Мамо, не бий мене!..

І мені пригадався зовсім інший випадок. З життя моєї колеги-журналістки. Її син від народження мав важку форму дитячого церебрального паралічу. Вона самовіддано любила його, приносила до редакції аркуші з його «листами»... По суті, це були хаотично покреслені риски-лабіринти, бо дитина шкільного віку ще не вміла, вірніше, не могла самостійно тримати навіть ложки.

— Тут йому радісно було на душі, бачите, скільки світла між лініями... А тут — нудьгував за мною, бо я затримувалася на роботі, — пояснювала колегам. Та не менш самовіддано вона любила свою професію. Рвалася в гущу подій, намагалася висвітлювати найрезонансніші ситуації. А якщо належало готувати матеріал з театру чи будинку культури — це була для неї велика радість, бо поєднувала обидві свої любові: привозила на візку на концерт і сина, вже підлітка, худенького, охайно, по-святковому одягнутого... Тримала на колінах свій журналістський блокнот, сидячи на крайньому стільці у ряду, плечем торкалася сина, який був поряд... Боже, думалося, дивлячись на них, благослови материнство!

Інночка померла від голоду

Про тихе непоказне село Ясна Поляна на тлі процвітаючих сусідів — Ковалівки, Улянівки — кажуть: забуте Богом і людьми... Вряди-годи ходить транспорт з обласного центру, часті поломки електромережі (по декілька днів, а то і більше), бовваніє холоднеча і пустка у вікнах сільського клубу... Та, попри усе це, якесь невидиме родинне світло і тепло об’єднує саме цю сільську громаду: тут не забуті національні традиції та обереги, шанують старожилів — людей праці. Знають яснополянці одне про одного, як то кажуть, до сьомого коліна, зневажають лінощі, брехню і лукавство. Власне, жило б собі і жило у мирі з Господом і злагоді зі світом це скромне, небагате південноукраїнське село і далі, якби не таке соціальне свавілля часу, як міські переселенці. Спершу покійної баби Килини, потім Дарини, потім Галі, Олени продали діти, які мешкають далеко за межами Миколаївщини, хати. І так місяць за місяцем, рік за роком — назбиралося в Ясній Поляні уже зо два десятки «міських прибульців». Наївних невдах, шукачів легкого хліба, які, продавши в обласному центрі власні квартири, частково через борги перед комунальниками, а частково через наївне марення розбагатіти шляхом зміни в соціальному статусі стали селянами «з посагом»... Живуть відлюдкувато — з одноосібницькою мораллю «дачника»: ні тобі роботи, ні заняття за інтересами, ні планів на прийдешнє, вештаючись зранку до вечора селом. Громадянка Лариса М., яка років з п’ять, як оселилася у цьому селі, саме з таких соціальних пришельців: без грошей, без роботи, без планів на завтрашній день... Оселилася в бабусиній хаті, яка дісталась їй у спадок. Працювала все літо у корейців — найманцем у бригаді городників з вирощування цибулі. А весною народилася в неї дитинка. Жалісливі селяни хто чим міг допомагав матері-одиначці: хто одягом, хто харчами. У своїй сільській простоті яснополянці гадали, що поява дитятка стане моральною підтримкою для матері, дасть їй сили, наснаги жити цілеспрямовано. Але все було набагато страшніше, бо жінка дедалі частіше стала зазирати у чарчину... На що жила, спитаєте? Та на те, що мало не щодня до воріт її хати під’їжджав імпортний легковик і забирав її на невизначений час. Поверталася коли вночі, коли вранці... Звісна річ, добряче напідпитку та з подарунками від кавалерів... А що дитинка?.. Плакала, кричала з голоду і страху, закрита на замок у хаті одна у дитячому ліжечку. Коли наставали для матері дні просвітління — прала, прибирала, варила. Робота, як то кажуть, горіла в її руках... Проявляла любов до донечки. Бідкалася сусідам, що з часу народження її Іннусі (2003 року народження) дитина мала хронічні захворювання і потребувала посиленої уваги з боку матері. Але знову поверталася до свого, закриваючи дворічне дитятко на дві, а то й три доби, доки тривали рандеву.

— Ми не раз навідувалися до Ясної Поляни, реагуючи на повідомлення сільського голови Клавдії Бондаренко, щоб обстежити умови проживання дитини, попередити матір про відповідальність, — каже начальник служби у справах неповнолітніх Миколаївської райдержадміністрації Ірина Горбенко. — Та на дверях будинку висів замок, а крізь шибку вікна було видно, що на брудному дивані спить дитина. Врешті-решт, коли дізналися, що мати три доби не ночувала вдома, таки разом з дільничним інспектором зірвали замок і зайшли до хати. Дівчинка, якій було на той час два роки і вісім місяців, важила (як засвідчили згодом лікарі) трохи менше дев’яти кілограмів... Ми одразу відвезли її до обласної лікарні. Майже три дні медики боролися за її життя... Та, на жаль, дитя померло на руках у медиків... Від голоду і хвороб, бо про нього забула мати, яка, даруйте, заклопотана була своїми дорослими розвагами...

— Цей випадок вразив усіх присутніх на суді, — розповідає Олександр Наливайченко, заступник прокурора Миколаївського району. — Мати, яка винна у смерті дитини, доводила зі сльозами, що вона хотіла, як краще, що вона за ради своєї доні «терпіла всіх своїх залицяльників», але вона забула, що між обов’язком материнства і жіночою легковірністю заради задоволення пролягає занадто глибока прірва...

Справу передали до суду. Та не так вже й просто було довести, що мати злісно ухилялася від виконання своїх обов’язків, постійно залишала дитину одну в будинку без їжі, одягу, медикаментів, замінюючи догляд за нею вживанням спиртного.

— Громадянці Ларисі М. пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого статтею 166 Кримінального кодексу України, і справа ця була направлена до Миколаївського районного суду. Саме за його вироком її засуджено до трьох років позбавлення волі, — продовжує заступник прокурора Миколаївського району Олександр Наливайченко. — І знаєте, яким було останнє слово цієї горе-матері? Вона дорікала, за що ви судите мене, мовляв, це моя дитина, я собі її народила, а ви замість того, щоб зрозуміти, як мені важко, поспівчувати, ще й судите мене, позбавляєте волі...

Перш ніж дійде до суду

Насильство у сім’ї нині є однією з найпоширеніших форм порушення прав людини у всьому світі. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, проти кожної п’ятої жінки хоч раз у житті було скоєно фізичне, психологічне або сексуальне насильство. За даними американських дослідників, 95 відсотків потерпілих від сімейного насильства — це жінки та діти. Зважаючи на суто українську ментальність жінок: хай там що, але не варто виносити сміття з хати, дозволю собі зауважити, що навіть найдостовірніші анонімні опитування моїх співвітчизниць щодо проявів насильства у їхніх родинах будуть далекі від правди.

Не зізнаємося... Може, від власної безпорадності, а може, тому, що в нашій уяві склався упертий образ насильства — як бійки до на півсмерті. Тим часом насильством у сім’ї є навіть той факт, коли подружжя у присутності дитини емоційно, з лайками з’ясовує стосунки.

Дедалі частіше нині йдеться про соціальне насильство, так зване родинне, яке приховується під маскою сімейних матеріальних негараздів чи житлових проблем. Закон розглядає як домашнє насильство умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування, що призводять до порушення конституційних прав чи свобод члена сім’ї, завдають моральної шкоди, негативно позначаються на здоров’ї людини. Прийняття Верховною Радою України 15 листопада 2001 року Закону України «Про попередження насильства у сім’ї» стало кроком на шляху подолання цього негативного явища у суспільстві. Правове закріплення його норм знайшло відображення у новому «Сімейному кодексі України», що був прийнятий 10 січня 2002 року. Нові правові норми, пов’язані із захистом людини від насильницьких дій у сім’ї, відображені і в новому Кримінальному кодексі України. І лише завдяки цим правовим документам стало можливим провести судовий процес над матір’ю дворічної Інночки, довівши ще раз до широкого кола громадськості, що дитина — не власність батьків і її життям не можна розпоряджатися на власний розсуд, бо захист прав та інтересів неповнолітніх дітей — це їх прямий обов’язок відповідно до українського законодавства.

З’їси пігулочку — і станеш білочкою...

Ганна Сергіївна вважала себе зразковою матір’ю. Працюючи на двох роботах, намагалася, щоб у її Оленки усе було найкраще: і одяг, і іграшки, і книжки... У сусідів аж дух перехоплювало, коли вони спостерігали за мамою, яка виходила із дівчинкою у двір на прогулянку: навіть кучерики на бігуді підкручувала, роблячи зачіску дитині, щоб та була, як іграшка з картинки...

З чотирьох років віддала Оленку до найпрестижнішої танцювальної студії, сплачуючи за навчання чималі кошти.

...До похмурої лікарняної палати зайшла молода вродлива жінка. Чемно привіталася з нами, і якась незбагненно-елегантна краса її постави мимоволі змусила нас одразу проявити цікавість до цієї особи. Найстарша з нас, найговірливіша — Марина Миколаївна не стримала своєї допитливості.

— Така молода й гарна, а вже теж не має здоров’я, — делікатно підійшла до новенької.

— Та я в цьому відділенні вже майже прописалася, — чемно відповіла Олена. — Лікарі вже й не знають, чим мені допомагати... І розповіла про свої проблеми зі здоров’ям.

Олена страждає від сильної алергії. Прояви її безпричинні: з’являються набряки на обличчі, шкіра вкривається червоними плямами, що сверблять і дратують.

Того ж дня її провідала мама, літнього віку інтелігентна жінка, яка принесла дві сумки усіляких делікатесів, журнали, радіоприймач. На ранок мати знову була у доньки, і так двічі на день. Якась особлива стриманість, чи навіть холод з’являвся у поведінці нашої «співпалатниці», як тільки до неї навідувалася мама. Вони ніколи не розмовляли при нас, а відразу виходили в коридор. Ми здогадувалися, що цьому є якась причина, але не наважувалися запитати. Вже майже перед випискою Олена сама розповіла свою історію.

Нині вона модельєр танцювального ансамблю. А з дитинства аж до 19 років сама була провідною танцівницею в цьому ансамблі.

— Це була моя велика дитяча мрія — танцювати. Та мама зробила все, щоб я зненавиділа цю мрію, — сказала вона.

З розповіді Олени я дізналася, що вона завжди була примою. Лише одного разу за чотирнадцять років занять в ансамблі замість неї на сцену першим номером виходила її дублерка. Дівчина була дуже здібною.

— Але моя здібність для мами стала засобом власної пихи... — вела далі співрозмовниця. — Я просто була жертвою, материнським інструментом для її вихваляння перед подругами і гордощів.

Заняття танцями вимагають неабиякої праці. Я, як усі діти мого віку, хворіла. Водночас, я не мала права пропустити навіть репетицію, не те, що виступ ансамблю. Знаєте, мене і тепер нудить, коли я проходжу біля аптеки. Річ у тім, що на найменшу скаргу про недугу мама одразу приносила з аптеки купу найдорожчих пігулок. І я мусила їх вживати, бо боялася засмутити маму...

Коли мені було десять років, я сильно захворіла на ангіну. Ансамбль у цей час готувався до виступу на виїзді — у Чернівцях. До речі, усе моє дитинство — це або репетиції, або нескінченні поїздки з ансамблем по містах України... Отож тоді через високу температуру під час репетиції я знепритомніла на сцені. Керівник ансамблю заспокоїв маму, мовляв, прикро, мене замінить дублерка. Для мами це означало, що «мою» грамоту отримає інша дівчинка. Це було для неї справжнім шоком. Прямо на сцені мама витягла свою торбинку з ліками і стала вмовляти мене випити декілька пігулок. Я сиділа за кулісами серед якогось мотлоху, старих афіш і декорацій і хотіла одного: бути, як усі мої однолітки, мати право лягти в ліжко, якщо я хвора... Мій погляд прикипів до картини, на якій весела білочка гризла горішки.

— Оленочко, молю тебе випий пігулку — і ти теж станеш, як ця красива білочка, — умовляла мама. — І я послухалася. Це був жарознижувальний препарат сильної дії. Хвилин за двадцять мама знову поставила мені термометр. Температура була нормальною, а відтак, зникла причина, щоб відмовлятися від виступу.

...Знаєте, я нещодавно вийшла заміж. Ми з чоловіком дуже хочемо дітей, — за хвильку знову продовжила свою розповідь Олена. — Я любитиму свого сина чи доню, попри те, будуть вони здібні і талановиті чи ні. Я їх просто любитиму і пишатимусь ними.

Можливо, вони теж захочуть займатися танцями... Та я зроблю все, аби вони не знали, що таке стати жертвою насилля такої любові...

Миколаїв.