Півтори тисячі днів і дві ночі

Згадуватимуть ночі, які вже встигли назвати другими конституційними, поламані мікрофони, зіпсовані картки, шалені гучномовці, годинні, й навіть кількаденні, блокування трибуни та президії. А скільки біля них за чотири роки схрещено списів друзів і потиснуто рук ворогів? Скільки скорботних хвилин мовчання? Намагання змінити керівництво парламенту? Скільки пролилося води і нашатирного спирту, продемонстровано «демократичних контраргументів» — зірвано краваток, зламано підборів, кинуто паперів, квітів, яєць... Для другого Президента народні обранці носили лапті, а для урядовців — мішки цукру. Словом, сумувати не доводилося.

Та найчастіше парламентська трибуна залишалася останнім острівцем, а інколи й бастіоном Демократії. Правди. Надії. Свободи. Ніхто не заперечуватиме, що в найважчі для країни дні тут розгорталися події, за якими спостерігали, затамувавши подих, і українці, й, без перебільшення, світова спільнота. Тоді у вищому законодавчому органі вирішувалася доля країни.

Тут знаходили відлуння внутрішні й міжнародні події: скнилівська трагедія, скандал з постачанням «Кольчуг», війна в Іраку, підписання договорів про ЄЕП, зазіхання Росії на нашу Тузлу, заяв про буцімто фінансування Березовським виборчої кампанії Ющенка, плівок Мельниченка, звільнення після президентських виборів 20 тисяч службовців... І кожний резонансний факт депутати досліджували, обговорювали у спеціальних тимчасових комісіях.

За чотири роки було прийнято 1250 законів, 1138 із них набрали чинності. У новій редакції введено в дію 200 законів і 7 кодексів — Цивільний, Господарський, Цивільно-процесуальний, Кримінально-виконавчий, Митний, Лісовий та Кодекс адміністративного судочинства.

Четвертий парламент призначав трьох прем’єрів, провів більш як 30 парламентських слухань і 19 днів уряду, прийняв і скасував недоторканність депутатів місцевих рад, відправив та відкликав наших миротворців з Іраку, ухвалив політичну реформу, низку «СОТівських» законів, зменшив податок з доходів громадян до 13 відсотків, запобіг проявам сепаратизму... І, найголовніше, — вберіг країну від громадянського конфлікту.

Історія повторюється, казали мудреці, і якби ми її добре знали, то менше повторювали б помилок. А й справді, з квітня 2002 року все так і починалося. Зі створення коаліції, заяв, домовленостей, меморандумів, угод (про переважну більшість з них наступного дня забували). «В політиці немає вічних друзів, — виправдовувалися жартами парламентарії, — є вічні інтереси».

2002—2003: під знаком політичної реформи

31 березня 2002 року парламентські вибори відбулися на змішаній —пропорційно-мажоритарній — основі. Представники коаліції «Свобода вибору» зробили цікаві висновки: «Політика в Україні стає реальною. Поскільки жодна штучна сила, клон чи клоун не пройшли до парламенту. Кампанія 2002 року відрізнялася від інших тим, що важлива політична подія не відбувалася за російським сценарієм».

«Парламентські вибори в Україні наближаються до міжнародних стандартів, — такі висновки оприлюднили наступного дня іноземні спостерігачі. — Однак, істотні недоліки все ж є». Звісно, без скандалів, судів, заяв тимчасової парламентської слідчої комісії із питань реалізації виборчих прав громадян під час проведення виборів народних депутатів про «фальсифікації», «підкуп», «каруселі» та «вкрадені голоси» не обійшлося. Втім, це були... найвідкритіші та найпрозоріші вибори на теренах СНД. Задоволений міжнародними висновками Президент України дав зрозуміти опозиції, що добровільно йти у відставку не збирається. Але протягом чотирьох років питання про відставку порушувалося десятки разів.

Доля парламентської більшості була в руках шести політичних партій. Безумовними фаворитами перегонів-2002 стали: блок «Наша Україна» — 23,57 відсотка голосів (70 мандатів) і Комуністична партія — 19,98 (59 мандатів). Блок «За єдину Україну» отримав 11,84 відсотка (35 мандатів), Блок Юлії Тимошенко — 7,26 (22 мандати), Соціалістична партія 6,87 (20 мандатів), СДПУ(о) 6,27 (19 мандатів). І навколо цих фракцій почали групуватися мажоритарники.

Лідер блоку Юлія Тимошенко спрогнозувала: «У Верховній Раді нового скликання працюватимуть три команди. Одна — захищатиме владу, друга — робитиме все для зміни влади, і третя — це блок Віктора Ющенка, який має визначитися: з ким він?»

І все ж більшість штиків була на боці «антипрезидентського» табору, утім, там не могли домовитися. А час грав на інших.

14 травня відкрилося перше засідання нового парламенту — сесія розпочала свою роботу у складі 447 депутатів. Спікеріаду обіцяли недовгу. Хоча жодна з політичних сил не здавала позицій.

Врешті, поки «Наша Україна», КПУ, БЮТ та СПУ з’ясовували між собою стосунки, в парламенті 28 травня з’явився новий пакет (за який проголосували 226 обранців): Голова Верховної Ради — Володимир Литвин («ЗаЄдУ»), Перший заступник Голови Верховної Ради — Геннадій Васильєв («ЗаЄдУ»), заступник Голови Верховної Ради — Олександр Зінченко (СДПУ(о). За тиждень розподілили й комітетські портфелі.

Під «парасолькою» одного з найбільших мегаблоків «ЗаЄдУ» виникли «Демократичні ініціативи», НДП, Аграрна партія, Партія регіонів, «Трудова Україна», ПППУ, «Народовладдя» і «Європейський вибір». А пізніше і «Народний вибір».

«Наша Україна» ініціювала підписання угоди про спільні дії, зокрема про різке зменшення повноважень Президента. Це фактично стало сигналом для політичної реформи.

Президент випередив народних обранців і погодився на обмеження своїх повноважень. Під час свого звернення до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності України він дав чітко зрозуміти, що не проти... парламентсько-президентської республіки. Водночас він закликав уряд Кінаха утворити парламентську більшість, а політичні сили, в тому числі й опозиційні, — «включитися в цей процес».

Її створили не відразу. Терпець у «дев’ятки» «пропрезидентських» сил урвався після того, як СПУ, КПУ і БЮТ перенесли епіцентр боротьби з владою із вулиць, де 16 вересня розпочалися акції «Повстань, Україно!» — за відставку глави держави, до сесійної зали. Опозиція постійно блокувала трибуну і не йшла на жодні поступки. Тоді як народних обранців очікував переповнений законодавчий портфель — Податковий кодекс, пенсійна реформа, низка соціальних законопроектів, робота над бюджетом... Тільки в Комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування вже було вісім законопроектів про вибори народних депутатів. Лише одним пропонувалося зберегти змішаний характер виборчої системи, решта обстоювали суто пропорційну.

У відповідь на щоденні блокування «пропрезидентські» фракції створили більшість. І затвердили алгоритм перерозподілу комітетів.

А перший коаліційний уряд з’явився після 21 листопада, коли 234 парламентарії затвердили Віктора Януковича десятим прем’єром.

Невдовзі більшість призначила свого колегу Сергія Тігіпка головою Нацбанку (за — 232 парламентарії), змінила голів комітетів і перших заступників. Але незабаром внаслідок блокування на останнє рішення було накладено мораторій.

Депутати активно працювали над внесенням змін до Конституції України. Протягом року з’явилося більш як п’ять законопроектів, серед них і президентський. Обговорювали нову структуру парламенту — дві палати, зменшення загальної чисельності Верховної Ради; розділення протягом одного року виборів: президентських, парламентських і органів місцевого самоврядування. Говорили і про продовження повноважень парламенту до 2007 року, обрання президента у Верховній Раді тощо. Свої висновки дав і Конституційний Суд. Здавалося, політична реформа «нашоукраїнців» і «бютівців» хвилює найменше — вони весь час вимагали ухвалити пропорційну систему виборів народних депутатів.

Врешті-решт, 25 березня 2004 року парламентарії до ночі голосували 925 поправок нової редакції закону про вибори. Доповідачеві з цього питання Олександру Морозу довелося простояти на трибуні 16 годин. О пів на дванадцяту ночі 255 голосами було прийнято закон про вибори народних депутатів за пропорційною системою з тривідсотковим прохідним бар’єром. Незабаром народні обранці ухвалили і закон про вибори депутатів ВР АРК Крим, місцевих рад, голів міських, сільських і селищних рад, розглянувши майже 700 поправок.

А що з політичною реформою? Перші два роки четвертого парламенту політологи називали роками втрачених можливостей для неї. Це визнавали і народні обранці. Зміна Першого заступника Голови Верховної Ради (Геннадій Васильєв був призначений Генпрокурором, а на його місце депутати обрали комуніста Адама Мартинюка), постійні заяви про перерозподіл парламентських комітетів, фінансовий скандал, коли Симоненко звинуватив голову бюджетного комітету Петра Порошенка у фальсифікації бюджету-2003, початок 20 квітня 2003 року війни в Іраку, направлення туди наших миротворців по черзі були козирем в руках тієї чи тієї політичної сили, яка намагалася перекроїти реформу під себе. В крайньому разі блокували трибуну. Ніч з 23 на 24 грудня вже назвали другою конституційною, коли «нашоукраїнці» залишалися пильнувати парламентську трибуну, щоб не було проголосовано зміни до Основного Закону.

Врешті, до президентських виборів опрацьовували документ на основі текстів трьох законопроектів: 4108 — його взяли за основу, 4105 і 3207-1. З часом стало зрозуміло: політична реформа, на котру більшість політиків робили ставку, як на об’єднавчу ідею, виявилася швидше барикадою у боротьбі за майбутнє президентське крісло. Водночас і ПАРЄ зробила заяву про доцільність проведення політреформи після виборів глави держави. І політичним силам справді стало не до неї.

2004—2005: холодна дорога до гарячої Істини

В середині березня 2004 Верховна Рада встановила своєрідний рекорд — 429 голосів парламентарії віддали за постанову про призначення чергових виборів Президента на неділю 31 жовтня 2004 року. Серед більш як 20 кандидатів — Віктор Ющенко та Віктор Янукович. З липня країну накрила хвиля компроматів. За опозицією відкрито стежили і прослуховували телефони. Суспільство сколихнув новий скандал: про загадкову хворобу Ющенка. З 21 вересня фракції «Регіони України», «Трудова Україна» та СДПУ(о) пропонували «взяти тайм-аут» до президентських виборів. Однак замок на Верховну Раду повісити не вдалося.

Після проведення 31 жовтня виборів стало зрозуміло — першим туром не обійтися. Ющенко набрав 39,90 відсотка, Янукович — 39,26. Після другого туру, який відбувся 21 листопада, майдани закипіли помаранчевими і біло-блакитними кольорами гніву. Жодна зі сторін не хотіла діалогу й заявляла про свою перемогу. Тоді й проявилася недосконалість законодавства. Верховна Рада фактично стала поза виборчим процесом. Після позачергового засідання 23 листопада, на якому зареєструвався 191 народний депутат, несподівано для всіх Віктор Ющенко склав президентську присягу. Цей політичний акт не мав жодних правових наслідків. Переговорний процес ускладнився, коли ЦВК оголосила офіційні результати: переміг лідер Партії регіонів, який набрав 51,99 відсотка голосів, а лідер «Нашої України» — 46,61.

Серед варіантів, що його озвучив Голова Верховної Ради, — третій тур виборів! На позачерговому засіданні 27 листопада на порядку денному одне питання: «Про політичну кризу в державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України». Постановою парламент визнав недійсними результати повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 року, висловив недовіру ЦВК, створив тимчасову слідчу комісію з перевірки порушень виборчого законодавства, доручив тимчасовій спеціальній комісії з політичної реформи подати на розгляд з 1 по 3 грудня підготовлений законопроект конституційних змін. Голосували 11 пунктів постанови. В цілому її було прийнято конституційною більшістю народних депутатів — 307 голосів. Парламент висловив недовіру Кабінету Міністрів, наслідком чого мала стати відставка.

Не забули народні депутати і про реформу, яка мала набрати чинності з 1 січня. Її прийняли в пакеті з іншими документами. Одразу їх підписали Голова Верховної Ради і Президент. Після цього Верховна Рада 399 голосами поставила крапку в довготривалому конфлікті й ухвалила постанову про припинення повноважень членів ЦВК та обрала її новий склад.

26 грудня за рішенням Верховного Суду відбулося повторне голосування — третій тур, в якому переміг Ющенко — 51,99 відсотка голосів; а за Януковича — 44,20.

А 23 січня під час урочистого засідання Президент Віктор Ющенко склав присягу.

2005—2006: таких дорогих виборів Україна ще не знала

З лютого почалося активне переформування: «Наша Україна», СПУ та БЮТ стали пропрезидентськими силами, а колишня парламентська більшість вчилася критикувати владу. Серед опозиціонерів опинилися регіонали, есдеки та комуністи. Третій центр впливу групувався довкола Володимира Литвина, який лояльно ставився до президентських і урядових ініціатив.

Однак новий уряд, на чолі з Юлією Тимошенко, якій 4 лютого довіру висловили 375 парламентаріїв, спілкувався з народними обранцями переважно мовою ультиматуму: не приймете потрібні законопроекти, заговорять майдани. І хоча до виконавчих структур потрапили близько 40 народних обранців — серед них і заступник Голови Верховної Ради Олександр Зінченко, який став держсекретарем, депутати не уникали можливості покритикувати своїх учорашніх колег.

Загалом за рік парламенту довелося пережити «демарші» уряду Тимошенко і його осінню відставку. Лише з другої спроби 22 вересня у присутності Президента країна отримала нового прем’єра. 289 народних обранців віддали свої голоси за Юрія Єханурова, а взимку цього року відправили у відставку.

Протягом передвиборного року депутати намагалися ревізувати закон «Про вибори народних депутатів»: лунали різні пропозиції щодо прохідного бар’єра — від одного до десяти відсотків. Парламентарії приймали низку «СОТівських» законів, активно обговорювали бюджет на наступний рік і долю 24, 2 мільярда грн., отриманих від приватизації «Криворіжсталі»: у Верховній Раді було більше десяти законопроектів стосовно того, куди спрямувати кошти.

6 грудня парламентарії зібралися на додаткове засідання у незвичайній ситуації. Вперше в історії українського парламентаризму Верховна Рада приймала рішення про надання згоди на запровадження главою держави надзвичайного стану в шести населених пунктах АРК, зумовленого появою небезпечного пташиного грипу.

4 квітня виступили співголови тимчасової спецкомісії з питань моніторингу виборчого законодавства: парламентські вибори 26 березня відбулися. Перегони обійшлися бюджету більше як у мільярд гривень. Таких дорогих виборів Україна не знала. Деякі депутати і сам Голова Верховної Ради схилялися до думки, що лише після перерахунку можна оцінити, чи насправді вибори були чесними. Однак жодна з проголосованих постанов не набрала достатньої кількості голосів.

Останню сесію Верховна Рада четвертого скликання — а на той час було 13 фракцій і груп — «Регіони України», КПУ, БЮТ, Народна партія, «Наша Україна», СПУ, Народний блок Литвина, СДПУ(о), Українська народна партія, Народний рух України, ПППУ, «Відродження», «Реформи і порядок» та позафракційні — завершила 26 квітня, так і не привівши до присяги суддів Конституційного Суду.