Ось уже кілька років поспіль він не дає спокою мешканцям села Миньківці Дунаєвецького району, чиї садиби розташовані поруч із місцевим ставом. Хоча і садибам, і ставку майже півстоліття, війна за суху територію розпочалася кілька років тому. Під заявами, котрі направляли в різні інстанції, стоїть не один підпис. Люди скаржилися на те, що береги у водоймищі осунулися, верби попадали, а озерце замулилося. Через це, мовляв, вода розливається на городи, підтоплює сінокоси і пасовища, будівлі і криниці.

Найбільші проблеми виникли у Євгенії Грінчишиної, котра вже кілька років поспіль водить на своє обійстя різні комісії із проханням скласти акт і документально засвідчити, що вода не дає їй жити. Вірніше, не так став, як теперішній його господар. Бо, як вважає Євгенія Антонівна, орендар, користуючись водоймою довгий час, жодного разу її не чистив. І саме через це вода підтоплює і город, і криницю, і навіть хату.

Те, що такі проблеми справді є, минулої весни вкотре засвідчив і тодішній перший заступник голови Дунаєвецької районної адміністрації. Посилаючися на працівників відділу з надзвичайних ситуацій, він підтвердив, що ділянки трьох господарів підтоплені повеневими водами. «При цьому встановлено, що природоохоронна зона ставка офіційно не встановлена, він замулений, а водорегулювальні пристрої фактично відсутні, що не дає можливості знизити рівень води у ставку й запобігти підтопленням... Фактично причиною підтоплень стало не природне явище, а недбале ставлення до ведення водного господарства з боку орендаря ставка», — написано в листі з РДА до миньковецького сільського голови.

Після цього, здавалось, у багаторічному конфлікті нарешті буде поставлено крапку. Бо в тому-таки листі районне начальство пропонувало офіційно визначити межі ставка і охоронної зони, провести всі роботи з очищення водойми, облаштування водорегулюючих пристроїв і в добровільному порядку вирішити питання про компенсацію збитків, яких зазнали власники землі.

Зрозуміло, це була лише рекомендація сільському голові. Зобов’язати його чинити саме так ніхто не міг. Але є закон, котрий вимагає чіткого дотримання правил оренди водного плеса, а якщо його порушують, договір оренди не лише може, а й має бути розірваним. Утім, чітка логіка цих міркувань у житті не спрацювала.

Буквально за два місяці нова комісія склала новий акт: часткове підтоплення земельної ділянки є, але «встановити причини комісія не в змозі, оскільки потрібні спеціальні знання з гідрології та гідротехніки».

Із попередніми твердженнями сталася незрозуміла трансформація, бо вже з цього акта мимоволі випливало, що людські городи «заливає» не недбальство орендаря, а весняна повінь. А з неї за жодним законом нічого не спитаєш, і жодного відшкодування вимагати не будеш.

Що доскіпливіше Євгенія Грінчишина шукала справедливості, то більше виходило, що саме вона винна, що на її підтопленому городі вже котрий рік поспіль не можна виростити врожай. А врешті-решт чиновники договорилися до того, що садиба Гринчишиної, де вона прожила піввіку, начебто і не її зовсім. Адже закон передбачає, що здана в оренду водойма обов’язково повинна мати прибережну захисну смугу й водоохоронну зону відповідної ширини. І ніхто не має права використовувати ці землі з будь-якою метою. От і виходить, що не орендар заливає чужі городи, а ділянка «забрела» до чужого ставу.

Нісенітниця та й годі. Але скільки був у Грінчишиних город, стільки він і підходив майже до води. Причому ніяким самозахопленням родина не займалася. Сільська рада своїм рішенням ще в 2000 році передала безоплатно у приватну власність Грінчишиній під город цих шістдесят соток, що впритул наблизилися до води. Тоді ніхто не звернув увагу, що город потрапив у так звану природоохоронну зону ставка.

Суть справи виплила пізніше, коли господиня спробувала виготовити державний акт на свою землю. Усі необхідні документи подала майже три роки тому, але акта не отримала до цього часу. Ще на початку позаминулого року в Дунаєвецькій РДА їй повідомили, що «технічна документація із землеустрою щодо складання документів, котрі посвідчують право на земельну ділянку, та державні акти на право власності перебувають у стадії виготовлення». От тільки стадія ця затягнулася на невизначений термін.

У сільраді не приховують, що до цього затягування і вони доклали руку, бо без підпису сільського голови документи не будуть видані. А підпису не буде, оскільки не вирішене питання, що то за земля: город Грінчишиної чи природоохоронна смуга навколо ставу. Для сільської і районної влади справа про підтоплений город виявилася такою заплутаною, що розібратись у цій каламутній воді не змогли майже за десять років. Врешті-решт влада визнала, що без суду тут не обійтись. Але й суд поки що не може поставити крапку. Перше рішення, винесене районним судом, було оскаржене позивачкою в апеляційному суді, і той направив справу на повторний розгляд. Перше слухання розпочалось, але було перенесене через відсутність свідка. Друге знову відклали...

Але чим далі просувається ця війна за власний город, тим більша вина лягає на плечі... самої власниці. Бо не заливала б вода садибу, не нищила урожай, не стояло б питання прибережної смуги, якби півстоліття тому не оселилися Грінчишини на цій землі. А от про те, як приймалося рішення про передачу в оренду ставка, хто слідкував за дотриманням норм оренди, приписів санепідемстанції — і не згадують. Справді, все можна списати на примхи природи: прийшла весна і принесла воду на поля.

Євгенії Антонівні навіть пропонували землю під город в іншому місці. Але жінка вперто стоїть на своєму: чому її позбавляють права власності на її землю? Чому повинна відмовитися від городу під хатою і взяти латку десь далеко за селом, до якої їй і дійти важкувато? Чому врешті-решт ніхто не зобов’яже орендаря почистити став, як того вимагають правила оренди? Між тим жінці делікатно натякнули: буде й далі каламутити цю воду — дивись, весь город відберуть. Під природоохоронну смугу. Як вимагає закон. Жінка готова була б і такому рішенню підкоритись. Якщо воно буде справедливим: відбирають її землю — нехай компенсують моральні й матеріальні збитки. Чи орендар, який ловить рибу у ставу. Чи ради, сільська і районна, котрі свого часу, здаючи став в оренду, не були такими прискіпливими і точними у вимірах і оформленні документації. Але охочих платити не знаходиться.

А жінка тим часом уже потопає не так у весняних водах, як у відповідях на її численні листи, скарги, запити. Ніхто їй наче і не відмовляє, але й розгребти всю цю каламуть не береться. От і виходить, що для маленької людини таке підтоплення місцевого значення перетворюється у справжній потоп чиновницької бюрократії, із якого самотужки ніяк не випливти.

Хмельницький.