Збідніли ми душевно майже до повної бездуховності й не зчулися, як на п’єдестал, з мільйонами, замішаними на людському нещасті, а то й на крові, видерлися сильні світу цього. І тепер у ницій улесливості розбиваємо перед ними лоби у плебейських поклонах. А коли якийсь з цих «повелителів», у надії замолити незамолювані гріхи, подасть з панського плеча благочинну копійчину — ми йому хором: «осанна!», а коли десять чи сто шелягів — то обов’язково орден державний чи церковний. Зате байдуже, не зупиняючись, проходимо повз бідних, але по-справжньому сильних духом і світлих душею. Повз тих, хто мовчки творить благочинність не за хвалу чи винагороду, хто щоденно очищає суспільство від погані й болю, повертаючи ближнім віру, надію і радість життя...

Щасливішої за роменчанку Наталку Осауленко — годі віднайти у гамірному людському тлумі. Вона як весняне сонце — завжди випромінює радість і зігріває своїми світлими, ласкавими промінцями кожного, хто потрапить у їхнє сяйво.

...Біда чорним смерчем налетіла на 19-річну студентку у розквіті сил, мрій і надій і поставила на межу життя і смерті. Навіть у лікарів від безнадії опустилися руки. І лишень мати, фельдшер за фахом, билася за доньку на смерть. І таки вирвала з рук кістлявої. Та прийшовши в себе і зрозумівши, що з нею сталося, Наталка майже на три роки впадає в депресію і знову балансує на межі буття і небуття. «Я була живим трупом, на все життя вважала себе приреченою на самотність. Друзі десь зникли. І так мені стало страшно, що...». Від невідворотного кроку дівчину знову врятувала любов батьків та Микола Подрєзан (як він прочув про Наталчину біду й досі ніхто не знає. — Авт.), який нарочним сам приїхав до Ромен і забрав її до свого реабілітаційного міні-центру на базі санаторію «Жовтень», що у Кончі-Заспі. І депресія поволі почала відступати. Бальзамом на її згорьовану душу подіяли люди, такі, як і вона, але живі, радісні і морально повноцінні. «А чим я гірша за них», — запитала вона себе і наступного дня, переступивши через зболене «я», рішуче ступила назустріч своєму незвіданому майбутньому: виїхала до міста — вперше, вдруге, втретє. Вона пережила і малечий крик: «Хочу такий візок, як у тьоті!», і жалісливі гривні стареньких. Так, крок за кроком, долаючи один за одним бар’єри відчуження, непомітно для самої себе Наталка поволі поверталася до життя. З друзями, на візках і здоровими, котрі з’явилися тільки-но вона ожила, почали відвідувати кафе, вирушали на природу, смажили шашлики.

А потім була запаморочлива перемога на конкурсі краси «Міс Україна в інвалідному візку-2000». Вона й досі немов у тумані бачить і вальс усіх учасниць у колясках, і як стоячи їм аплодує зал, і дружину президента, яка після вручення Наталці корони міс Україна, опустилася перед ними навколішки. Згодом здобула ще одну перемогу на кубку Фалбі і як нагорода — подорож до Австрії. А після цього у складі української делегації відвідала Країну тюльпанів. Найбільше враження у цій поїздці на неї справили відвідини спеціалізованого підприємства, де увесь персонал — від робітника до інженера — складався з інвалідів.

— Але тільки за фізичним, а не за душевним станом, — підправляє мене Наталка. — За кордоном немає поділу на здорових та інвалідів. Там усі рівні — у науці, праці, культурі, спорті. Там кожен — особистість. І про це передусім дбає держава. Однак перший крок, як приклад, за нами. Адже під лежачий камінь вода не тече.

Тож, повернувшись з поїздки, вона заспішила додому: «У Ромнах я потрібніша, ніж у Києві. Бо я тепер знаю не як виживати, а як жити». Після повернення у рідну домівку життя відразу закружляло її у неспокійній водоверті подій. Першим Наталчиним кроком, як приклад іншим, передусім молодим, з обмеженими фізичними можливостями, стало її відновлення на економічному факультеті Сумського держуніверситету. Після цього, не збиваючись з ритму, взялася за ще серйознішу роботу —очолила перше на Сумщині відділення ранньої соціально-побутової та медичної реабілітації дітей-інвалідів Роменського територіального центру обслуговування інвалідів, пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Наталя Осауленко стає одним з ініціаторів міської програми доступності об’єктів житлового та громадського призначення для людей з обмеженою дієздатністю. На сьогодні у Ромнах пандусами облаштовано більшість соціальних об’єктів: магазини, аптеки, медичні заклади...

— Однак роботи у цьому напрямі непочатий край, — зітхає Наталка. — Наша держава з усіх сил намагається інтегруватися в європейську спільноту. Проте Європа не вважатиме нас за рівню собі, поки порушуватимемо конституційні права людей з обмеженими можливостями, зокрема, право вільного пересування.

Щоб цього не сталося, Осауленко добровільно звалила на свої тендітні плечі частину проблем і обов’язків делегованих державі і, мов та бджілка на медоносі, трудиться у поті чола, не присідаючи. Держава здебільшого лише декларує любов до ближнього. Чи не тому дитяча інвалідність в Україні зростає загрозливими темпами? Ось лише один факт можновладного блюзнірства. За останні три роки, приміром, рівень дитячої інвалідності в Україні збільшився на 25,4 відсотка, у Ромнах майже на стільки само. Попри державні декларації, молода роменчанка не опускає рук, навпаки — страхітлива «реабілітаційна» статистика лише потроює її сили. Тож за кожну зранену дитячу душу вона б’ється як левиця за своє дитя. Навіть важко сказати скількох обділених долею односельців уже відігріла й скільком повернула радість життя.

Найпомітніший крок Наталка, виявивши воістину генеральський характер, зробила минулого року, коли після півторарічного «моніторингу» місцевих чиновницьких кабінетів вибила для відділення соціально-побутової та медичної реабілітації дітей-інвалідів половину дитсадка площею 120 кв. м. Сьогодні у ньому вже проходять реабілітацію 47 дітей віком до 18 років. Розумово відсталих реабілітологи навчають азам грамоти, допомагають пізнавати навколишній світ, з фізичними відхиленнями — вмінню виживати у цьому світі, правилам поведінки... І всі, і перша, і друга категорії, спільно навчаються у семи гуртках малюванню, шиттю, освоюють комп’ютерний світ, виготовляють м’які іграшки...

Тож нині реабілітаційний центр, який створювали усім миром, став справжнім духовним осередком Ромен, наскрізь просякнутим променями любові і добра. Душевний порив Наталки Осауленко у створенні цього храму підтримала не тільки влада, а й підприємці, і місцеві, і закордонні: Іван Телющенко, Василь Марюха, В’ячеслав Леонов та інші. А першим у списку нової хвилі українських меценатів, які нарешті відроджуються з небуття, значиться київський бізнесмен Олександр Лівшиць. Це вони, без жодної всеукраїнської інформаційної «помпи» виділили на створення та укомплектування першої черги центру майже 200 тисяч гривень.

— Та ще й підтвердили свою подальшу меценатську співпрацю з нами, — радіє Наталка.

І, як уже пересвідчилася, меценатське слово на відміну від спонсорського — кремінь. Сьогодні з допомогою перелічених коштів меценатів на базі діючого створюється міськрайонний центр реабілітації. Не тільки для дітей, а й для молоді з обмеженими можливостями віком від 18 до 35 років.

— Так сталося, що ця категорія населення і з вини держави, і суспільства, взагалі опинилася на узбіччі життя, — з болем у серці розповідає роменська берегиня. — Так само, як і сільські діти-інваліди, вони живуть у мороці байдужості й забуття з боку суспільства. Хіба це по-людськи? Не можу й не хочу вірити, що заради власного благополуччя українці ладні зректися людських чеснот і гідності.

Вона не тільки не вірить, а й робить усе можливе, щоб пробудити у кожному з нас віру, добро і любов. На її думку, саме їм судилося врятувати світ. І лише тоді до кожного з нас прийде розуміння прекрасного. І вже подумує про створення у місті першого в області міні-підприємства для інвалідів, щоб не виживали, а, як і вона, вдихаючи повітря на повні груди, раділи сонцю, квітам і зоряному небу.

Заради цього й розкриває свою бездонну душу Наталка Осауленко. Підтримують її у нелегкій справі відродження духовності, додають сил, окрилюють своєю любов’ю чоловік Михайло та півторарічний син Сашко. Вона щаслива у своєму подвижництві. Адже щастя дається тільки сильним, щирим і тим, хто безмежно вірить у нього.

Ромни

Сумської області.