Таких корів журналісти
«Голосу України» бачили в агрофірмі «Гірняк», що в Старобешівському районі Донецької області, під час днів газети в цьому регіоні. За кожну іноземку (поголів’я закуповували за кордоном) заплатили по 3,5 тис. євро. А тваринам потрібні також відповідна техніка для відгодівлі та утримання, корми тощо. На цей королівський «шлейф» для кожної щороку витрачається 15 тис. євро, бо без нього молока не буде. Нині проблема: собівартість одного літра — понад одну гривню, а закупівельники дають за нього 70—80 копійок...Скільки разів з високих трибун ми чули заклики про порятунок села? А скільки програм щодо відродження села пропонував кожен уряд! Але селян більше непокоїть фінансування під програми, яке годі шукати. Як, власне, й під інші грандіозні плани. Скільки вереску, приміром, здіймається, коли йдеться про використання у східних регіонах державної мови. Чим закінчується? Не меншим вереском про запровадження російської як регіональної. На Донеччині доводилося говорити на цю тему з багатьма людьми. Були такі, котрі, надувши щоки, заявляли, що край ніколи не заговорить українською, бо
«не хочу и не буду!». Поміркованіші казали, що державну мову розуміють, але користуватися нею без мовної практики важко.А як користуватися? Якщо безкомпромісно вимагати:
«Думай і говори українською і негайно!», то нічого не вийде. Ми побували в кількох школах і дитсадках, де бачили куточки народознавства: «атрибути» діти та вчителі принесли з дому. А от з підручниками українською — катастрофа: по два-три на всю школу. Очевидно, що «думати та говорити українською» треба починати не дядькам-політикам, які лементують: «Не будемо!», а в школах. Скільки часу згаяли? І чому?Отакий
«шлейф» вартий дорогого. І ще один, де б ми не побували: «Ви в Києві насправді вважаєте, що донецькі — вороги західнякам?» Хто і як відповідатиме за цей гріх? Проблем у регіоні багато, але вони інші, ніж опоненти про це розповідають на політичних мітингах. Бо насправді керівники районного масштабу та депутати місцевих рад — члени різних партій — не порозсідалися «по фракціях», а намагаються розв’язувати проблеми, часто ставши заручниками і їх, і амбіцій київських політиків. Приміром, з місцевим самоврядуванням. У голів сільських рад є права і навіть печатка, але катма грошей: місцевим бюджетам залишається 10—15% коштів зі сплачених податків...Зі
«шлейфами» — проблемами в інших сферах, на які немає коштів, а часто бажання щось змінити, зустрічалися нерідко. Ніде у світі немає таких цін на проживання, як у донецькому готелі «Дружба», який радше б назвати «Давно ми не були в СРСР»: ветха постільна білизна, зачовгане килимове покриття, крихітні рушнички, телевізор, що «не показує». І все це коштує... 50 доларів за добу...Дорога з Києва до Донецька була не менш цікава: часто роздеребанені дороги, якщо так можна назвати ділянки шляху, приміром, у Дніпропетровській області — під біл-бордами
«Побудуємо Європу в Україні!». Зупиняючись на заправках, звісно, побували в громадських вбиральнях. Ох... Багатющі нафтові компанії з європейськими цінами за бензин економлять: дірка в підлозі в дерев’яній будці......Згадала дискусію з одним посадовцем про проблеми в міжпартійних відносинах. Він насторожився:
«Приїхали вишукувати недоліки. Навіщо? Пишіть про хороше!» Але хто в такому разі змусить нафтові компанії чистити громадські вбиральні на заправках?Київ—Донецьк—Київ.
