У середині квітня 1891 року Леся Українка відвідала у волинському селі Піддубці свою подругу Марію Биковську. Три дні перебування тут залишили у душі письменниці глибокий слід.

Ґанок із дзвоником

Марія Биковська вчителювала в церковно-парафіяльній школі в селі Піддубці, що було тоді верст за двадцять від Луцька. Всю дорогу сипав рясний дощ. Так Леся й доїхала під ним до самого села. Мов крізь сито бачилися хати і гребля з вербами. Лише біля самого майдану стало ясніше видно церкву, попівський великий дім, а трохи далі — маленьку хату з ґаночком і шкільним дзвоником. Про це Леся написала нарис «Школа» — про нашу тогочасну початкову освіту.

Такого само квітневого дня, але вже 2006 року, разом із місцевим старожилом Анатолієм Данилюком стоїмо у Піддубцях на колишньому майдані перед церквою. Із Лесиного нарису впізнаю лише храм. Немає школи із ґаночком, немає великого попівського будинку, немає й розкішного саду. Ось тут колись була величезна калюжа: «...Я дивилася на неї з недовір’ям і вибирала місце, куди б ступити. Тим часом моя товаришка побачила мене у вікно і вибігла на ганок: «А, ось і ти! Нарешті! Та що се ти, видно, злякалась моєї Венеції? Нема чого робить, друже мій, скачи у воду». Я мусила послухать її ради і одважно скочила по щиколотки в воду...». Калюжі тепер нема, лиш струмочки течуть понад вулицею, що веде до храму. Місцина тут мокра.

Від великого попівського будинку, де обідала Леся з товаришкою, залишилася купа каміння. Розібрали будинок радянські войовничі атеїсти разом з іншими монастирськими спорудами. Трохи цегли пішло на церковну огорожу. Тепер і її зруйнували. А той дім лишився в описі Лесі: «Була то стара будова, давній кляштор католицький, з товстими стінами, глибокими вікнами, з високим склепінням замість стелі, холодний, просторий, досить темний. Голоси і кроки лунали в тих хатах, як в церкві, і здавалось, що господарі тут не піп і його сім’я, а оті темні уніатські образи та дерев’яні ангели, що дивились на нас із стін...».

А де ж маленький будиночок з ґанком і шкільним дзвоником біля нього? Теж немає. Розібрали стару школу на початку 30-х років ХХ століття, коли Волинь була «польською». Поряд збудували семирічку. Її учнем 70 років тому був мій сьогоднішній співрозмовник Анатолій Данилюк.

— Пам’ятаю, вчителька української мови Токарська розповідала нам про відвідини Піддубців Лесею Українкою. Вже коли Україна стала незалежною, ми мріяли відкрити там музей. Тоді приміщення ще стояло порожнє, бо в селі була нова школа. Думали і пам’ятник поставити поетесі. Місце там було гарне. Садок, доріжки, квіти. Але тодішнє керівництво радгоспу «Піддубцівський» віддало це приміщення під житло. Я був проти, казав, що пожильці зроблять там свинарник. Так і вийшло. Погляньте на це неподобство на святому місці. Поряд з будинком хлів, а неподалік храму купи гною. На місці старої школи, вважайте, на церковному подвір’ї, порозвішувано білизну. Ні травинки, ні деревця. Що подумають про нас ті, хто приїде відвідати ці місця?!

Картина справді гнітюча. Колись, іще сорок років тому, за 200 метрів від храму збудували тваринницькі приміщення. Раніше хоч дерева церкву прикривали. Та чомусь їх зрубали.

Дім, де шанують Лесю

У Піддубцівській середній школі Лесі Українці присвячено цілий стенд. Там є малюнок старої школи, про яку Леся писала: «Як тільки я перейшла сіни, ще мокрі після вчорашньої зливи, і одчинила двері в шкільну кімнату, на мене вдарило холодною вологістю, мов з льоху...».

Нинішня Піддубцівська школа — на іншому місці, далеко від церкви. На горбочку. Від шосе Рівне—Луцьк сюди кількасот метрів чудової алеї. Та й сама школа оточена мальовничим парком зі ставом, садом, яблук з якого в урожайні роки вистачає дітям до самої весни. Збудована вона 1974 року як восьмирічна. Хоча відразу стала середньою.

З директором Любов’ю Макарівною Чабарай оглядаємо актовий і спортивні зали, чудово обладнані кабінети: фізичний, хімічний, математики, біології, історії, української мови. В кабінеті інформатики вісім комп’ютерів. Є майстерня, їдальня. Бібліотека — простора, з читальним залом. У фондах 17 тисяч книг. Це не те, що колись, як Леся писала: «Взяла я наугад якусь книжку, читаю: «Житие св. Симеона Столпника». Беру другу: «Житие св. Григория»... Ще одну витягаю, знов: «Житие преподобного...»

У школі 25 вчителів. Із них 11 мають вищу категорію, п’ятеро — звання вчитель-методист. Цікаво, що 17 учителів закінчили цю само школу. Не дивно, що діти, які навчаються тут, отримують хороші знання. З 27 минулорічних випускників 11 вступили до вищих навчальних закладів. Щороку кілька учнів із Піддубців виходять переможцями районних і обласних предметних олімпіад.

...Йду розбитою дорогою. Не чекав побачити таким місце, освячене присутністю великої землячки. Стоїть немов роздягнутий, поруч зруйнованих ферм, храм, красі якого позаздрив би сам Київ. Там, де були садки і квітники, — пустирище. Шумить сухим очеретом спущений став. Із прекрасних монастирських будівель залишились тільки купи цегли. Може, хоч її не розбазаримо, а використаємо на відбудову колись відомого на Волині духовного центру. І про стару школу не забудемо, тут може бути музей шкільництва краю. А ім’ям Лесі Українки можна назвати вулицю, якою 115 років тому поетеса прибула до Піддубців.

с. Піддубці

Луцького району Волинської області.