Оте «колись» було ще кілька років тому. Тоді біля Сарненського льонозаводу з ночі стояли автомашини в очікуванні льоноволокна. За «поліським шовком» приїжджали звідусіль, за нього добре платили. Отже, був попит, і льонарство давало прибутки. А тепер біля приміщення льонозаводу ні машин, ні людей. Тихо, і навіть вивіски немає. Лише на другому поверсі чути якийсь відгомін трудового ритму. З цеху долинає шум машин. Про ситуацію на підприємстві розповідає виконавчий директор Марія Кишенко.

— На льонозаводі я працюю вже давненько і добре пам’ятаю часи, коли ми переробляли по 10—12 тисяч тонн льонотрести. А зараз — ледве тисячу тонн. У 2000 році наше виробництво викупило СГПП «Маяк». Завдяки його директору Анатолію Остапчуку льонозавод вийшов із застою і до 2003 року працював стабільно. Отоді й їхали до нас клієнти звідусіль, брали волокно. Сьогодні, як бачите, все занепало. Хоча робота в нас є, та збуту немає.

Сарненський льонозавод працює нині, переробляючи тресту не лише сільгосппідприємства «Маяк», а й інших господарств Сарненського, Дубровицького і Володимирецького районів. Лише власного льоноволокна з «Маяка» мають на складах майже 140 тонн. А ще тут зберігається готова продукція з інших господарств. А ще понад триста тонн трести чекає переробки на волокно.

Чому ж не беруть таку дорогоцінну і колись дуже популярну сировину для легкої промисловості? Адже лляна білизна завжди мала великий попит не лише на нашому ринку, а й за кордоном. Рівненські простирадла залюбки купували і в Європі, і на далеких континентах.

Сьогодні, коли зупинився Рівненський льонокомбінат, та й інші подібні підприємства скрізь по Україні, до льоноволокна текстильники втратили інтерес.

— Уявіть собі, — продовжує розповідь Марія Іванівна, — коли тонна високоякісного волокна коштує півтори тисячі доларів, а за нього перекупники готові заплатити знехотя тільки півціни. За такої ситуації хіба ми зможемо працювати і жити? Тим паче коли на очах дорожчають енергоносії. Звичайно, шукаємо клієнтів і на вітчизняних виробництвах, і за кордоном. І самі, через фірму «Укрлегсировина». Маємо сподівання вийти на ринки Болгарії, Китаю, брали раніше нашу продукцію у Прибалтиці, Білорусі.

Нині на льонозаводі працюють 36 осіб. Всі вони так чи інакше вболівають за майбутнє виробництва, за завтрашній день льонарської галузі. Але одних уболівань мало. Треба, щоб запрацювали текстильні підприємства, щоб з’явилися на прилавках лляні вироби, на які завжди був попит. Треба, але це вже залежить не від них, а від чиновників у вищих кабінетах. Адже проголошено державну програму розвитку льонарства. Тільки чомусь вона і досі не спрацювала.

Пригадую: торік у Дубровицькому районі спеціалісти з обласного управління сільського господарства вмовляли керівників сільгосппідприємств розширювати площі посівів льону. Деякі погоджувалися, але з великими застереженнями і сумнівами. Заявляли: «Якщо буде збут волокна, будемо сіяти». Як виявилося, їхні побоювання були немарні. Зараз деякі господарства зовсім відмовляються сіяти льон, інші значно скоротили площі. Немає попиту на льоноволокно, нема сенсу цим займатися собі на збиток. З другого боку, немає льоноволокна — не працюють текстильні підприємства.

Василь БАСАРАБА,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.

Коментар спеціаліста

Надія ПЕРЕХОДЬКО, заступник начальника Головного управління сільського господарства і продовольства Рівненської ОДА:

— Селяни готові сіяти льон за умови, що на нього будуть прийнятні ціни (а вони останнім часом знизились) і попит. Тим часом у господарствах області на складах лежать нереалізовані 300 тонн трести і 200 тонн льоноволокна урожаю 2004 та 2005 років. Єдиний у регіоні покупець льонопродукції — Рівненський льонокомбінат — не має коштів, щоб придбати її, бо у нього теж склади затоварені готовою продукцією. А щоб випускати більш конкурентоспроможну, потрібно модернізувати виробництво, на що бракує 40 мільйонів гривень. Виходить зачароване коло. Тому цьогоріч під льоном на Рівненщині лише 300 гектарів, тоді як у кращі часи під цю культуру відводили 15 тисяч гектарів.