Чотири вулики тримає на мансарді двоповерхового житлового будинку колишній військовий моряк з міста Погребище на Вінниччині Анатолій Кока.

Бажання створити пасіку вперше з’явилося в Анатолія несподівано для нього самого. Гул бджіл-трудівниць йому почувся у досить незвичному місці — на борту підводного човна, під водою на великій глибині. Відтоді воно не полишало мічмана-підводника, який поставив собі за мету після закінчення служби на далекій Камчатці повернутися на Вінниччину. Мріяв мати стільки бджіл, щоб «аж по бороді повзали». Забігаючи наперед, скажу, що саме так воно, зрештою, й сталося.

Одного разу новачка-пасічника розіграли. Порадили переселити працьовитих комах із вулика у вулик. І неодмінно зробити це увечері, мовляв, поки комахи спатимуть, навіть не відчують «переїзду». Це тепер Анатолій знає, що робити цього не можна нізащо. А тоді, як мовиться, моряку було море по коліна. Навіть не одягнувся як слід. Пішов у гості до бджіл у шортах. Своїми діями так розгнівив їх сонних, що ті, як то кажуть, живого місця не залишили на тілі пасічника. Навіть свідомість втратив від болю. Пізніше нарахував більше 400 слідів від бджолиних жал.

Вулики у нього з’явилися не одразу. Анатолій і гадки не мав, що у старому двоповерховому будинку, в якому мешкає декілька сімей, зуміє облаштувати... пасіку. А наштовхнув його на таку «крамольну» думку місцевий бджоляр з досвідом Іван Сидоренко. Той щоразу навідувався у відділ субсидій, яким на той час завідував Анатолій. Саме Сидоренко «оживив» давню мрію колишнього моряка. Не раз пригощав його медом і бачив, як при цьому очі господаря кабінету видають приховане бажання хоч зараз братися за нову справу.

Але де розмістити вулики? «У твоєму будинку така велика мансарда, а ти не знаєш де?» — чи то жартома, чи всерйоз мовив одного разу гість. «А якщо жалитимуть сусідів?» — «Медом відкупишся», — жартома відповів пасічник. Та ще й додав, мовляв, вони низько не літають. А на другому поверсі — тільки твоя сім’я.

На мансарді будинку, що належав колись місцевому цукрозаводчику, справді місця стільки, що можна м’яча ганяти. Його й відвів господар для бджілок. Після того, як це сталося, здається, все місто вже побувало біля будинку, щоб на власні очі пересвідчитися, що Кока справді має тепер нових «сусідів». Старі сусіди досить швидко змирилися з тим, що сталося. Але згодом дехто таки взявся за перо. Почали скаржитися на нібито порушення санітарних норм. «Але ж бджоли — не кози і не кури, яких дехто, сам чув, тримає на балконі», — каже А. Кока. При цьому стверджує: жодного з їхнього будинку його бджоли ще не вжалили. І цього ніхто не заперечує. А якщо таке раптом станеться, хто доведе, що це була бджола Коки, а не Сидоренка, скажімо. Бджілки, каже, — істоти мирні і, що дуже важливо, мовчазні. Нам усім треба вчитися в них працювати. Тоді й життя стане солодке, як мед.

Вінницька область.