Хата у баби Ганни глиняна, вкрита потемнілим шифером. Стоїть вона край села, під макортетами. Так називають у Поселянівці вкриті чагарниками високі пагорби. Один шмат бабиного городу заліз аж на гору, другий — спустився до левади. На той, горішній, вона вже не здужає вийти. А до нижнього, взявши у помічники ціпка та сапу, спускається. З весни до осені її згорблена постать видніється між рядками картоплі та кукурудзи...

Ганна Семенівна Тимко народилася у 1919-му. Під час колективізації люди у шкірянках дощенту розорили дідів хутір. Загарбали до колгоспу батькове господарство. У 1933-му вимели з комори все до зернини. Голодною смертю померли два Ганниних брати. На 10 років сибірської каторги засудили батька. Пішла у могилу згорьована мати...

— А я у двадцять три зосталася вдовою, — скрушно похитує головою баба Ганна, пригадуючи вмиті сльозами літа молодії. — Батько дуже хотів, щоб ми з сестрами грамотними людьми стали. Послав мене перед війною до Умані на медсестру вчитися. Приїхала я на Маланки у 1938-му додому на канікули. Не встигла з дівчатами на вулиці погуляти, як Степан Тимко сватів заслав. Не знаю, як воно вийшло, я його й роздивитися не вспіла, а заміж пішла, — зітхає 86-літня солдатка і веде далі, — така, мабуть, моя доля — з двома малими дітьми вдовувати. Мій Степан пішов на фронт, коли Вані два годки минуло, а Таню він і не побачив. Один раз тільки написав з-під Москви, що ціла дивізія стоїть необмундирована під лісом, — і більше ніякої звістки. Склав голову, бідолашний, у тому вогняному пеклі...

Ганна з дітьми залишилася у Степанових батьків. Коли зимою сорок третього німці відступали і палили хати, гнали перед собою всіх, хто потрапить на очі, рятуючись, пішла у ліс. П’ять кілометрів несла вночі по заметах дітей і таки знайшла прихисток у партизанів.

Після війни одержувала від держави за загиблого Степана сім карбованців.

І за «палички» гнула спину на неозорих бурякових гонах. Скільки тисяч ешелонів тих «солодких коренів» виростила вона за 50 років — й сама не відає. Зате добре знає їх солоний присмак.

Тільки у сімдесят літ перестала ходити солдатка «на буряки». Діти й онуки просили Ганну відпочити. Кликали до себе жити, в сусіднє село. Та вона своє обійстя не кидає. Зігнута до землі, порається на городі, тримає козу і курей. Воює з лисицями, які навідуються з макортетів. Телевізора-радіо у баби Ганни немає.

Про газ у селі навіть не говорять. Радіє, коли заходить 82-річна Параска Засядько, зовиця, Степанова сестра. Вона теж сама у хаті живе, але ще «прудка», ходить у центр села, приносить з лавки хліб. Недавно сільрада виділила бабі Ганні, як солдатській вдові, 60 гривень на придбання палива. Вона й цьому втішилася. Хоч за машину дров заплатила 420 гривень. Якраз усю пенсію.

...У День Перемоги до пам’ятника загиблим односельцям, де викарбувано й прізвище Степана Савовича Тимка, баба Ганна не пішла. Сил не вистачає. Зате виглядала онуків. Їх у неї аж восьмеро. І стільки ж правнуків.

Кіровоградська—Черкаська області.