Наприкінці минулого навчального року досвідчена і мудра вчителька виставляла підсумкові бали до класного журналу. Одинадцятикласнику, який добре навчався, вона поставила «10». Але після довгих роздумів, згадуючи, як хлопчина впродовж року старався і намагався взяти максимум, учитель виправила оцінку на «11». І, вважаю, зробила правильно, бо хто краще може оцінити наполегливість у навчанні? Хто, як не вчитель, враховуючи індивідуальні психологічні особливості дитини, знає, яку роль може відіграти ця, в принципі, абсолютно неістотна різниця в один бал, у формуванні його світогляду, життєвої позиції тощо?

Але краще б вона не чіпала ту «десятку». Журнал із виправленою оцінкою потрапив до рук суворої дами — інспектора міського управління. Угледівши недремним оком виправлення, керівна дама забила на сполох.

Що було далі — здогадатися нескладно. Ледь не істеричний лемент дійшов до районного управління, а потім до школи. Досвідченого і мудрого вчителя викликали «на килим» і оголосили йому дисциплінарне стягнення. Перше за тридцять років роботи...

Переконаний: жодних підстав для покарання не було. Педагога ніхто не позбавляв права виправляти оцінку, поставлену ним же. І умислу в тому не було, бо хлопець не претендував на медаль.

Учитель постраждав від непрофесіоналізму інспектора, від адміністративно-бюрократичного стилю управління освітньою системою, врешті-решт — від невігластва та аморальності того, хто, можливо, випадково потрапивши в інспекторське крісло, автоматично отримав право вирішувати долі людей.

Право втручатися в навчально-виховний процес освітянський інспектор отримав у 1933 році. Воно йому було делеговано спеціальною урядовою постановою... і залишилося чинним і у сьогоденні. До речі, на зорі незалежності нашої держави освітянський міністр І. Зязюн спробував делегувати інспекторам органів управління освіти і методичні функції. Але це тривало недовго...

Що ж являє собою інспекторська служба? Навряд чи ми отримаємо точні дані про кількість працівників, адже в штатних розписах відділів освіти цієї посади немає. Там є посади спеціалістів різних рангів, які й мають право виконувати інспекторські функції. Як правило, у районах їх від двох до десяти. В обласних управліннях ненабагато більше. Через це дуже часто інспекторські функції делегують працівникам методкабінетів. Зазвичай на їх виконання вони витрачають значно більше часу і працюють, як свідчать багаторічні спостереження, з більшим задоволенням, адже інспектування у нашому розумінні дає право хоч на короткий час отримати владу. А хто не любить покерувати?!

Практично всі інспектори мають педагогічну освіту і досвід, та навряд чи це робить із них професіоналів. Регламентований робочий день, низька заробітна плата, постійні відрядження не сприяють появі черги на посаду. На жаль, не стають висококласними фахівцями і після навчання чи перепідготовки на курсах. Чи не тому серед цієї категорії працівників і висока плинність, і велика кількість вакансій, і чимало випадкових людей.

Що може інспектор? З правової точки зору — нічого. У жодному із чинних законодавчих чи нормативних документів його права та обов’язки не виписані. І саме тому в роботі багатьох спостерігається те, що можна назвати службовим свавіллям. Найприкріше, що кожен інспектор-бюрократ (в найгіршому розумінні цього слова) може завдати під час чи після перевірки значної моральної шкоди вчителю чи керівнику. І якщо постраждалі, а ми переконані, що саме такими стають об’єкти інспекторської перевірки, не знайдуть в собі сили і мужності гідно відповісти на це — їм буде горе.

Є ще один, на наш погляд, аморальний аспект цієї проблеми. Йдеться про те, що ніхто не делегує інспектору право накладати стягнення. Він лише виявляє недоліки чи огріхи і доповідає про них начальству або ж вимагає від директора притягнути до відповідальності підлеглого. Чи не нагадує це зозулю, яка свої яйця підкидає в інші гнізда? А якщо розумний директор таке стягнення накладати не захоче, бо не вважає за потрібне? А якщо покарання є порушенням чинного законодавства? Тоді директор «підставляє» себе. Інспектор не забуде непокірного керівника...

Автору за 20 років праці в обласному управлінні освіти довелося читати сотні інспекторських довідок, розбиратися у десятках конфліктів, що виникали через непрофесіоналізм і низькі моральні якості тих, хто випадково опинився в інспекторському кріслі. Саме це змусило мене сісти з досвідченими інспекторами за розробку «Положення про інспектування в освітній системі Київської області», яке пройшло державну реєстрацію. Тож інспекторська служба потрібна. Але яка?

На столі у кожного освітянського керівника має лежати професіограма або хоча б посадова інструкція спеціаліста відділу чи управління освіти, якому делеговано право здійснювати управлінські функції. У цьому документі, а ще краще у спеціальному законі про управління освітою, мають бути чітко виписані права та обов’язки освітянського інспектора і ступінь його відповідальності за результати роботи. Ось тоді й зникло б чимало проблем, про які йшлося.

Поза сумнівом, інспекторська праця — це особливий вид професійної діяльності, до якої людину потрібно готувати. Керівникам різних рівнів давно час зрозуміти, що брати на роботу інспектора-непрофесіонала — це все одно, що педагогу доручати роботу, скажімо, стоматолога чи машиніста електропотяга. Зважаючи на те, що таких професіоналів у нас обмаль, необхідно їх готувати. Той, хто вирішив працювати інспектором, має отримати диплом про другу вищу освіту або ступінь магістра.

Глибоко переконаний і в тому, що в державі має бути єдина позавідомча інспекція закладів освіти. Вона повинна мати свої представництва на місцях, діяти на основі окремого закону. Її компетенція має поширюватися і на органи управління освіти.

Що ж робити вчителям, які стали жертвами інспекторських перевірок або можуть ними стати? Рецепт один — розбудити у собі гідність. Вивчити свої права та обов’язки і відстоювати їх. Непрофесіонали бояться професіоналів і сміливих людей. Пам’ятайте, що заробітну плату, нехай і мізерну, недбалий інспектор отримує із тих податків, що сплачуєте ви. Можливо, не варто дозволяти ображати себе за свої гроші?

Ігор ЛІКАРЧУК, директор Центру освітнього менеджменту Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого, професор, доктор педагогічних наук, заслужений працівник освіти України.