Чи може Україна бути енергонезалежною?

Кореспондент зустрівся із Сергієм Борисовичем у його невеликому кабінеті, зовсім не схожому на оселю пенсіонера. Працює ноутбук на столі, купи паперів, багато книг... А перед очима — цифровий частотомір. 50,00; 49,88; 50,00 Гц... Так, це завдяки здебільшого його зусиллям Україна не має проблем зі споживанням електроенергії. Пам’ятні багатьом «віялові відключення» залишилися в минулому, як страшний сон.

Герой України, доктор технічних наук, а нині — народний депутат України Сергій Тулуб, як і раніше, сповнений енергії, ідей, гостро реагує на те, що відбувається в енергетиці.

— На початку цього року всі ми були свідками незграбних спроб урядових чиновників видати підвищення ціни на газ за благо для українського народу. Не встигли вщухнути пристрасті, як нове повідомлення: вартість газу й електроенергії для населення підвищується на 25 відсотків. Що це — об’єктивний процес чи непрофесіоналізм керівників паливно-енергетичного комплексу України?

— І те, й інше. Хоча є ще і третє: невміння високопосадовців вести переговори.

Однак давайте подивимося на питання ширше. В усьому світі проблема енергоносіїв нині особливо загострилася і є першочерговою. Перефразуючи відомий вислів «люди гинуть за метал», я сьогодні сказав би, що люди гинуть за енергію. У гарячих точках планети найочевидніший інтерес за будь-яку ціну одержати доступ до енергоносіїв або контроль за ними — чи то газ, нафта, ядерне паливо тощо.

Одночасно світ заклопотаний і іншою актуальною проблемою — пошуком шляхів енергозбереження. Численні наукові та дослідницькі центри шукають і пропонують найефективніші методики економії. Завдяки їм багато процвітаючих країн, фактично не маючи природних енергоресурсів, успішно розвиваються. А громадяни живуть у комфортних умовах. Узяти, наприклад, ту саму Японію, що не перестає дивувати світ дедалі новими досягненнями науково-технічного прогресу.

А у нас, внаслідок кричущої безгосподарності, технологічної відсталості, псевдореформування економіки, потреба в енергоносіях скаче, як молодий рисак. І до того ж не всі усвідомлюють, що за споживану енергію треба платити. Здобувши незалежність політичну, в Україні так і не задумалися всерйоз над незалежністю енергетичною. Якщо перша впала на нашу землю, наче яблуко з яблуні, — не всі і помітили відразу, то другу доводиться шукати в землі, в надрах, глибоко під землею — часом віддаючи за це людські життя.

І коли діями українських переговорників під загрозу поставлено долі мільйонів людей, коли лавиноподібно руйнуються сформовані роками баланси, коли нависла загроза зниження конкурентоздатності української продукції на зовнішніх ринках — отут треба називати речі своїми іменами. Це підрив національних інтересів. А якщо до того ж рука неповоротких, але cпритних чиновників, які їздять на супермодних автомобілях, потягнулася до гаманців «маленьких українців», при цьому цинічно заявляючи, що це нібито робиться на благо народу, час бити на сполох. Оскільки те, що відбувається сьогодні в галузі енергетики, — пряма загроза національній безпеці. Гамлетівське «бути чи не бути» нависло над Україною.

— А мені пригадуються перші дні проголошення незалежності України. Хвацькі оратори говорили тоді світу, мовляв, у нас усе є, ми самі себе прогодуємо, та ще із сусідами поторгуємося... Потім оратори кудись зникли. Пішло життя від виборів до виборів. Обіцянки одних змінювалися обіцянками інших... І нарешті —новорічний «подарунок»: зростання ціни на імпортний газ для України...

— Знаєте, у нас справді багато чого було, багато ще є. На відміну від інших країн світу наша країна має галузі з видобутку і виробництва практично усіх видів енергоресурсів — вугілля, природного газу, нафти і нафтопродуктів, електричної і теплової енергії. Ми володіємо могутньою газотранспортною системою. На нашій території є один з 28 урановидобувних центрів світу, а недавній пуск двох енергоблоків на атомних електростанціях фактично перевів Україну з енергодефіцитної в енергонадлишкову країну, відкривши можливості експорту електроенергії. Величезні поклади бурого вугілля (додатково до традиційно відомого кам’яного вугілля) висувають нас на серйозні світові позиції і з цього виду корисних копалин. У нас майже 250 теплових енергоцентралей, більш як 100 тисяч котелень. До речі, основним видом палива є природний газ. Не слід забувати також про розвинену нафтопровідну систему, що в змозі забезпечити транспортування більш як 60 млн. тонн нафти на рік. Сумарна потужність вітчизняних нафтопереробних заводів досягла 62 млн. тонн нафти на рік. А які в нас запаси горючих сланців...

І це аж ніяк не весь перелік того величезного багатства, яке є в нашій країни для забезпечення потреб національної економіки і житлово-комунального господарства. А ще й винаходи останніх років, наприклад, технічний спирт, синтетичний газ тощо.

Питання нині полягає в іншому — як раціонально використати ці ресурси, як збільшити коефіцієнт корисної дії споживачів енергії, а найголовніше — як налагодити ефективне управління паливно-енергетичним комплексом (ПЕК)?

Ось тут, як мовиться, і собака заритий. Візьмемо, до прикладу, електроенергетику. Ця галузь не тільки не має прямих зв’язків зі споживачами, а й відділена від них двома адміністративними і двома монопольними бар’єрами. У ролі перших виступають НКРЕ з ДП «Енергоринок», у ролі других — ДП «Енергоринок» з облнерго. Так званий оптовий ринок електроенергії ні за формою, ні за змістом не є ринком. Споживач на ньому не має ні голосу, ні права. А прийняття рішень про споживчу вартість, вартість і ціну товару «електроенергія» відбувається в раді оптового ринку електроенергії, де з 10 голосуючих 6 мають трудові контракти з НАК «Енергетична компанія України», а двоє — з Мінпаливенерго. Це і стало підставою для руйнування початкових ринкових перетворень у ПЕК.

Втрачено і позитивну динаміку збільшення виробництва електроенергії, що намічалася раніше, на атомних електростанціях. Частка АЕС у відпусканні електроенергії для споживачів зменшилася, хоча тариф при цьому зріс. Парадоксально і те, що введені на АЕС енергоблоки, які обійшлися Україні в більш як 700 млн. дол. США, недовантажені.

У цьому контексті щонайменше незрозумілими є дії уряду з обмеження експорту більш-менш дешевої енергії АЕС з одночасним розширенням її споживання в Україні.

Через погіршення взаємин з російськими партнерами залишається неузгодженою програма вивозу відпрацьованого палива на 2006 рік.

У вугільній галузі зник контроль за використанням наявних виробничих потужностей. Як наслідок —скорочення видобутку вугілля.

Іншими словами, хаотичність і непослідовність управління ТЕКом призводить до негативних наслідків, що в результаті позначається на національній економіці в цілому, на рівні добробуту кожного пересічного громадянина.

— Сергію Борисовичу, ви згадували про запаси бурого вугілля в Україні. Якою мірою перспективний цей продукт і чим характеризується його використання?

— Українські запаси експерти оцінюють у 8 млрд. тонн. Раніше (за часів СРСР) у нас видобували майже 15 млн. тонн на рік, а в 2005-му, наприклад, лише 305 тисяч тонн.

Думаю, цікаво буде знати, що в Греції, Німеччині, Чехії частка виробництва електроенергії на бурому вугіллі становить 55—60 відсотків, у Болгарії, Польщі, Румунії — 33—42 відсотки. У Німеччині з 2000 року буре вугілля визнано найвигіднішим за ціною енергоносієм, а буровугільні електростанції з коефіцієнтом корисної дії більш як 40 відсотків визначили новий світовий стандарт.

А у нас основні виробничі фонди підприємств буровугільної галузі, що колись були об’єднані єдиним технологічним ланцюжком, сьогодні роз’єднують, за безцінь орендують і викуповують... До речі, ця тема стала предметом серйозних досліджень вітчизняних і закордонних фахівців. Розроблено проект, що дає змогу на базі Кіровоградського, Дніпропетровського, Житомирського і Черкаського буровугільних басейнів створити могутній енергетичний комплекс. За попередніми розрахунками, вартість тонни такого вугілля буде в межах 5—7 дол. США. Це означає, що собівартість виробництва електроенергії можна різко скоротити, одночасно зменшивши споживання природного газу. Для цього треба, звичайно, реалізувати проект. Але де там. Незважаючи на те, що знайдено інвесторів, обговорено форми співробітництва із закордонними партнерами, наші керівники ТЕК глухі й німі. Їм, зважаючи на все, звичніше чорне називати білим і — навпаки. До того ж, перекладаючи власну безграмотність і прорахунки на споживачів, простих громадян, навчилися гріти руки на загальному «багатті».

— Слухаючи вас, мимоволі ловиш себе на думці: чому високі керівники, що претендують на посаду, багато і охоче обіцяють, а потім, зайнявши комфортний кабінет, забувають про те, що казали? Пригадуються полум’яні промови на майдані Незалежності в Києві, запевняння в тому, що «маленькі українці» житимуть, як ніколи... Люди повірили. Надіями на краще життя зажили і у Донбасі. Але чим далі від ейфорії майдану, тим менше надій... Тепер суспільству наполегливо нав’язують думку про неповноцінність східного регіону, про меншовартість його мешканців. Деякі політики дійшли до безпосередніх образ.

— Знаєте, моя доля давно і міцно пов’язана з Донбасом. Туди в далекому 1947 році прибув з Черкаської області мій батько. У ті само краї доля закинула і мою майбутню маму. Познайомилися вони на роботах з відновлення однієї із шахт, одружилися. Коротше кажучи, усе — як в інших: мирні турботи, суворі післявоєнні будні, прості людські переживання й надії на те, що діти житимуть краще... У Донбасі я виріс, одержав освіту, стоптав не одні кирзові чоботи у шахтах, піднявся до керівника високого рівня. А головне — зрозумів, що таке плече товариша, що таке людська підлість... І кожного разу, коли йдеться про жителів цього своєрідного краю, я схиляюся перед «гвардією праці» — так раніше називали шахтарів. Я і сьогодні готовий заявити: у Донбасі живуть справжні українці, і насамперед тому, що своїм трудовим внеском збільшують багатство країни, вносять свій внесок у зміцнення незалежності держави. Ці люди хочуть тепла і затишку у своєму домі, як і в інших регіонах. А той, хто намагається посіяти ворожнечу, хто поширює нісенітниці про «донецьких пацанів», може зустріти такі персонажі і на Закарпатті, і на Полтавщині, і в Києві. Тому що економічні, соціальні, політичні перетворення, які ми усі осягаємо, характеризуються не тільки і не так досягненнями, як розчаруваннями, падіннями, — безліччю неправомірних дій. Те, що відбувається в нашому суспільстві, більшість розвинених країн пройшло сто років тому. Пережили громадянське протистояння, постраждали в збройних конфліктах... А нам, на щастя, поки що вдається зберігати мир. Ось якби ще до того ж навчитися шукати і знаходити спільне, будувати платформу згоди, а не педалювати заяложені теми протистояння. Як це сьогодні роблять навіть ті, хто голосно заявляє про свій намір і готовність керувати Україною. Пора, як мовиться, розставити крапки над «і», настав час збирати каміння...

— Судячи з таких оптимістичних, наповнених пафосом думок, у вас починається, скажемо так, політико-економічний період життя. Адже Верховна Рада після відомих конституційних змін фактично стає найголовнішим органом управління державою. Тут формуватиметься склад уряду, народжуватиметься рішення з найважливіших питань життя суспільства... Тому, знаючи вас як людину енергійну, що вміє налагодити колективну роботу, не кажучи вже про колосальний досвід в енергетичній сфері економіки, наважуся припустити, що ви не тільки налаштовані критично осмислювати те, що відбувається, а й готові пропонувати шляхи виходу з глухих кутів енергокризи, яка насувається?

— Звичайно, поки я спостерігав за тим, що відбувається, збоку, я і мої товариші у виробничій галузі, наукових колах, у тому числі — закордонних, намагалися знайти відповіді на найскладніші питання енергобезпеки України. У мене були численні контакти з експертами, проведені глибокі дослідження причинно-наслідкових зв’язків, і тепер можу з упевненістю сказати: наша країна може бути енергонезалежною. Щоправда, тут, звичайно, не обійтися риторикою, необхідна повсякденна кропітка, системна робота.

Не такий страшний чорт, як його малюють. З огляду на вітчизняний потенціал учених і фахівців, підтримуючи взаємовигідні контакти з провідними зарубіжними інститутами, ми цілком можемо вирівняти ситуацію, стабілізувати положення і перейти до стійкого розвитку власного паливно-енергетичного комплексу.

— А чи можна конкретніше окреслити пропоновані заходи? Адже їх можуть і не підтримати.

— Конкретніше буде тоді, коли Партія регіонів одержить відповідні важелі влади. Тому що, крім намірів (я наводив приклад з торпедуванням пропозицій щодо використання бурого вугілля в Україні, а таких ситуацій — багато), потрібні ще і політична воля, рішення на відповідних рівнях владної піраміди.

Хоча «кота в мішку» тримати не збираюся. Можу і сьогодні визначити основні моменти Програми підвищення ефективності діяльності паливно-енергетичного комплексу країни.

По-перше, аналіз показує, що в нашій економіці назріла структурна перебудова, здійснення якої повинно позбавити від надмірної енергозатратності виробничої і комунально-побутової сфер. Ця найважливіша для держави проблема має розв’язуватися не тільки і не так за рахунок залучення зовнішніх інвестицій, як завдяки внутрішнім джерелам, залученням коштів фізичних і юридичних осіб України. Наші громадяни мають одержати можливість брати участь у забезпеченні енергонезалежності своєї країни.

По-друге, прийшов час створити єдину державну систему моніторингу виробництва, постачання, транспортування, споживання й оплати за паливно-енергетичні ресурси і житлово-комунальні послуги. Що значно знизить прийняття невиважених рішень вищими ешелонами управління ПЕК. Кричущою темою залишається фактична відсутність міжгалузевого балансу. Як наслідок неефективного державного управління — фінансова відповідальність за помилки перекладається на споживачів, зокрема, на населення. Водночас ділки від економіки складають і успішно реалізують тіньові схеми перерозподілу фінансових потоків.

По-третє, назріло прийняття окремого закону про адаптацію підприємств вугільної промисловості до ринкових умов, оздоровлення галузі і депресивних регіонів вугільних басейнів України. У цьому документі обов’язково окреслюються усі вузлові питання і розвитку галузі, і підвищення рівня добробуту шахтарів, зростання престижу шахтарської праці.

По-четверте, потрібна Державна програма експорту електроенергії, вугільної продукції, яких у нас достатньо. Це дасть можливість перейти від шарахання в усі боки до послідовної роботи з обліком використання найсучасніших технологій.

По-п’яте, істотних перетворень вимагає атомна енергетика. Починаючи з питань продовження термінів експлуатації ядерних енергоблоків українських АЕС, поховання відходів відпрацьованого палива і закінчуючи створенням національного Центру наукового супроводу атомної енергетики — це і багато чого іншого пропонується негайно вирішувати на вищому державному рівні.

По-шосте, особливу увагу варто зосередити на нафтогазовій галузі. Ми пропонуємо, щоб весь обсяг добутого в Україні природного газу направлявся винятково на забезпечення потреб населення, передбачивши при цьому економічно обґрунтовану ціну, а компаніям з видобутку природного газу і шахтного метану слід надати преференції. Держава має підтримати модернізацію вітчизняних нафтопереробних заводів, щоб довести глибину переробки сировини не менш як до 80 відсотків.

І, нарешті, ще один, звичайно, аж ніяк не останній акцент нашої програми. Держава зобов’язана забезпечити адресну допомогу громадянам унаслідок підвищення цін на енергоносії і комунальні послуги.

Такі найбільш загальні позиції підготовленого нами документа. Кожен напрям, звичайно, детально розшифровано, він містить перелік конкретних кроків. Іншими словами, використовуючи модний нині термін, ми склали «Дорожню карту енергонезалежності України».

— Лунає так інтригуюче, що в мене мало не вирвалося: «Тож у путь!» Але відразу прикусив язика, тому що чудово розумію, що такі «карти» —доля «королів». Що робитимете з цим серйозним документом? Адже вашій фракції, як бачимо, поки що відведена роль спостерігачів за нескінченними кулуарно-публічними сварками «трійки»...

— Ви не зовсім праві. Сидіти і дивитися, коли, образно кажучи, будинок горить, не в моїх правилах, та й не у характері моїх колег. Штурм — інакше не назвеш — дороги до портфелів залишиться в історії України темною плямою. І якщо навіть згадувана «трійка» домовиться, то чи довго така конструкція протримається —велике питання. Насамперед тому, що жоден, навіть найдетальніший регламент не в змозі закріпити і описати внутрішній світ людини, його помисли і приховані наміри.

«Любіть Україну!» — це гасло, що заполонило не тільки столицю, а й інші міста і села під час передвиборних баталій, я сьогодні поставив би як запитання: «Ви бачите Україну в собі чи тільки себе в Україні?»

Дивуєшся, дивлячись на діяльність деяких політиків. Іноді хочеться по-шахтарськи голосно крикнути: «Мужики, зупиніться, озирніться навколо!» Але не почують же. Та й вузли суперечностей навіть на екрані телевізора ніхто не зв’язує...

— Але ж не може впливова фінансово-промислова група, яка зацікавлена в стабільній роботі на території України, гаятися, не буде ж партія — лідер виборчої кампанії — вичікувати, поки високі договірні сторони завершать своє дійство. Адже життя не зупиняється. Повідомлення, що з’явилося недавно, про створення фонду Рината Ахметова — добрий сигнал тим, хто любить свою країну. Бізнесмен, про якого ходили легенди (можливо, частіше і плітки), не просто пішов у політику, а й відкрив двері для співвітчизників, що бажають культурно й духовно удосконалюватися. Хоча бізнесу, як нам нав’язують, насамперед властивий економічний інтерес...

— Сьогодні нам намагаються закидати багато що... А ніхто, наскільки мені відомі настрої в нашій фракції, і не збирається сидіти, склавши руки. Пояснюватимемо людям, у чому перевага нашого бачення розвитку держави, що ми хочемо, як пропонуємо обходити гострі кути нашої історії... Для цього плануємо використовувати не тільки парламентську трибуну, а й засоби масової інформації, що (за заявами вищих державних чиновників) вільні, як ніколи.

Мільйони людей чекають нашої відповіді на найрізноманітніші питання. І ми відповімо.

Я народився на цій землі. Прожив складне життя, наповнене радощами і розчаруваннями, підйомами і падіннями. Мені є з чим йти до людей, я знаю, що запропонувати суспільству, щоб ситуація в країні, життя кожного поліпшилися.

Інакше навіщо йти до парламенту...