За свої сто з гаком літ Григорій Іванович Ковпак лиш двічі надовго залишав рідну Королівку, що у Борщівському районі на Тернопільщині. Вперше — як вчився у Чортківській вчительській семінарії. Вдруге — як воював на Другій світовій, звідки повернувся інвалідом. Народився за Австро-Угорщини, вчився за Польщі. Далі — прихід радвлади, німецька окупація, знову, як він каже, совєти, і нарешті своя держава.

Покрова його берегла

Учням, на яких міг покластися, і рідним дітям казав: «Ви ще діждетеся незалежної України». Вони слухали мовчки. Через багато років син і доньки, а дітей у нього було четверо, зізналися, що між собою говорили: «Наш батько надміру фантазує. Хіба можна здолати таку державу, як СРСР?»

У житті Григорій Ковпак часто ходив по лезу ножа. Народився якраз на Покрову і вважає, що вона його берегла. Їхня родина була національно свідомою. Батько, добрий господар, активний учасник сільської «Просвіти», керував патріотичною організацією «Сокіл» і дітей туди залучав. Гідність — людську, національну —Григорій і його молодший брат Тарас пронесли крізь усе життя. Тільки у Тараса воно було коротке. Його, гімназиста, знищили енкаведисти. Згадуючи брата, старенький заходиться в риданні.

У лави ОУН Григорій вступив ще за часів Польщі. Підтримував зв’язки з підпіллям і за «перших совєтів», і за «других». У дружини завжди напоготові стояв мішок із сухарями і теплим одягом для дітей — на випадок виселення. Софія, також вчителька, знала, чим займався чоловік, але не відмовляла, хоч на той час у родині було троє діток.

Після війни призначили фронтовика Ковпака директором школи у селі Вовківцях. Там організували перший у районі колгосп і школа мала бути на висоті. Але нове приміщення ще належало збудувати. Будматеріали — дефіцит. Щоб міг вільно пересуватися у пошуках матеріалів, видали йому документи. Ними скористалися підпільники: підробили печатки і ставили їх на різні довідки. Батьківська хата була під лісом. Там часто переховувалися поранені повстанці. Він мав обов’язки привезти лікаря, купувати в аптеках ліки. І про школу не забував. Правдами й неправдами добував матеріали, і першого вересня діти пішли до нової школи.

«Мойсей» і Ковпак

Григорій Іванович каже, що має буржуазну освіту. Цим йому не раз дорікали. А то була серйозна наука. Сільський учитель мав знати історію, географію, математику, кілька мов, грати на музичному інструменті, малювати. Над усе Григорій любив рідну мову й літературу. Досі читає напам’ять Франкового «Мойсея», поезії Шевченка, Лесі Українки. Знає польську, німецьку мови. Однак після здобуття фаху чотири роки не міг влаштуватися на роботу. Треба було зробити лиш крок до ополячення — і місце знайшлося б. Але для Григорія Ковпака це було неприйнятним. Не схвалював він і того, що радянська влада використовувала педагогів як пропагандистів та агітаторів свого ладу. Лекції, що читав на фермах і у тракторних бригадах, намагався якомога менше політизувати. По-справжньому відводив душу з дітьми: давав уроки добра, справедливості, активної життєвої позиції —усього того, що завжди в ціні, хоч би який лад був за вікном.

Хоч усього бувало... Якось пішов на урок до молодої колеги —колишньої учениці. Якраз вивчали його улюбленого «Мойсея». Урок йому сподобався, про що сказав молодій учительці. Лиш зауважив: «Мойсея» Франко присвятив не російській революції, а 40-річчю своєї літературної діяльності. Надихнула його на написання поеми скульптура Мікеланджело. Колега відповіла: «Вас вчили так, а нас — по-іншому.» Отоді Ковпакові і згадали буржуазну освіту: перевели на початкові класи, а колишня учениця піднялася на сходинку вище. Та він любив працювати і з малечею. Ніколи не карав дітей, намагався зацікавити предметом. Учителював до 70-ти літ. Хоч учитель — не професія, а спосіб життя. Тим більше у селі, де кожен на видноті. Де всі — твої учні.

Уроки патріотизму

— Бути вчителем — не за верстатом стояти, — каже Григорій Іванович. — Робітник зіпсував заготовку, викинув і взяв нову. А педагог браку допускати не може, бо кожна його помилка дорого обходиться людям.

Про це він говорив торік на обласній учительській конференції. Згадує про неї з іронією. Приїхали за ним о 6-ій ранку. Перед тим він допитувався у директора місцевої школи, своєї колишньої учениці, на яку тему має бути його виступ. Та відповіла, що не знає. У Борщові до машини підсіли дві пані з райвідділу освіти. Запитав у них. Вони лише стенули плечима. Аж чує, одна з них запитує директорку: «А він собі записав, що має говорити?» Та відповіла: «Він ніколи з папірчика не читає». Був би молодий, каже Григорій Іванович, вистрибнув би з машини!

Організатори щось наплутали, конференція почалася на дві години пізніше. Та ще поставили виступ останнього з могікан, як жартує над собою столітній учитель, на самий кінець. Витримав. Та ще як виступив! Сказав, що є в українській мові іменник «школа». Він має гарний синонім: духовна кузня. А ковалями тут є педагоги. Окрім знань, вони мають кувати національну свідомість, гордість за історичне минуле, людську гідність, інтелігентність. Усе це — складові патріотизму, якого так бракує нині у верхніх ешелонах влади. Від того, якої твердості буде той гарт, залежатиме доля не лише вихованців, а й усього народу.

— Тож не допускайте браку, — закінчив учитель. —Адже ви формуєте характер і душу нації. Один чеський антифашист казав: «Дайте мені дві тисячі учителів-патріотів і я перетворю фашистську Німеччину у демократичну державу».

Йому довго аплодували.

Надія — мати дурнів?

Скільки учнів було у Григорія Ковпака за півстоліття праці? Він не лічив. Уся Королівка — його учні, а скільки роз’їхалося. Він і досі переконаний: нема нічого кращого, ніж навчати дітей. Однак державних нагород за свою працю не має. Може, поки не пізно, виправити це упущення?

Зате Григорій Іванович має нагороди і відзнаки протиборствуючих сторін. Ордена Великої Вітчизняної війни, медалей «За відвагу», «За бойові заслуги» удостоївся за участь у боях з фашистами. Вручили Григорію Ковпаку і відзнаку УПА. Хоча чому дивуватися? В обох випадках боронив рідну землю.

За своє життя він зробив усе, що належить зробити на землі справжньому мужчині. Збудував дім, посадив сад, з дружиною виростили четверо дітей. Троє з них педагоги, викладають у вузах. Є педагоги і серед шістьох онуків, а ось на правнуках педагогічна династія Ковпаків може обірватися. Хоч дехто з них отримав спеціальність педагога, але за фахом не працює.

— Не в пошані нині вчительська праця, — гірко констатує Григорій Іванович.

Давно не стало його дружини. Поховав й одну з трьох доньок. Старенький Ковпак — ще хоч куди козак. Незважаючи на ціпок, намагається триматися струнко. Питаю про секрети довголіття. Щоранку — зарядка. Робить він її і тепер. З-за столу встає з відчуттям легкого голоду. Горілки до рота не брав, хіба лікар рекомендував. Зате мозок завжди завантажував за повною програмою. І сьогодні цікавиться політикою, з гумором прокоментував недавні вибори. Регулярно слухає радіо, а газети йому читає донька. Телевізор не любить. Робить закид журналістам: «Забагато іноземних слів вживаєте. Це що виходить, мені у сто років ще й англійську доведеться вивчати?»

Разом з місцевою журналісткою Іриною Мадзій прощаємося з учителем. Він бажає усіляких гараздів нам, «нашій і ненашій Україні». Ми у відповідь кажемо щось про надію, мовляв, вона помирає останньою. Григорій Іванович нагадує польське прислів’я: «Надія — матка глупих». У роздумах залишаємо Королівку. Нам ще належить осмислити уроки Вчителя.

Тернопільська область.