Хто замовляв кровопускання у камерах

Інциденти, що сталися 8 і 13 травня в Харківському слідчому ізоляторі та Личаківській виправній колонії у Львові, набули широкого розголосу в суспільстві. Причину пошесті «харакірі» серед ув’язнених, якщо, звісно, цим «летальним» терміном можна назвати порізи шкіри лезами, багато хто із правозахисників та журналістів побачив у «нелюдських умовах утримання та знущаннях наглядачів». Одна з газет навіть зробила «оптимістичний» для територіальної цілісності України висновок, написавши, що «в’язні Сходу і Заходу об’єднуються проти тюремних порядків». Бунт ув’язнених через членоушкодження став темою і передостанньої програми «Свобода слова» на ІCTV. Учасник дискусії — міністр юстиції Сергій Головатий не приховував свого критичного ставлення до надто «мілітаризованого» відомства, яким, на його думку, є нинішня кримінально-виконавча служба. Принаймні сам він за «уцивільнення» системи. Якщо зважити, що міністру юстиції кількома постановами Кабінету Міністрів віднедавна доручено «спрямовувати і координувати діяльність» Державного департаменту з питань виконання покарань, то така ідея може лягти і в основу «координації». А це вже, погодьтеся, навіть серйозніше, ніж НП із лезами.

У такій ситуації «Голос України» не міг не звернутися по коментар до головного «мілітариста» системи — голови Держдепартаменту з питань виконання покарань Василя КощинцЯ. Нас цікавило не тільки пояснення причин «масового кровопускання», а й узагалі проблеми служби. Адже народна мудрість попереджає не зарікатися від тюрми і суми. Скільки разів життя доводило гірку правоту цього афоризму: сьогодні хтось міряє небо «на троні», а завтра, дивись, риє землю на зоні. Одне слово, на нарах не лише типажі з учення Чезаре Ломброзо, тому все, що відбувається по той бік грат, не може бути байдужим для законослухняної частини суспільства...

— Василю Васильовичу, чому після перших повідомлень про НП у ваших установах ви «тримали паузу»? Намагалися замовчати скандальну ситуацію?

— Я не міг давати глибоких коментарів до закінчення спільного розслідування цих надзвичайних подій, що проводилося ГПУ, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини та нашим департаментом. Це було б і нелогічно, і некоректно (Прокуратура визнала, що дії працівників установ були правомірними. — Авт.). Але запевняю вас, що жодних спроб заблокувати інформацію не було. Це сьогодні просто неможливо, та й ми не ставили такого завдання. Навпаки, відразу повідомили обласні прокуратури про інциденти і терпляче відповідали на дошкульні запитання ваших колег. Але повної картини подати не могли, бо самі розбиралися в ситуації...

— А сьогодні вже можете розкрити повну картину?

— Великою мірою так. І допомогли нам збагнути суть того, що сталося, ті, хто, як ви кажете, «не тримав паузу», а відразу почав з телеекранів коментувати «тюремні порядки». Найдивовижніше, що це колишні високопосадовці нашої системи, звільнені саме за байдуже споглядання цих порядків, якщо делікатно сказати. Ці масовані атаки були вочевидь продумані заздалегідь, і тому в нас виникла закономірна підозра — хтось зовні керував цим процесом і вивчив текст гнівних обвинувачень ще до того, як пішли в хід леза.

Ось кілька цікавих фактів для роздумів. У бунтівників знайшли засоби зв’язку, саме тому преса першою дізналася про «кровопускання», а не начальники обласних управлінь. Перші повідомлення взагалі були жахливі: і перерізані вени, і жорстоке придушення бунту... Насправді це навіть не членоушкодження, а його імітація. Ажіотаж накручували спеціально, щоб збурити громадську думку.

До речі, коли акцію повторили у Львові, один з генералів, колишніх працівників системи, зателефонував до департаменту і дуже здивувався, що надрізи шкіри зробили всього 24 чоловіка: за його даними, зізнався, мало бути багато більше, сотні чотири (!). Коли я дізнався про таку обмовку, подумав: Львів — це ще не все. Може бути продовження операції.

На щастя, нам вдалося взяти ситуацію під контроль. Я особисто об’їздив установи, переговорив з людьми. Гадаю, таких спроб більше не буде, хоч як це прикро для закулісних режисерів.

— Тобто ви хочете сказати, що ув’язнені не мали підстав для «кривавої» непокори, а просто підіграли колишнім працівникам з ураженими амбіціями і реваншистськими намірами?

— Серйозних не мали. До речі, в Харківському СІЗО умови одні з найкращих у нашій системі. На жаль, цього не можу сказати про Львівську виправну колонію. Як нам стало відомо, в генерала справді був привід для здивування. Адже велася підготовка, щоб уся камера, а то й установа взяли участь в акції. Однак не всі ув’язнені це підтримали: вони бачать зміни в системі і не хочуть брати участь у безглуздих провокаціях. А що бажаючі «побузити» знайшлися, то це і наша помилка. В обох камерах ми допустили забагато концентрації засуджених негативної спрямованості, з чого зроблено належні висновки.

— Як ви ставитеся до ідеї демілітаризації системи, адже демократичні зміни в суспільстві справді вимагають її реформування?

— Ви правильно сказали, що на нарах не лише типажі з учення Ломброзо. Але це половина правди. Бо тюрми — це не сонмище ангелів, з якими можна впоратися боннам у білих рукавичках. Там такі є «ангелятка», що від їхніх «крилець» морозом сипле. Та й демократичне суспільство, погодьтеся, ділиться на дві частини. І одна з них — родичі жертв, потерпілі — навряд чи вітатиме «гуманістичні» новації: наприклад, відпустки ув’язнених за хорошу поведінку на зоні. Уявіть, приїде вбивця на «побивку» в місця «бойової слави»...

— Усе правильно. Але що тоді робити з відомою тезою: цивілізованість суспільства визначається не тільки за гуманним ставленням до старих і дітей, а й до тих, хто спіткнувся об закон?

— Звичайно, реформування кримінально-виконавчої служби потрібне, і ми, як ніхто, це розуміємо. Ніхто не потерпить середньовічних тюрем. Президент та Прем’єр-міністр доручили Департаменту з питань виконання покарань розробити програмний документ про узгодження в найближчі п’ять років умов утримання спецконтингенту з вимогами міжнародного та вітчизняного законодавства. І нині триває робота над цим документом. Але процес реформування не означає автоматичну заміну «погонів» на «рукавички». Проблема багато глибша. Ми взагалі відчуваємо «кадровий голод». А без його вгамування дуже важко розвертати систему на 180 градусів — від каральної філософії до гуманістичної: а саме таке завдання стоїть перед нами. Час старих чиновників, які свідомо приховували ганебний стан своїх підопічних, минув, а де, я вже не кажу за що, взяти нових? Немає спеціальних закладів, які готували б кадри нашого напряму — фахівців із сучасним мисленням. Немає психологів, які працювали б з персоналом. Тільки уявіть собі стан людини, яка добровільно на 8—10 годин робочої зміни залишається за глухо зачиненими дверима разом зі злочинцями! Жити в умовах постійного стресу — це також вид тортур над собою. Чому про це ніхто не каже?

Наша система — живий організм, який працює за схемою: людина — людина. Це у психологічному плані багато важче, ніж мати справу з верстатами чи конвеєром. А скільки грошей закладається в цей організм? Порівняно з потребами — копійки.

Отже, реформування системи — це не красиві запевнення у Страсбурзі, а реальні й конкретні дії: і тих, хто безпосередньо ним займається, і тих, хто розподіляє бюджетну «кружку», і тих, хто «координує та спрямовує діяльність».

— І все-таки повернімося до неприємної теми — умов утримання ув’язнених.

— Якщо чесно, це справді не дуже поки що весела тема. Всупереч Закону України «Про попереднє ув’язнення» в деяких слідчих ізоляторах «народонаселення» перевищує кількість місць майже на три тисячі. Сплять покотом або взагалі за чергою. В таких умовах на зустріч із суддею чекаєш, як на ліричне побачення. Більшість режимних корпусів СІЗО збудовано ще за царату, і про надійність стін та даху над головами арештантів можна говорити, лише застосувавши гіперболу.

Без напруження уяви не обійтися і в характеристиці тих об’єктів, які на папері називаються медичними закладами кримінально-виконавчої системи. Перелік необхідного устаткування та саме обладнання морально застаріли ще за часів відомого Гліба Жеглова.

Тим часом Кримінально-виконавчий кодекс України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, визначає конкретні норми житлової площі для засуджених, а це потребує будівництва нових та негайної реконструкції старих установ виконання покарань, спорудження в них об’єктів спеціального та комунально-побутового призначення, створення додаткових місць, переобладнання гуртожитків казарменого типу під блочне розташування засуджених.

Однак здійснити ці благородно-обов’язкові наміри за рік-два неможливо, за всього найпалкішого бажання. Насамперед із причин матеріальних, хоча ми працюємо в цьому напрямі. Розумієте, обсяги фінансування роками встановлювалися «на око» — без урахування чисельності спецконтингенту, його потреб та інших чинників. Незакритими були навіть соціально захищені статті: харчування засуджених та ув’язнених, придбання медикаментів, заробітна плата...

— Кажуть, що за радянської влади тюремні підприємства випускали 25 відсотків валового продукту. Яку цифру нині можете назвати?

— Нині більшість із них можна спокійно оголошувати заповідними зонами з рідкісними музейними експонатами: технічна відсталість, зношеність основних фондів виробництва становить більш як 65 відсотків. Внаслідок робочими місцями забезпечено лише частину із 80 тисяч осіб працездатних. А серед них досить багато нормальних людей, готових трудитися і заробляти, між іншим. Ось і виходить, з бюджету що могли — дали, а далі крутіться, як умієте. Ми зуміли б, звичайно: якби нам дали кредитну лінію, гроші ми заробили б самі, але...

Брак коштів не дає можливості відновлювати і професійно-технічне навчання, щоб люди виходили на свободу не лише «з чистою совістю», а й зі спеціальністю у руках. Бо чим без неї зайнятися по цей, неколючий, бік грат?

— Хіба що знов «наведенням плям»...

— Звичайно, працівники кримінально-виконавчої системи не сидять склавши руки в очікуванні благ від бюджету. Багато керівників установ самотужки латають дірки вбогого фінансування за допомогою підсобних господарств, сільськогосподарських виробництв. Але латки залишаються латками, якщо цілісність ковдри ніхто не зберігатиме. І це також «реформена» тема.

Інтерв’ю вела Людмила КОХАНЕЦЬ.

P. S. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» зазначає: «Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань утворюється, реорганізовується та ліквідовується Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, координує та контролює діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання».

У згаданих постановах Кабміну це поле повноважень чомусь змінюється: міністр юстиції тепер координуватиме «внесення пропозицій Прем’єр-міністрові України щодо призначення на посаду та звільнення з посади керівників» центральних і територіальних органів Держдепартаменту з питань виконання покарань.

Взагалі-то вважається, що в демократичних країнах домінує Закон. Чому ним у цьому разі в Кабміні знехтували і чи означає це «єдину державну політику»? — запитання вже не до пана Кощинця. Ми поки що його виносимо за рамки розмови.