Три сосни української геополітики: ЄС—ЄЕП—НАТО

Багато чого, що в передвиборних кампаніях винахідливі «команди PR» обрушують на голови нещасних виборців, можна без жалю про наслідки віднести на витрати процесу. Але в «сухому залишку» дещо все-таки зібралося. В даному випадку це «дещо» — внутрішнє занепокоєння, що в нашій державі щось дуже важливе й істотне вибудовується не так, як треба було б. І воно, це саме «дещо», визначає загальний результат, який з гнітючою логікою віддаляється від того, про що мріяли на зорі великих перемін. Чому так? Прямої відповіді минулі вибори не дали. Але підказали, в якому напрямі її шукати.

Про цей напрям бесіда письменника, журналіста Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, Заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.

Прорахунки політики

— Країна в гострокризовому стані, що було зрозуміло задовго до парламентських виборів. Вони лише чіткіше окреслили її глибину і першопричину. Вона, хоч як дивно, не в економічній практиці, не у сфері соціальних реалій, а в прорахунках політики, скажемо так, просторової облаштованості. Тобто в геополітиці як такій. У відсутності зваженої, продуманої, прагматичної, такої, що приносить реальні плоди, і, головне, власної геополітичної моделі. Її так і не вдалося знайти. Сьогодні вона заявляє відсутністю вагомого економічного результату. Гірше того, стає чинником упевненого перспективного розвитку за спадаючим варіантом. А як з погляду економіста, Володимире Павловичу?

— Власне, про це саме говорить наш шановний Президент, прямим текстом заявляючи про необхідність серйозної розмови про майбутнє держави і шляхи її розвитку. Країна в глухому куті, у нас справді криза. У неї низка «болючих точок». У тому числі ГУУААМ, як невдала, вочевидь амбіційна спроба перехопити ініціативу, взяти під власний контроль ситуацію — якщо не на всьому континенті, то бодай у його єврочастині. Інші просторові реалії — ЄС, ЄЕП, НАТО, в яких метаємось, як у трьох горезвісних соснах. Країна не зможе рухатися вперед, поки не визначиться в них.

А доти це криза. На тлі колосальної стомленості народу — від політики і політиків, через відсутність результату. В економіці, соціальній, науково-технічній, культурній сферах, навіть у спорті, — цілковитий застій. Він позначається на всьому. На почутті патріотизму, на психології людей, їх ставленні до своєї країни. Всього населення, не тільки деяких його частин, що претендують на особливу вибраність. Ми втратили нитку уявлень про майбутнє України і бачимо його в штучному, ілюзорному стані, який не пов’язаний ні з минулим країни, ні з умовами, що її сформували, ні з економічними реаліями, ні з загальносвітовими тенденціями розвитку. Ми втратили здатність підкоряти свої дії і вчинки інтересам держави, нації, втратили можливість знаходити компроміси, які, можливо, дають менше вигод, але зате впевненіше визначають структуру майбутнього українського суспільства. Тому і залишається сьогодні все ще крихким, суперечливим, украй полюсним стосовно того, що відбувається. І в масі бідному. Такий його загальний стан. На тлі однозначного провалу насаджуваної довгий час стратегії «прориву в європейське співтовариство».

Провалу з різних причин, зокрема через можливості самого цього «європейського суспільства» — з його деякими часто досить дивними цілями та підходами. Ми вочевидь його переоцінюємо. Як і ідею власного «європупізму».

Як і ідеї стратегічного партнерства з Росією, з ЄС, з Антарктидою, з ким завгодно. Аби заявити про себе, звернути на себе увагу. Нехай скандальну. Але і цей розрахунок марний. Як і численні перегрупування сил усередині країни. Як і своя «завжди особлива думка» у пошуках колективних підходів для виходу з украй складної ситуації на пострадянському просторі. І з цією безплідністю вже не можна не рахуватися.

Президент розуміє серйозність ситуації, тому й висловлюється щодо цього, спонукаючи суспільство до дискусії, мету якої бачить у консолідації сил суспільства, у виробленні єдиних підходів для розв’язання його найгостріших проблем. Але в самого Президента вже є своя позиція. Зокрема, він каже: хоч би хто прийшов у країні до влади, «курс на ЄС і НАТО не зміниться». Заявлено з твердістю, але, як водиться в нас, без обґрунтувань — чому? навіщо? як треба і можна реалізувати? що такий шлях принесе на практиці українському суспільству? У конкретних цифрах, доказах, оцінках. У тому числі негативних.

Саме відсутність обґрунтувань викликає протестне ставлення до такого підходу.

І свідчить, що «Наша Україна», яка представляє цю позицію, вочевидь до них не готова, що вони так і не вироблені, що їх неможливо виробити в умовах сьогодення — коли сила президентської влади багато слабкіша від часу формування такого підходу. Адже в нас уже парламентсько-президентська республіка. Нехай сира, нетвердо стоїть на ногах, але в її умовах президентського голосу мало для рішень принципового плану. Тим паче тих, з яких у ведучих політичних сил «принциповий різнобій» у думках.

Подивіться, що на це лунає з боку інших політиків. О. Мороз, наприклад, говорить про те, що «Європу потрібно будувати в Україні». Цікаво. Але слід враховувати процеси загальносвітової глобалізації. До цього процесу можна ставитися по-різному, але він —реальність цивілізаційного розвитку, його закономірність. Можна, звичайно, будувати все що завгодно, але будувати Європу в Україні — власними силами, а йдеться саме про це, без сировинних, фінансових та інших ресурсів, в умовах, коли нас уже всі країни обійшли? Як? Відповідей немає.

Що чуємо від Юлії Тимошенко — теж сили коаліційного рівня? Вона мислить конкретнішими категоріями, виступаючи за «наведення порядку». Зрозуміло, що при згадці «про порядок» ідеться про тверде адміністративне «придушування». Простіше кажучи, про дії, суто бюрократичні, адміністративні, але аж ніяк не ринкові.

Що говорить Юрій Єхануров, який виступає від імені «Нашої України»? На його думку, цитую, «діючий уряд іде в межах норми». «Все хорошо, прекрасная маркиза»? За інфляції в десять відсотків, і півтора відсотків економічного зростання, якщо не мінусових? Навіть за офіційними даними інфляція вдвічі обходить темпи економічного зростання. І все в нормі? Чи все-таки самі собі визначили таку норму, нижче від якої і бути не може? Дуже зручно. В Китаї сьогодні річна інфляція два відсотки, в Індії — чотири. У Єврозоні інфляція за перший квартал 2006-го — 0,6%, а в Україні — 3,2%, тобто майже в п’ять разів більше, ніж у ЄС. І все в межах норми! І при цьому хочемо, щоб нас вважали європейською країною.

В умовах, коли реформи просуваються повільно. 15 років минуло, а в нас, як і раніше, серйозні невизначеності. Найважливіші елементи конкурентної економіки не сформовані. І не працюють. Власність, як і раніше, можуть відібрати.

Реприватизація стала символом політичної боротьби і внутрішньодержавного напруження. Економіка в смузі застою і невизначеності. Зі збитком у 2005 році працювали 34,5 відсотка підприємств України. У тому числі в промисловості та будівництві — до 40. Нині обсяг прибутку скоротився на півмільярда гривень. Це вже позначається вартість ресурсних і витратних чинників. Обсяг експорту багаторазово скоротився. Співвідношення його до імпорту — плачевне. Зростання інфляції загрожує зривом, виходом далеко за 15 відсотків. З переходом на умови СОТ зростає потреба в кваліфікованих робочих кадрах. Їх уже мало. За кількістю мігрантів Україна посідає четверте місце у світі. Повернути в країну інженерів, конструкторів, учених, які емігрували, буде дуже складно. До того ж зростає і вартість кадрів.

Цей чинник ударить по економіці сильніше, ніж сировинні ресурси. Середньогодинна заробітна плата близько долара за годину, у Європі, США — двадцять п’ять. Ринок праці вже почав стримувати ефективний розвиток економіки, нормальне функціонування ринку капіталу. Вступ до СОТ посилить рух капіталів. Отже, й витрати на заробітну плату. Хто це рахує? Ніхто.

Рейтинг України щодо ВВП на душу населення (дані ООН) у 2005 році — 78 місце у світі. В останні роки нас обійшли: Чехія (31 місце), Польща (36 місце), Литва (39 місце), Латвія (48 місце), Болгарія (55 місце). Ми поряд з Перу і Саудівською Аравією. Європа теж бачить ці показники. Тому й не квапиться з висновками.

До такої ситуації ми йшли не один рік. Вона прямий наслідок ілюзій, що з нашим багатством, нашим потенціалом, нашим супервигідним географічним розташуванням нас неодмінно оцінить Європа й одразу прийме у свої лави. Не оцінює, не приймає.

Оцінка умов

З другого боку, Росія, піклуючись, насамперед, про власні інтереси, пропонує спільне просування до реального європейського майбутнього, але складнішим шляхом. Нам пропонують відкоригувати власну внутрішню ситуацію — і економічну, і соціальну, через членство в ЄЕП, єдиному економічному просторі, обжитому, знайомому, вигідному. Але цього не хоче влада України, яка давно виношує свої плани. У дусі запорізької «козацької старшини», що металася між Польщею, Портою і Московією — хто більше запропонує. Чи не перехитримо самі себе?

Оцінка умов — процес нормальний. Вибір чотирисотрічної давнини допоміг сформувати власне українську державність, якщо оцінювати її за великим рахунком. Тривалі сучасні метання цю державність реально згортають — від колишнього потенціалу вже залишилися крихти, і ті тануть на очах. І що на такому тлі ми чуємо про ЄЕП? Заяви, що «він для нас недобрий». Ю. Єхануров каже: наша позиція щодо ЄЕП відома — спочатку зона вільної торгівлі, потім підписання інших документів. Це затягування процесу, курс на його руйнацію. Зрозуміло, що Росія від такого варіанта іде.

Виходить, що чотири держави узгодили, принаймні, свої погляди, виробили якісь підходи. А тепер, коли три країни — Росія, Білорусь і Казахстан, стали на шлях практичної дії, найслабкіший за нинішнім своїм потенціалом, за темпами розвитку й економічних результатів партнер — Україна, починає диктувати свої умови. Це, скажемо так, зведена в ступінь ідеологія безвихідної ментальності, коли відносини будуються на протиріччях, наданні їм такого собі принципового начала, утвердженні тільки свого «я» і цілковитого ігнорування іншої думки. Так само як і доводів розуму. Аж до відмови від прямої вигоди. Ми все ще вважаємо, що знаходимося на рівні початку дев’яностих років, коли Україна домінувала не тільки в Союзі, що створив їй для цього умови, а й у Європі. Але чому саме тепер, коли усе розтрачено, три найсильніші країни повинні приймати умови найслабкішої ланки, яку ще намагаються запросити до конструктивної співпраці? Чому в ЄЕП має бути відрита зона — для нас, а три країни працювати в жорстко погоджених умовах? Або входиш або не входиш — вирішуй.

Свідчення відвертої незрілості зовнішньополітичної діяльності, накладеної на амбіції, самовпевненість і відверте нерозуміння процесів, що відбуваються у світі? Так само як і очевидне небажання прямувати в їхньому руслі? Але тоді це і підтвердження відмови від ідей ринкового будівництва як такого. Чи розраховуємо на руку допомоги? Але простягати її нам вочевидь не поспішають. Ті, від кого її чекаємо вже стільки років. Давно час зрозуміти, що своїми потаємними задумами формуємо в очах світового співтовариства репутацію вкрай ненадійного партнера, розрахунок на який — собі на шкоду. Хто зважиться на серйозні відносини з державою, в якої немає визначеності?

Ми сьогодні обумовлюємо для себе зону вільної торгівлі. Але самі при цьому свої зони закрили — через очевидну неефективність. Ми щойно розправилися з ними. Ми їх знищили, так і не зумівши розкрутити і запустити. Тоді які зони ми пропонуємо ЄЕП, якщо самі поставили на них хрест? Щоб закласти якусь міну? Перешкодити цьому процесу вже не вдасться. Тому хоча б, що і Білорусь, і Казахстан, і Росія сьогодні багато сильніші від України, тим більше разом узяті. До того ж усі вони уже визначилися у своїй геополітичній складовій, чого немає в Україні.

Ми цього не бачимо, зациклившись на протистоянні з Росією і «перевихованні» Білорусі. А Росія усвідомлено обирає традиційний шлях — євразійський. Іншого в неї нема, і бути не може — через геополітичні причини. А Білорусь не хоче вписуватися в модель санітарного кордону, розуміючи його відверто васальні наслідки —для себе. У цій непростій ситуації наші політики уявляють себе шахістами. Але грають на дошці, де Україні відведено роль пішака.

Давно вже треба зрозуміти, що ЄЕП не догма, без якої її засновники не зможуть жити. Він більше потрібний Україні. Щоб за рахунок цього суто ринкового інструмента вирішити свої власні економічні проблеми. І соціальні також. Сьогодні будь-які показники, хоч які візьми, не на користь України. До того ж і без ЄЕП усі країни-ініціатори, крім України, мають потужні напрями розвитку. Приміром, Росія вибудовує свої напрями не тільки на Європу, Китай, Індію, й усвідомлено обходить Україну. Вона виходить на нову велику четвірку «БРІК». Ця «четвірка» — з Бразилії, Росії, Індії та Китаю, уже формує нові світові ринки. З країн, що до 2050 року за прогнозами розвитку обійдуть велику сімку. Білорусь і Казахстан теж орієнтуються не тільки на одну Росію. У Білорусі, хоч як дивно це видається на тлі пропагандистських обвинувачень у «недемократизмі», потік товарної маси на європейському напрямі багато могутніший від потоку на російські ринки. Це факт. Як і те, що стосовно Білорусі ми зайняли агресивну позицію. Бачимо в ній погану країну, у якій правлять «погані хлопці». Знайома лексика? А Білорусь — єдина країна СНД, в якій перевищили рівень виробництва періоду розпаду СРСР. А середня заробітна плата в Білорусі 260 доларів. І вона справді середня — «не за куркою», а за фактом. А середній розмір пенсії — 110 доларів. А ціна картоплі в Білорусі 1,6 гривні, а не три, як у нас, сир 19 гривень, а не 28. Масло вершкове 3—4 гривні, а в нас 4,5, цукор 3 гривні. Замість економічних відносин, деякі наші політики задумали зайнятися експортом революції. Лаври Че Геварри спокою не дають? Але його часи вже давно минули. Треба ж бо з цих позицій розглядати. А не як підтягти до своїх східних кордонів НАТО. Для чого? Для заміщення втрат? Але де розрахунки? Хто їх дав?

До того ж не можна забувати, що в нас із країнами ЄЕП кордони простяглися майже на три тисячі кілометрів. Хочемо побудувати по них нову Берлінську стіну, забуваючи, що це створює додаткові проблеми для української безпеки — як зовнішньої, так і внутрішньої? Зокрема тому, що свідомо вибираємо для себе всі проблеми території першого удару, на чому воліємо уваги не акцентувати. Як і на тому, що ця сама стіна неминуче позбавляє Україну найголовнішої її переваги — транзитності, що призведе — вже таке було в історії частини Русі, відомої під назвою Київської, — до найсерйозніших соціальних катаклізмів. Їхні обриси вже видно. На тлі так і не вибудованої моделі власного економічного розвитку. Скільки ця конструкція протримається і кому вона вигідна?

Зате дуже сильно хочемо в Європу. Ніхто не заперечує природну цілісність України з Європою. Але тоді треба відповісти на запитання, коли, в які реальні терміни і за яких умов ми зможемо потрапити до цієї самої «об’єднаної Європи»? Факту нашого «европейства», інших наших «потенціалів із най-най» вочевидь мало. А терміни «заповітного членства» не тільки не наближаються, вони віддаляються. Без шансів одержати відповідь, коли саме відбудеться ця подія. Дискусія про українське «європейство» сьогодні обмежується лише більш відкритим простором для переміщення громадян. Уже ні з кого не беремо жодних мита і платежів на в’їзд. Тільки просимо, щоб і нам створили такі само умови. Про ринок як такий узагалі не йдеться. Нам і хочеться лишень — їздити вільно в Європу, жити у відкритому просторі. Хоча б для переміщення людей, але не товарів. Та навіть у цьому нам відмовляють.

Чому? Тому що команда з назвою «Європа» формується за певними ознаками. Ознаки ці добре відомі: економічні реформи з реальним результатом і законодавчі основи. Європа — це життєвий рівень, тактика поведінки та відповідність демократичним нормам. За цими параметрами ми ще далекі від цих вимог.

А ще врахування власного свого положення в просторі, вироблення лінії поведінки у відносинах з найближчими сусідами, від впливу яких нікуди не дітися. Зокрема й самій Європі. Простіше кажучи, нам необхідно облаштувати свій простір не тільки за всім його периметром, а й усередині кордонів, і за їх зовнішніми сторонами — з адекватністю єврозразка, про який говорите.

Хоча б загалом. Але ж проблема не тільки в цьому. Така само облаштованість потрібна і Євросоюзу. Зрозумілі причини, що спонукали його створити. Але сьогодні в самому Євросоюзі немає єдності в питаннях подальшого розширення. Про це відверто заявляють його функціонери. ЄС жорстко зштовхнувся з проблемами внутрішньої дезінтеграції і з усіма наслідками, що випливають з цієї обставини. Хоча б з тими, що валовий внутрішній продукт держав Східної Європи становить лише шість відсотків від єврозони в цілому. Зате інвестицій з’їдають у п’ятикратному, десятикратному розмірі більше від тієї ж Великої Європи. Темпи економічного зростання в цих країнах у два з половиною разу нижчі за американські.

ЄС не до проблем України. Ось чому глава Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу зовсім недавно заявив, що Європейський союз не має наміру починати переговори про членство України в ЄС. В інтерв’ю «Німецькій хвилі» спікер Єврокомісії Емма Удвін без усякої дипломатії заявила, що питання про членство України в ЄС немає в порядку денному, готові тільки обговорювати з Україною деталі нової угоди про співробітництво і партнерство. Схоже, переконали. Не випадково Борис Тарасюк — глава українського МЗС з усією їх специфічною зовнішньою політикою, змушений також констатувати, що «питання про повне членство України у ЄС на порядку денному поки що не стоїть гарантовано».

Зокрема тому, що Україна втрачає чинник транзитності — ту головну обставину, що й обумовила її появу на європейській карті. Те, чим вона, власне, і була цінна і для Росії, і для Європи. Сьогодні ці цінності вона вочевидь втрачає — Росія усі свої зусилля спрямувала в обхід українських територій, а роль європерехрестя знову бере на себе Туреччина. Архітектором турецької транзитної політики вважається Юрдакул Іджитгюден. У її рамках вуглеводні Росії, Казахстану, Туркменії, Азербайджану вже вирушать до Європи. Те, чим могла зміцнювати свою державність і економічне благополуччя Україна, знову відійшло до Туреччини, стало історичним шансом для неї. А Україна знову відправлена в «окраїнний відрив». Вона знову стає історичним Диким полем, що й бачимо.

Так, європейська обережність пояснюється і цією обставиною також. На цьому тлі важливо самим зрозуміти, чому в нас таке ставлення до Росії. В чому причини агресії, чому нам її нав’язують? І чи справді Росія ворог для України, як це подають українські політики того типу, що знайшов москаля в ліжку своєї дружини? Це справжнісінька пастка — бачити для себе в Росії ворога. Дорога в цей глухий кут дорого коштує Україні. Необхідно ці образи — власної винятковості та небезпечного сусіда, рішуче зживати. Потрібні принципові рішення. Їх немає. Ми постійно намагаємося заважати Росії, не помічаючи, що самі при цьому опиняємося на периферії загальносвітових процесів. Давно зрозуміло, що без економічної інтеграції з Росією ми свої проблеми не вирішимо, не відбудеться без неї європейська інтеграція. Не візьмуть нас у Європу, якщо в нас з Росією будуть конфлікти, якщо будемо постійно щось перекривати, не пускати.

Виходить, що Україна в проамериканській лінії своїх політиків не сприймає політичне будівництво в рамках ЄЕП, а в політичні структури ЄС не приймають її саму. Тоді й залишається третій шлях — О. Мороза, коли «Україна сама собі Європа». Або дикий націоналізм. Але за ним — неминучий розкол суспільства. Дроблення країни за зразком Югославії. Ми давно стали на цю грань. Чотири держави на території України маячать чітко. І всі без ресурсів, економічних контактів, у роз’єднаному, розколотому внутрішньому просторі. Якщо не визначимося.

Ось чому спільний ринок з Росією необхідно розглядати через призму бізнесу. А не політичних «шахових» ігор за Бжезинським. Бізнес має бути покладений на карту, насамперед. Що потрібно нам сьогодні, щоб досягати високої продуктивності? Високої ефективності, високої конкурентоспроможності та високих темпів економічного зростання. Високого життєвого рівня. І, головне, перемоги над бідністю. А ці категорії в сьогоднішній політичній тусовці навіть не згадуються, хоча давно зрозуміло, що наші товари не потрібні ні США, ні Німеччині. Вони можуть бути продані переважно і поки що на не зовсім забутому ринку ЄЕП. З його перспективами розширення. Адже не випадково обсяг експорту з України до США за 2005 рік зменшився на 40 відсотків, у ЄС — на 7,8 відсотка. А в Росію збільшився на 25 відсотків. Навіть в умовах жорсткого політичного протистояння.

Ринковий чинник працює поза політичним полем? Закінчиться тим, що ринок сформує власну політичну базу, повернувши ситуацію під власні інтереси. Власне, минулі вибори саме цю тенденцію і продемонстрували — з достатньою мірою наочності. Вона вочевидь складається.

Правильно, логічно. Звичайно, ринок можна потихеньку знищити, як це і робиться. Приклад тому і Придністровська ситуація — адже удару завдали по інтересах власного ринку. Ринок учергове звузився. Така політика не втримається довго. У неї немає перспектив. 2005 року товарообіг між Україною і Росією порівняно з 2004-м виріс на 19 відсотків. Експорт в Україну з Росії — на 15 відсотків, імпорт з України в Росію збільшився на 27 відсотків. Ви погляньте, які відсотки демонструє реальна економіка. Заберіть цю торгівлю, і ми залишимося з негативним сальдо. Звісно, можна знайти інші джерела, але ж їх немає. Ще свідчення, що до Росії не можна ставитися спрощено.

Схоже, ми її просто боїмося. Бо вона прогресує, дедалі впевненіше залучає український потенціал на свій бік. Чи то будуть трудові ресурси, наукова база, сфера культурного спілкування. Ми від страху тремтимо, що вона сильнішає і впевнено стає фактором прямої загальносвітової дії. І тому кричимо, що вона незабаром помре. Країна, яка на шостому місці за інвестиційною привабливістю, в якої експорт став локомотивом економічного зростання? Це в нас падають темпи зростання, це в нас показники економічної активності рухаються до нуля. Процес капіталізації в Росії іде прискореними темпами — формується наймогутніша банківська система, що входить до числа загальносвітових лідерів. Капітал «Газпрому» вже оцінюється за 250 мільярдів доларів і продовжує наростати з перспективою виходу на перше місце.

А ми впритул не бачимо, що унікальна сировинна база Росії створила їй умови для могутнього стратегічного ривка. Запущені й починають працювати інноваційні напрями із залучення капіталу Німеччини, Франції. Великої Європи, але не Східної. А ми не помічаємо країн, що виходять на ключові світові ролі. Тільки віримо, що Європа років через двадцять стане доброзичливою до українських політиків і зрозуміє, що їй самій без України нікуди.

Але поки що вона це розуміти не хоче. Її цікавлять гостродефіцитні нині енергоресурси. І ринки збуту товарів, але бідне в масі населення України купувати їх не в змозі.

Тому дуже важливо сьогодні і Президенту, й уряду, і парламенту — тій силі, що при владі, визначитися в головному — в російсько-українських відносинах. Тобто в просторі своєї дії. Ідеться навіть не про формування якихось нових відносин. А про упорядкування спільної зони спільного російсько-українського ринку — з його економічними, міжнаціональними началами. Ми повинні сьогодні думати про те, як у рамках нашого простору забезпечити свободу підприємництва, вільний перелив капіталу, трудових ресурсів, і готувати себе до того, як перейти на вищий рівень інтеграції. І з цього рівня дивитись, як зняти проблему мови, подвійного громадянства. Все це взаємозалежно. Не рахуватися з цими проблемами — наплювацьки ставитися до грізних наслідків. Що вже замаячіли.

Росія входить у Європу з іншими можливостями. Вона змушує рахуватися із собою як з рівноправним партнером — з передовими технологіями, космосом, розвиненим сировинним комплексом, зразковим ВПК, збалансованими суспільними відносинами. З усім тим, що ще недавно було в України. Але розтринькано, поховано в перипетіях внутрішнього протистояння та в ілюзіях рожевого євротуману. Тому, що політика придушила економіку. І якщо далі підемо цим самим шляхом, то на нас чекають черговий розпуск уряду, чергові перевибори, імпічменти та інше. Ми проходитимемо це, нікуди не подінемося, якщо докорінно не змінимо свою просторово-економічну орієнтацію. Адже реалізацією реформ ми сьогодні практично не займаємося. Довгострокові цілі не формуємо. Забули в принципі, що це таке. Все присвячено тільки поточним проблемам. Нафта, газ, кредити, м’ясо, цукор, і що там іще. От і вся робота. Політика сама по собі, підприємці й бізнес самі по собі. І тим, і тим дуже непогано. Політики в променях суспільної уваги і реалізації особистих планів, підприємці в глибокій тіні і турботах, щоб ця тінь приносила ефективний дохід. А держава як така сиплеться. Це і є свідчення системності кризи.

Зміни залежать від того, яка команда буде сформована парламентом і Президентом і чи буде в цієї команди ефективна програма антикризових дій, програма грамотно вибудованої просторової політики. Реальних політиків, здатних це сформувати, украй мало. Але вони є. Потрібен лідер справжній, а не той, котрий сплив на хвилі популізму та безлічі компромісів. Здатний тверезо оцінювати просторові реалії у їх зв’язку із законами прямої ринкової дії. За п’ятнадцятирічну історію в нас так і не було жодного уряду, здатного реалізувати ринкові цілі за допомогою ринкових важелів.

Юхим Звягільский намагався. І виходило, за що вмить «пришили справу». З причин кланового поділу власності. Стабілізація, що було почалася, цьому заважала.

Це важливо підкреслити — глав урядів відправляли у відставку. За спроби навести в економіці країни порядок. Таким великим було бажання схопити, перерозподілити, реприватизувати, використати адміністративну палицю. Так було і залишається. А економіка потребує повнокровного використання ринкових законів і важелів формування умов для конкуренції, свободи підприємництва, еквівалентного обміну з їх орієнтацією на максимуми прибутку і продуктивності праці. Але ці три кити ринкових відносин так і не підпливли до національної нашої економіки. Для неї стала реальністю ще й просторова криза. Доти, доки самі не розберемося з простором власної дії, ні про який ЄС мріяти не доводиться.