МЕДИЦИНА — НЕ КОМЕРЦІЯ!

Запропонувати «Голосові України» цю публікацію та ще й під такою назвою наштовхнула мене стаття в цій поважаній мною газеті (2006, № 10) «Медицина чи комерція?». Стаття, сповнена трагізму і розпачу. Автори — медики, батьки єдиного сина, який, несподівано захворівши, помер на п’ятий день від початку занедужання через недбалість, безвідповідальність лікарів приватної клініки фірми «М». Батько покійного — широко відомий не тільки в медичному середовищі, а й серед гуманітаріїв. Професор В. Войтенко — людина талановита, широкої ерудиції. Син Олександр також був різнобічно обдарованим.

Попри батьківський біль, автори статті завершують свою публікацію твердженням, що наша держава «... по-перше, не контролює вартість послуг у приватних клініках; по-друге, не обмежує рівень їх рентабельності; по-третє, не контролює якість їх роботи...»

Отже, йдеться про стан медичної допомоги в Україні на приватних засадах загалом. Згідно зі ст. 16 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» «заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами...», «держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здоров’я» (ст. 17). Стаття 6 д «Основ законодавства...» утверджує право громадянина на «вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я».

Автори згаданої публікації можуть посилатися на статтю 22 «Основ законодавства...», зміст якої окреслено в назві «Державний контроль і нагляд у галузі охорони здоров’я», на статтю 7 г, згідно з якою гарантії права на охорону здоров’я реалізуються шляхом «здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я». Щоправда, цього «контролю, нагляду» в нас якщо і не зовсім немає, то дуже й дуже недостатньо.

Не раз і я пересвідчувався, що в діяльності приватних медичних підприємств пріоритетним є комерційний інтерес. Добре якщо він зводиться тільки до спустошення кишень пацієнтів та їх рідних. Цієї мети підприємства досягають призначенням далеко не завжди потрібних і адекватних, але дорогих, методів обстеження. Гірше, коли призначають лікування, що завдає шкоди здоров’ю пацієнта, погіршує його стан. Це можна пояснити і некваліфікованістю кадрів, але головним, на мою думку, є все-таки комерційна зацікавленість.

Процитуємо тільки один рядок зі статті 4 «Основ законодавства...» під назвою «Основні принципи охорони здоров’я» — «гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей». Це відповідає протягом тисячоліть утвердженим і традиційним уявленням про медицину як найшляхетнішу спеціальність. Часи змінюються, світ стає прагматичним, ринковим, але все-таки, повторимо, медицина — не комерція, вона насамперед має відповідати засадам гуманності та загальнолюдських цінностей.

Навіть з огляду на стан здоров’я населення як один із важливих чинників державотворення (збереження людності; трудового, оборонного, інтелектуального потенціалу держави) система охорони здоров’я має бути під контролем незалежно від форм медичної допомоги, незалежно від комерційної зацікавленості надавачів цієї допомоги. Ніхто не заперечує високих заробітків у приватному секторі охорони здоров’я, але вони не повинні виходити за межі допустимого і розходитися з правилами медичної етики, загальнолюдської моралі. Тим часом відмова «пана Б.» від консиліуму, запропонованого батьками смертельно хворого сина, грубо суперечить правилам лікарської етики.

Для «контролю й нагляду» за наданням медичної допомоги в «Основах законодавства...» відведено роль громадськості. Щоправда, йдеться тільки про «можливості громадського контролю» (ст. 7 г), зокрема, про створення громадських консультативних або наглядових рад (ст. 24). На жаль, ці можливості залишаються на рівні нереалізованих. Насамперед тому, що лікарська громада так і не спромоглася поки що стати ГРОМАДОЮ. Ніяк не досягнемо міжнародного рівня значення лікарської громадськості в управлінні охороною здоров’я, в питаннях контролю за якістю медичної допомоги. Можна довго розповідати про спроби «згори» створити різні структури в цьому плані, але всі вони, незалежно від назви, мали специфічну ознаку — бездіяльність. Гарно виписані на папері ініціативи були або просто фікцією, або майданчиком для кар’єрних вправ численних адміністраторів від охорони здоров’я. Для прикладу, «благословлена» Президентом у 1999 році організація «Пульс України» після виборів виявилася не потрібною найвищому «адмінресурсу», і «Пульс» завмер. Така само «летальна» доля спіткала й інші «грандіозні» проекти, організовані вищим чиновництвом.

Звичайно, тут своє слово мусить сказати лікарська громадськість. Уже майже шістнадцять років діє Всеукраїнське лікарське товариство (ВУЛТ), котре, будучи створеним «знизу», провело вісім з’їздів, кожен із них завершувався зверненнями до найвищих владних структур. У грудні 2004-го та в листопаді 2005 року в Києві відбулися всеукраїнські конференції лікарів зі схваленням проголошеної заяви: «Затвердити ВУЛТ як координуючий орган діяльності громадських лікарських об’єднань у розв’язанні загальних питань професійної діяльності та соціального захисту лікарів». У квітні 2005 року на 8-му з’їзді ВУЛТ обговорено проекти закону «Про лікарське самоврядування», «Етичного кодексу українського лікаря». Будемо сподіватися, що створена при Президентові України Національна рада з охорони здоров’я сприятиме залученню лікарської громади до управління галуззю.

Ми дозволили собі так багато місця присвятити питанню про лікарську громаду в Україні, бо вона значною мірою може сприяти рівновазі багатоукладності форм медичної допомоги, забезпечивши і контроль над приватним сектором, зокрема, вартістю і якістю послуг, рівнем їх рентабельності, етичним боком діяльності. Водночас цій проблемі більше уваги має приділяти МОЗ України.

...Маю одного знайомого колегу із с. Холми на Чернігівщині, з яким познайомився заочно через газету «Ваше здоров’я». У своєму новорічному поздоровленні на мою адресу він відзначав, що я («на найвищому рівні медичної галузі») і він (на найнижчому, первинному) «потерпаємо від одного і того ж — соціокультурної кризи в охороні здоров’я. Під цим враженням ... зродився вірш:

Державна медицина хвора вся,

Покрита виразками безлічі проблем.

А ми, немов бинти,свої літа

Намотуєм на них весь час з плачем.

Отже, приватна медицина (не вульгарно комерційна!) повинна на користь громадянам підмогти державній медицині, позбутися виразок проблем і виходити разом з нею із соціокультурної кризи.

Любомир ПИРІГ,академік АМН України, президент ВУЛТ, депутат Верховної Ради України І скликання.