само храмами, теремами. Щоправда, з’явилися і ворота нові — Срібні, Мідні, Волзькі. Отут був люд роботящий...

І жодного слова — про крадіжку Ікони.

Ані слова про святійшу «Володимирську Богоматір»! По-моєму, тоді вона вже була на збереженні в Москві. Вона продовжувала, як казали пошепки знавці старовини, охороняти її.

Свята, повторювали в один голос, чудотворна! Нам би таку... Тоді, за часів володимирсько-суздальського князювання, за допомогою відданих вишгородців Лазаря, Нестора і Микули Андрій Боголюбський і вчинив крадіжку. Знав добре: у Вишгороді Богоматір — наче навіть був свідком цього — чудодійним способом сама переміщалася з місця на місце. І скільки не стримуй, жила свята ікона по-своєму. Розповіли вишгородці князеві, що відбувалося з украденою іконою в дорозі: спочатку врятувала Богоматір уже перевізників, що майже потонули, ще —від смерті врятувала дружину попа Микули — кінь скажений налетів на неї... Потім і тут, уже коли привезли, торкнулося диво ікони. Зцілила вона одного володимирця від «вогненної хвороби», полегшила пологи дружині князя Андрія, допомогла отрокові, котрий отруївся. І ще багато було випадків виняткової чудотворності ікони.

Отут після походу Андріївської раті на волзьких болгар (ікону взяв князь із собою) Богоматір узагалі була на вустах кожного. Річ у тім, що з великою перемогою повернулися воїни. І так було не раз. З Богоматір’ю гарнішало місто, ставало дедалі успішнішим. Начебто князь і не знав, що крадіжка — нечесна справа. Може від того лихо скоїтися.

Але поки що як жилося йому — так і жилося. Побудував він кам’яний ансамбль палаців у Боголюбові. І перевершив той своєю красою всі міста і поселення Русі. Сучасник князя писав, що у палаці було багато коштовностей. І не тільки. Підлога, двері, портали — ковані золотом. Князь зазвичай вів гостей із Києва, Візантії, Скандинавії на соборні хори. Отут кожний міг милуватися красою будівель. Розумно, красиво, дуже вільно вписувалися всі будівлі в дивовижний приклязьменський пейзаж.

Начебто був праведним князь. Коли говорили про нього, то менше — слів заздрості, більше розповідали про те, що от, мовляв, людина! Від Києва відмовився! А зробив отут благодать! І прославив ім’я своє! І, не лукавлячи, славить життя людей князь, сповнений шляхетних турбот...

Але заздрісники народжувалися не щодня, а щогодини. «І де йшов, і де сів — усе ікона дала!? А Богоматір помститься! — шепотіли.

Започаткував я свої літературні пошуки в цій нескінченно дорогій серцю темі — історії слов’янських характерів, як вона є, була і буде, — у грудні 1980-го. Тоді (утретє відвідав) ми їхали із Суздаля до Володимира з братерською групою книголюбів, і я мучився незнанням точного перекладу російського слова «ополье». Їхали ми цим «опольем». По полю з невеликими скиртами сіна, уже торкнутими снігом. Поля були поколоті стовпами: чорними, телеграфними, які аж гули. Обабіч дороги в деяких місцях стояли ялини, напевно, загородження від снігів. «Руссю пахне, Руссю пахне!» — бубонів хтось з нашої київської групи. І ніхто не казав, що тут живуть кацапи, а ми — хохли. Ми, в особі Андрія Боголюбського, поклали початок розвитку Суздаля і Володимира. Це місто ми перетворили на столицю північно-східного князівства. При Боголюбському Суздаль досяг найвищого економічного розквіту. У мене перед очима стояв собор суздальський Різдва Богородиці, щоправда, поставлений у XІІІ столітті.

І як це, думав я, досі не знаю картин і написів на воротах! Вони ж безсмертні! У музеях Ленінграда не бачив «Зачаття» (Західні ворота)— цю солодку ідилію любові двох, її початок, «Створення Адама», «Адам дає імена звірам», «Загибель Содома і Гоморри»... Я готовий був гірко плакати від безкультур’я.

Тоді не вкладалося в голові: наш Андрій Боголюбський чи не «наш»?

Украв Ікону? І вони його там убили. «Вигнали з раю». На воротах південних бачив я чудове це мистецтво — «Вигнання з раю»!..

Пригадалася з якихось книг дата — 26 серпня 1395 року. На Куликовому полі, у Москві, поставили вже реставровану, «запозичену» колись ікону «Володимирську Богоматір». Йшов на Москву Тамерлан. І летить вершник стрімголов з коня:

— Залізний кульгавець злякався Ікони! Повернув назад!

...Ідеш тепер стежками літописів!

Вписуєш туди і рід Мономаховичів.

Дивишся з усіх боків на віднесену з Києва святу Ікону, що подорожувала сховищами, зупиняла чужу рать... І поруч у різних писаннях — гнів, заздрість. І такі великі, що люди неспроможні опанувати себе. Люди проливають «хмари зліз», плачуть вісім місяців підряд, руками рвуть волосся на голові, б’ються об землю...

Людські почуття, пристрасті, різкі щирі рухи...

Якою страшною здавалася тоді мені, там, на місці, де її було вчинено, смерть онука Володимира Мономаха!

Змовники, що вирішили вбити Боголюбського, напередодні тихо шепотіли одне одному:

— Пам’ятаєте, як за декілька верст від Володимира, коли везли Богоматір, коні зупинилися? Нічим не могли змусити їх іти!

— Було! Змінили раз коней, вдруге, втретє — не пішли!

— Це була правда! Він зрозумів, що до чого, лиходій і злодій! Не став далі йти, а заклав Боголюбів-град...

— І придумав... Що Ікона тільки й хоче того, щоб залишитися на володимирській землі...

— А коли Золоті ворота ставили, то цілі стіни падали... Бог простить за нього!

І була за злодійство кара, начебто несподівана, а насправді вона вже давно підоспіла. Така сувора — не захистить і Бог! Вороги-змовники були домашні, тутешні, жили поруч і ножі на князя точили, ховаючись від чужих очей. Таємно, заздалегідь підготувавшись, увійшли вони до опочивальні. Спав Боголюбський безтурботно. Схопився він, став шукати свій меч. І ніяк не міг його схопити. Став казати про божий гнів. А вони — сміятися! Сам Бог не любив, коли його ікони святі, призначені в одній землі жити, з чужої волі вирішив хтось перемістити... Ні, Божа допомога такому далека. У тій землі, де була Богоматір, вона праведно і служила... Тут... Ось тобі ніж гострий! Ще і ще!..

Тіло Андрія Боголюбського кинули спочатку в опочивальні. Його було порубано. Вбивцям здалося, що цього замало.

І викинули його в город — собакам...

Свята Богоматір потім переходила з рук у руки — то у одного князя вона, то в другого. Довго потроху володіли нею багато князів — і злісні, і добріші душею. Аж до самого монголо-татарського ярма. У крові був Київ, Клязьма і Либідь теж почервоніли від крові. На очах у людей чинили святотатство. «Святу Богородицю разграбиша, чюдную икону одраша, украшену златом и серебром и каменьем драгим...»

З чуток я тільки знаю: нині на неї, «Володимирську Богоматір», дивляться люди в московській Третьяковці. Місце, думаю, її у нас, у нашому Києві, а ще: стояти б їй тоді поруч з Чорнобилем, — може, й не сталося б у нас смертельного лиха. Втім, це мої припущення...

Та й нині, у XXІ сторіччі, на цій не такій вже й святій, з’ясовується, землі, де все, як у предків: криваві розбірки, де брешуть про вбитих, де танцювали на горі людському недавні тирани, нехтуючи вічний закон зла і добра. Від таких «законодавців», як і тоді, у далекому минулому, страждав народ, що завжди чекає на своїй землі нового, чистого і чесного домобудівництва.

Кінець квітня — початок травня 2006 року.

Київ.