Скільки Віра себе пам’ятає, була залюблена у вишиття. У дитинстві з сестрою ходили у вишитих мамою костюмах. Навіть на весіллі у сестри вона була не у модному платті, а у вишитій блузці і горсетці. У вишиванці ходив батько. У сімейному альбомі збереглося фото: у радянські часи Вірин брат, директор автопідприємства у Гайсині на Вінниччині, приймає червоний прапор за перемогу у змаганні у вишиванці. Найдорожче, що перейшло Вірі у спадок, — прабабцині коралі і вишита мамою блузка. Вона й тепер вдягає їх у найурочистіші моменти. Хто не дивиться на волошки на тій блузці, не може надивуватися: такої тонкої роботи нині не побачиш.

Вишиванки із задоволенням одягають доньки Віри Матковської. Вони їм дуже пасують з джинсами. Причому старша Людмила презентує українське вишиття за кордоном — вона аспірантка Дрезденського університету. Менша Юля, медик за фахом, дефілює у блузках з маминої колекції Хрещатиком. А їх у неї стільки, що дівчата можуть міняти їх хоч кожен день. У придане мати приготувала їм надзвичайно красиві скатертини, рушники.

Родом Віра з Гайсина, вчилася у Києві. Тоді, у вісімдесяті, студенти залюбки ходили у вишиваних блузках, киптариках і на лекції, і до театру. Славилося вишиття полтавське, прикарпатське, буковинське... Але коли Віра з чоловіком Анатолієм приїхали на роботу до Борщова на Тернопільщині, а там саме відбувався місцевий фестиваль «Золота осінь», вони ахнули: такої краси ще не доводилося бачити. Що не село — свій стиль, свій орнамент. Неповторні сорочки, вишиті так званою колодкою. Ніхто із сучасних вишивальниць не може повторити цієї унікальної техніки. Славилися нею тільки села навколо Мельниці-Подільської. Містечко характерне тим, що колись тут сходилися кордони трьох держав: Росії, Польщі і Румунії. Й досі є певні особливості у побуті, традиціях. Вишивали тутешні майстрині тільки чорними нитками. За однією версією — на знак трауру, коли турки вирізали усіх чоловіків у навколишніх селах. За іншою, прозаїчнішою, Мельниця лежала пооддалік торгових шляхів, тому інших ниток тут не було. Зате у візерунках таке розмаїття... Вони ніколи не повторювалися: кожна вишивальниця творила своє. Різняться не тільки візерунки, а й уставки, збиранки... Коли одна з сучасних майстринь Леся Гойда на прохання Віри Григорівни взялася реконструювати одну з таких сорочок, то скаржилася згодом, що пучки пальців боліли кілька тижнів: вишивати на полотні з коноплі дуже важко.

Найдавніші сорочки у колекції Віри Матковської — з кінця ХІХ століття. Точний вік цих шедеврів з бабусиних скринь визначити непросто. Онуки згадують, що сорочка прабабцина, а може, прапрабабцина, а може, ще давніша... Серед скарбів народної творчості, зібраних Вірою Григорівною у селах Борщівщини, є також обгортки, крайки, ткані наволочки, обруси... Упорядкувати їх допомогла мистецтвознавець зі Львова Людмила Булгакова, котра захищала дисертацію на борщівській вишивці. Кожна річ, як у музеї, має вихідні дані, опис, відео... Лише старовинних сорочок у колекції більше трьохсот. Про кожну з них Віра Матковська може розповідати годинами. Ще б пак! Останні двадцять років вона поклала на те, щоб зібрати ці скарби. Усе було підпорядковано захопленню. Відмовляла собі у жіночих примхах і радощах заради колекціонування. Хоч, які там примхи... Були в родини Матковських і важкі часи. Чоловіка Віри Анатолія, директора ферментаційного заводу, звільнили з роботи, бо не міг погодитися з тим, як приватизовували, а фактично нищили процвітаюче підприємство. Залишилася без роботи і Віра. Двоє дочок — студентки. А ще Матковські допомагали донькам свого друга, який рано пішов з життя, Юлі і Христині Кідоням: вони на той час також вчилися у вузах. Вистояли... Віра Григорівна дуже завдячує своєму чоловікові за те, що поділяє її захоплення, підтримує. Найдорожчий подарунок для нього на ювілей — вишиванка від дружини. А на Великдень і Різдво уся родина Матковських — у вишиваному одязі. Своїм прикладом вони й друзів привчають шанувати народне мистецтво. Нині, каже Віра Григорівна, чомусь соромляться одягати вишиванки. Ходять у китайсько-турецькому ширвжитку, а у скринях лежать справжні скарби. На щастя, не всюди. У селі Шупарці, наприклад, прийнято, що дружки, а їх тут може бути до двадцяти (молода традиційно бере усіх дівчаток з родини), коли йдуть запрошувати на весілля, обов’язково одягають народні строї. Зустрінеш такий мальовничий гурт на вулиці — очей не відведеш.

За словами Віри Григорівна, вона подарувала чимало речей із своєї колекції родичам, колегам, їхнім дітям і онукам. Не продала жодної, хоч би як просили. Пригадує, поїхали з чоловіком на екскурсію у тодішній Ленінград. Увечері вибралися в ресторан. Віра, звичайно, у вишиванці. А там канадійці. Веселилися, разом співали під гітару «Реве та стогне...» Весь вечір вони вмовляли продати за великі гроші блузку, але вона не поступилася. Жартує: алкоголіки усе переводять у пляшки, а вона — у сорочки. Нещодавно знайомий розповідав, як витратився, щоб потрапити у депутати. А вона в умі одразу перевела названу суму в сорочки: скільки б то їх можна купити!

Останнім часом Віра Матковська дедалі частіше замислюється над долею своєї колекції. Ще коли сім’я жила у Борщові у власному помешканні, там під її скарби була відведена кімната, а де усе це розмістити у невеличкій квартирі в Тернополі, куди нещодавно Матковські переїхали? Та й не тішить її, що ніхто не бачить тієї краси. Ні, вона охоче ділиться народними костюмами. Коли юні співаки з Борщова їздили з концертами до Польщі, зодягнула їх у свої вишиванки, а також тріо «Солов’ї Галичини». Була у Тернополі нещодавно народна вечірка — вистачило Віриних сорочок на студентський хор. Але вона мріє про музей чи галерею, щоб і тернопільці, і туристи милувалися шедеврами народної творчості, фотографувалися у прабабциних одяганках. Була з цією ідеєю в облдержадміністрації. Обіцяли організувати виставку, але цього замало, каже Віра Григорівна. Хай би підшукали для музею відповідне приміщення за невелику орендну плату. Відвідувачів, впевнена вона, не бракувало б. Хай би молодь наверталася до свого, шанувала і збагачувала народні традиції. Барів, ресторанів, кафе хтось розкидав, мов гороху, по наших містах і селах. Чому не дбаємо про духовне?

Тернопільська область.