Із досьє «Голосу України»:

Данильчук Олександр Юрійович народився 17 жовтня 1959 року в селі Білка Березнівського району Рівненської області. Освіта вища — закінчив Українську сільськогосподарську академію та Івано-Франківський університет нафти і газу. Працював у Березному тренером з класичної боротьби ДСТ «Колос», слюсарем-ремонтником Березнівського фарфорового заводу, майстром лісових культур у лісництвах Київської та Рівненської областей, спеціалістом підприємств сфери зеленого господарства та благоустрою, очолював спільні виробничі підприємства.

Народний депутат України третього скликання (1998—2002 рр.).

З 2002 року — заступник гендиректора державних підприємств «База МТЗ» і «Дніпро», ВАТ «Укрнафта», заступник міністра оборони України. До обрання головою Рівненської обласної ради працював директором ТОВ «Т-Транс».

Член Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина». Одружений, має двох синів і доньку.

— Олександре Юрійовичу, проживши стільки років у Києві, ви повернулися на Рівненщину. Що для вас посада голови облради: чергова сходинка до посади у «Нафтогазі», про що ходять чутки, бажання прислужитись рідній області чи щось інше? — із цього запитання розпочала розмову з головою Рівненської обласної ради Олександром Данильчуком.

— Так далеко я не планую свого життя. Поки що мені люди довірили очолити представницьку гілку влади в області, і я постараюся виправдати їхню довіру. У співпраці з виконавчою владою, за підтримки депутатського корпусу, сподіваюся, нам вдасться підняти область на вищий щабель як в економічному, так і соціальному розвитку.

— А як, на вашу думку, повинна розвиватись область?

— Зважаючи на думки депутатів і власну позицію, я назвав би такі пріоритети у нашій діяльності. Перше, розвиток села, де проживає більша частина населення області. І водночас тут найбільше проблем. Будівництво добротних шляхів, газифікація, облаштування сільської медицини, впорядкування об’єктів соціальної сфери і комунального господарства — це першочергові завдання. А ще — створення нових робочих місць на селі, щоб подолати безробіття. Для цього залучатимемо інвестиції. Адже ніде правди діти: чоловік, який не має роботи, не відчуває себе главою сім’ї (а багато хто не може подолати цього психологічного бар’єру), вдається до пиятики. Відтак, село спивається. А це неприпустимо.

Другий пріоритет — розвиток виробництва, малого і середнього бізнесу, залучення інвестицій в економіку. Це незаповнена ніша. Для порівняння: якщо в Україні на одну особу освоєно майже дві тисячі гривень інвестицій в основний капітал, то на Рівненщині — трохи більше тисячі. Звідси й відставання у нових технологіях, конкурентоспроможності товарів, створенні робочих місць, фінансових надходженнях. Третє. Спроможність місцевих бюджетів забезпечувати найнеобхідніші видатки. За темпами зростання доходів область пасе задніх. На одну гривню, що потрапляє до місцевого бюджету, у нас майже дві гривні видатків. Тож необхідно значно розширити базу оподаткування і відповідальність господарюючих суб’єктів. А взагалі, проблем багато, а звідси й роботи у представницької та виконавчої гілок влади, у депутатів.

— Доки у столиці ведуться перемовини про створення коаліції у тому чи іншому форматі, на Рівненщині вдалося досягнути порозуміння між різними політичними силами, що прийшли до обласної ради. Чи не так?

— Не знаю, як далі, а поки що нам вдається порозумітися. Нам — це фракціям БЮТ, «Наша Україна», СПУ. Відчуваємо бажання до конструктивної співпраці і з боку фракцій Народного блоку Литвина, Партії регіонів, партії «Відродження». Адже чому йти на конфронтацію, якщо маємо гуртом працювати для територіальної громади області. Я теж постараюся згуртувати депутатський корпус на вирішення нагальних проблем області. При цьому не забуваю мамині слова про те, що «нажити ворогів просто, а ось зробити їх друзями — складніше». Вона у мене, хоч проста сільська жінка (працювала тяжко, аби самій вивести в люди мене та сестру), але ці її слова дуже актуальні нині.

— Але, як засвідчила перша сесія облради, не всі депутати так налаштовані? Скажімо, депутати з фракції УНП навіть не брали участі в голосуванні, мотивуючи це тим, що нібито керівники облради, на їх думку, обрані з порушеннями законодавства...

— Справді, фракція УНП (а вона налічує 11 депутатів із 80) не брала участі у жодному з голосувань. І навіть окремі її представники подали позов до суду. Це їхнє право. І ми його поважаємо. Але інколи недотримання депутатами від УНП попередніх домовленостей, яких досягли на спільному засіданні представників фракцій, шкодить їм самим. Так було, скажімо, під час обрання голови постійної комісії з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства. Звечора вони пропонували одну кандидатуру, на ранок — іншу, заздалегідь знаючи, що вона не набере необхідної кількості голосів депутатів. Зрештою, комісію очолив депутат від «Нашої України». А загалом, з обранням голів інших постійних комісій не було проблем. Їх пропорційно до чисельності фракцій очолили представники БЮТ, «Нашої України», Народного блоку Литвина, Партії регіонів.

— Народними депутатами України, які проживають на Рівненщині, стали «регіонали» Павло Сулковський і Василь Берташ. Чи відмінність у ваших політичних поглядах не зашкодить вам співпрацювати з ними щодо вирішення проблем регіону?

— Сподіваюся, що не зашкодить. Адже вони, як і депутатський корпус обласної ради, маю надію, хочуть добра своїй області. Досі у мене були проблеми лише з попереднім головою ОДА Василем Червонієм, з яким зустрічався лише на урочистостях, хоча нам було про що поговорити, бо проблем на Рівненщині накопичилось багато. Але із призначенням головою Рівненської ОДА Віктора Матчука (до речі, він ще й депутат обласної ради від «Нашої України») ми уже налагодили робочий діалог. Адже тільки при взаєморозумінні і тісній співпраці на благо громади області можна досягти успіхів.

— Між іншим, Василь Червоній вам дорікав дружбою з Ігорем Бакаєм. Можливо, тому і не йшов на діалог...

— Як не перепишеш історію, так і не викинеш сторінок із своєї біографії. Було б непорядно відмовлятися від того, що у роки юності з Ігорем Бакаєм ми навчались у Березнівському лісному технікумі (тепер це коледж), займалися спортом.

— Хоча й тема виборів уже набила оскому в людей, та все ж вони показали, що не все досконале у законі про вибори депутатів місцевих рад за партійними списками. Скажімо, якщо раніше райони та міста обласного підпорядкування в облраді представляло по троє депутатів, то тепер 46 із них — мешканці Рівного. Тим часом зовсім не представлені в облраді найбільший на Рівненщині Сарненський район, а також Березнівський, Гощанський, Демидівський. Припускаю, що партії закріплять за районами депутатів, аби вони приймали людей. Але це все одно не те, якби депутати жили у районі, знали його проблеми. То де вихід?

— Мабуть, так і буде, як ви сказали, що партії закріплять депутатів за районами. Я, як колишній народний депутат-мажоритарник, знаю, наскільки важливо, щоб людина знала, до кого звернутись по пораду, по допомогу. Уже сьогодні ця проблема назріла: люди найчастіше їдуть на прийом у Рівне звідти, де немає місцевого депутата облради. Приймаю людей. Бо вони витратили час і кошти на дорогу, то як ти їх не приймеш. А загалом, якщо відверто, то я прихильник мажоритарної системи виборів на всіх рівнях. Бо, на мою думку, виборець повинен знати в обличчя свого депутата, розраховувати на діалог з ним, а у разі його бездіяльності міг би і відкликати.

— Ви вже сказали, що захоплюєтеся спортом...

— Класичною боротьбою (тепер її називають греко-римською). Причому з юних літ. Був у збірній України. Так потрапив у Київ. Я — майстер спорту СРСР з класичної боротьби. Ось уже дванадцять років поспіль спонсорую турніри пам’яті мого вчителя, заслуженого тренера України Коваля Станіслава Івановича, на жаль, уже покійного. На змагання у райцентр Березне щороку з’їжджаються з усіх куточків України юні борці, навіть маленькі. Це мене тішить. Адже краще дітям займатися спортом, ніж гаяти час у підворіттях.

— Кілька слів про вашу сім’ю?

— Вона для мене — надійний тил. Старшому сину Дмитру — двадцять один рік. Він студент юридичного факультету Київського Національного університету ім. Т. Шевченка. Дев’ятнадцятирічна донька Яна щойно закінчила коледж у Кембріджі, готується до вступних іспитів у Київський університет дизайну. Найменший син Микита — школяр.

Розмову вела і записала Олександра ЮРКОВА.

Рівне.