На схилі літ його надзвичайно важко прийняти тим, хто мусить залишити свій рідний дім
Лист, який надійшов до редакції від Петра Замриги із Кузьмина, що в Городоцькому районі, і здивував, і збентежив. І навіть налякав. Вісімдесятичотирилітній чоловік просив, щоб йому із дружиною допомогли влаштуватись у будинок престарілих. Навіть в органах соціальної допомоги зізнались, що такі прохання від сімейних пар, у яких до того ж є діти, доводиться чути не так часто. Але Петра Олександровича життя поставило в такий глухий кут, що вихід із нього лише один — у будинок-інтернат.
Незважаючи на вік, на хвороби, що обступили з усіх боків, родина сільських вчителів могла б тихо доживати свій вік у рідній оселі, якби не біда, що майже рік тому трапилась із Марією Павлівною. Інсульт позбавив дружину можливості не те що ходити і сидіти, а навіть рухатись у ліжку. З того дня життя подружжя перетворилося на справжнє пекло. Бо догляд за таким інвалідом у селі — це у сто, тисячу разів важче, ніж у місті, де під рукою завжди
«швидка», аптеки, дільничні лікарі, а ще — вода і тепло в квартирі.Кузьмин — село велике і має навіть таке благо цивілізації, як своя сільська лікарня. Але це не врятує паралізовану людину і її родичів від пекельних мук. Петро Олександрович, котрий і сам інвалід війни першої групи, встиг розповісти мені, що і день, і ніч у нього йде тільки на те, щоб наносити води і прати та сушити, сушити і прати пелюшки. Навіть на кілька хвилин вийти із хати для нього проблематично, бо дружина одразу лякається і починає кликати його. У невеличкій кімнатці ліжко і диван стоять так близько, що між ними практично не пройти — це щоб увесь час бути поруч. І навіть коли ми розмовляли, Петро Олександрович тримав свою Марійку за руку і весь час заспокоював:
«Я все розкажу тобі потім».Було видно, що жінці важко сприймати нашу розмову і реагувати на неї, але вона розуміла, хто і для чого прийшов, і кілька разів у неї просто вирвалося:
«Допоможіть! Допоможіть нам!»Проблем із місцями у притулках для людей похилого віку в області немає. Як запевняли мене в облуправлінні соціального захисту, сьогодні понад дві з половиною сотні місць вільні, тому в подібних проханнях практично нікому не відмовляють.
Але Петра Олександровича турбувало інше: вони із дружиною ніколи не були та й тепер не вважають себе одинокими. Як тільки з мамою трапилось нещастя, в село одразу приїхав син. Весь час він допомагав батькові. Але син — уже пенсіонер, і догляд за хворою людиною його теж добряче виснажив, тому змушений був поїхати додому, щоб трохи підлікуватися.
Ось тоді Петро Олександрович і почав всерйоз замислюватися, як їм із Марійкою переселитися в інтернат.
«Я готовий більшу частину своєї пенсії віддавати цьому закладу, тільки хтось доглядав би дружину. Щоб не трапилося так, що ми переберемося, а там все знову залишиться на моїх руках. Я вже просто не в силі. Єдине, чого хочу, піти із цього життя. Але, дивна річ, Марійка так бореться за нього, і я не можу, не маю права залишити її саму».Петру Олександровичу вже й листа прислали, в якому повідомили, які документи потрібно зібрати, пояснили, що за законом вони мають повне право поселитися в будинок для престарілих попри те, що у них є рідні. Таке право надає їм вік сина, котрий вже вийшов на пенсію. Одне слово, жодних формальних перешкод начебто немає. І все-таки Замригам так важко прийняти останнє рішення, зробити той останній крок із рідного порога до казенної кімнати.
В управлінні мене намагалися переконати, що в будинках-інтернатах створені пристойні умови для стареньких. Принаймні чотириразове харчування, чиста постіль, догляд санітарки і медсестри їм гарантовані, але... Немає у нас такого закладу, де б у кожного паралізованого, важкохворого була своя доглядальниця. На руках у кожної санітарки від десятка до двох ось таких хворих. І навіть була б кожна із них матір’ю Терезою, та й то не змогла б кожному щогодини міняти пелюшки, мити, розтирати пролежні, прикладати до скручених від болю рук і ніг компреси, розтирати зболіле тіло мазями... і просто потримати за руку, щоб стражденна душа заспокоїлась і хоча б на кілька годин заснула.
Ну немає, не існує поки що у нас такого дому для вас, Петре Олександровичу, і для сотень, тисяч таких, як ви — одиноких, безсилих, втомлених життям і стражданнями. І навіть ваша, як ви казали,
«величезна» пенсія у вісімсот гривень ситуацію не виправить. Уже не перший рік в області ведеться розмова про необхідність створення так званого хоспісу — місця, де невиліковно хворі змогли б знайти співчуття, догляд і спокій. Куди можна прийти, не боячись нічийого осуду за те, що близькі не могли доглянути своїх рідних. Де подбали б про те, щоб і душевні, і фізичні страждання хоч трохи зменшити. Де Петро Олександрович не лягав би і не прокидався з однією думкою: чому в нашій державі не дозволена автаназія?Але такі хоспіси на Хмельниччині — це лише плани і перспектива, до якої нинішнім пенсіонерам, найімовірніше, і не дожити. Поки що на них грошей немає. А є лише на такі будинки-інтернати, як у нас, в які так непросто наважитися переїхати жити. Я пишу це і чомусь пригадую кадри із заокеанських фільмів про тиху старість тамтешніх пенсіонерів в тамтешніх притулках. З окремими кімнатами, з особистими доглядальницями, з лікарями (до речі, мені доводилося бувати в будинках для престарілих, де така посада просто не передбачена)... та мало ще із чим.
Напевно, усе це чимало коштує. Але хіба Петро Олександрович, котрий хлопчиком пішов на війну, котрий за сорок п’ять років навчив фізиці не одне покоління жителів Кузьмина, цього не заслужив і у держави, і у всіх нас? Чи його Марія Павлівна, котра за сорок років педагогічної праці провела стільки уроків німецької та російської мови, що й не перелічити, так і не заробила, щоб чиясь турботлива рука перестелила їй ліжко?
Кажу це зовсім не для того, щоб комусь дорікнути у недобросовісності, черствості, неуважному ставленні до людей. Було б неправдою сказати, що Замригам відмовили, не прислухалися до їх прохання. Всі робили і роблять те, що можна зробити. Тільки шкода, що можна дуже мало.
Петро Олександрович на кожну фразу й інформацію дуже делікатно відповідав:
«Я все розумію. Все розумію». Якби і наше суспільство навчилось ось так все розуміти, бути чесним і відданим, як цей сільський вчитель, ми давно б жили інакше. І можливо, тоді не треба було б людям на схилі літ робити такі кроки, приймати такі рішення, котрі виривають серце і перевертають душу.Хмельницький.
