Характерник Дудка

Однак «літературний отаман», президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль наполягав на своєму: сходження на Вовчий шпиль відбудеться за будь-якої погоди. І додав, що днина буде ясна і сонячна, бо у «гайдамацький» похід беруть з собою Івана Дудку, козацького характерника і цілителя...

Цього могутнього, колоритного чоловіка з вусами «підковою» і довгим оселедцем-чуприною я не раз зустрічала у Холодному Яру. Однак погомоніти з Іваном Дудкою у веремії пошанувань-мітингів, присвячених пам’яті захисників УНР, не вдавалося.

І ось, нарешті, влучна нагода випала. Група молодих патріотів-краєзнавців на чолі з київським письменником Романом Ковалем прибула для польових досліджень на Черкащину. Разом з ними приїхав легендарний Дудка.

Козацьке товариство — і не тільки воно — оповідало про пана Івана найнеймовірніші історії. Як він розганяв у небі хмари і, навпаки, коли треба, викликав дощ.

Як поставив на ноги бабусю, котру збиралися ховати. Як за 15 хвилин позбавив від астми односельчанку. Відвернув скальпель хірурга від чоловіка, що страждав тяжким захворюванням хребта.

...Доки столичні романтики розводили багаття і варили чумацький куліш, я спробувала дізнатися про «таємниці» пана Дудки. Для розмови з характерником настала найсприятливіша година: у нічному небі з’явилися півмісяць і зорі, з лісу долинали крики сови та сича. Ми сіли під розквітлою вишнею і повели мову про скороминуще і вічне. Про неозорий світ і нас, «маленьких» людей.

— Коли помирав мій дядько, — почав пан Іван, — бувалий повстанець, то сказав мені: «Якщо є на світі сила, котра увічнює людські душі, я прилечу до тебе метеликом...». Старий вояка відчував свій відхід у невідомість. І без страху говорив про смерть. Через кілька місяців він помер. На сороковий день, у березні, на фіранці мого київського вікна, яке було зачинене, з’явився барвистий метелик. Як він несподівано з’явився, так і зник. Бачили його й інші родичі, котрі мешкають далеко один від одного.

Мій співрозмовник на хвилю замовк. У цей час набурмосилося хмарами небо, пустився дощ. «Пане Іване, — почали гукати від вогнища, — припиніть цю мжичку. Хочемо ночувати під ясними зорями!». Всі дружно засміялися, коли знову блиснув із-за хмар місяць і ніби засвітилася біла вишня. Від ватри почулися дружні оплески.

— Ми не знаємо, які сили нами рухають, — спокійно продовжував пан Дудка.

— Я також не відаю, звідки у мене потуга. Сам дивуюся, що вмію робити дива. Першим помітив мої здібності видатний кримський цілитель, якого, на жаль, вже немає на цьому світі. Він і благословив мене на добродіяння.

Про кілька випадків зцілення я попросила розповісти характерника. І почула ось таке.

Якось товариш пана Івана повіз його у село до своєї недужої тітки. Немолода вже жінка років п’ять не підводилася з ліжка. Бліда, анемічна, з пригаслим поглядом очей, вона вже втратила надію побачити сонце. Цілитель попросив родичів покласти хвору на застелену ковдрою підлогу і всіх вийти з хати. Хвилин сорок рідні гомоніли у дворі, чекаючи на появу лікаря. Аж ось відчинилися двері й присутні ледь не знепритомніли. З веранди вийшла... тітка і попрямувала до вбиральні. «Я зробив усе, що треба, — сказав пан Дудка враженим родичам. — А ще дав болящій випити півчарочки самогону та олії. У неї запрацював кишечник».

— Я ніколи не працюю з пацієнтами при свідках, — продовжував оповідач. — Не тому, що ховаю щось від них. А через те, що, вириваючи людину з лабет хвороби, стаю страшним. Мої підопічні переживають під час цього чималий стрес.

Утім, не завжди цілитель «вмикає» на повну потужність свій біоенергетичний «двигун». З багатьма недугами — гіпертонією, астмою, алергією, дистонією, захворюваннями хребта, кишечника, шлунка — він найчастіше справляється без особливих зусиль. Нещодавно, поділився, травами вилікував свого друга від панкреатиту, заодно відбив охоту до алкоголю. Ще одного козака — від грижі хребта. Другому допоміг позбутися камінців у жовчному міхурі. Молодому подружжю, котре сім років чекало дитину, — здійснити їх мрію. Чимало іменитих столичних жителів побувало в чудодійних Іванових руках.

— Коли бачу, що з об’єктивних причин не під силу поставити людину на ноги, — відверто ділився пан Дудка, — то нізащо не морочитиму хворому голову. Я ж не лікую пацієнтів, як у медичних закладах. Я, якщо беруся, виліковую.

...Нас давно вже кликали до ватри і завзятої чумацької пісні. Заспівав у гурті й характерник — сильно і весело. А молодь просила в нього погожої завтрашньої днини. Щоб якнайшвидше здолати звивисту лісову дорогу і обстежити знаменитий Вовчий шпиль.

Ранок вродився росяний і солов’їний. Опівдні сяяло сонце. Лише ввечері, коли від’їхали київські дослідники, розгулявся вітер, линув рясний дощ. І періщив весь наступний день.

Черкаська область.