Робота для незрячих: світло і тінь

Інвалід дитинства другої групи Тетяна Лапіна закінчила Слов’янську школу-інтернат для сліпих дітей п’ять років тому. Пошуки роботи дівчина почала із Макіївського навчально-виробничого підприємства УТОС. Там випускницю поставили на облік тих, хто потребує працевлаштування. Минув рік — безрезультатно. Тетяна подалася до Артемівська, де її прийняли різноробочою на підприємство УТОС. Зарплата була мізерною. Якось у гуртожитку друзі порадили їхати до Маріуполя.

— Поїхала — і не помилилася, — ділиться радістю Тетяна. — Минуло понад рік, як мене прийняли до трудового колективу, поселили в благоустроєний гуртожиток. Допомогли освоїти професію. Заробіток пристойний. Ми із чоловіком Русланом (він теж інвалід зору) завдяки роботі можемо і одяг придбати, і харчуватися краще. А головне — подумати про майбутню дитину. Завдяки комбінату ми, молоді інваліди, отримали упевненість у завтрашньому дні.

Плече підставили металурги

Але така впевненість панувала в колективі не завжди. Період 2003—2004 року на заводі згадують як «чорні роки» в історії підприємства. Замовлень не було, з’явилися затримки у зарплаті, колектив завмер в очікуванні найгіршого. Ще трохи — і маріупольський завод спіткала б доля інших підприємств для сліпих у Донецькій області, які вже давно припинили роботу. У січні 2005-го колектив підприємства звернувся до народного депутата, голови правління ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» Володимира Бойка і попросив прийняти весь персонал і майно підприємства до складу металургійного комбінату.

Керівництво комбінату пішло назустріч. Не заперечувала проти такого переходу і президія Центрального правління УТОС, що дозволила розпочати роботу із передачі будівель, споруд та обладнання в оренду металургійному підприємству. Договір оренди було укладено на 11 місяців.

— За час роботи у складі комбінату середня заробітна плата у нашому підрозділі зросла із 386 гривень до 609, — каже начальник цеху товарів народного споживання №2 (так тепер називається підприємство) Євген Ружицький. — У тому числі зарплата інвалідів — із 280 до 426 гривень. Нижчий рівень пояснюється тим, що не всі інваліди можуть працювати на повну силу чи мають достатню кваліфікацію. Колектив повністю збережено: на момент переходу у нас працювали 244 особи, із них 150 інвалідів. Нині — 245 осіб, із них 154 інваліди. Жодних затримок із виплатою зарплати за цей період не було, а всі борги, які мало підприємство, — майже 600 тисяч гривень — погашені.

А центр — проти

Новий підрозділ вписався в розгалужену структуру комбінату. Комбінат допоміг виробництву із обіговими коштами і готовий вкладати гроші у реконструкцію виробництва. Однак перешкодою є те, що термін договору оренди закінчився, а згоди на викуп майна Маріупольського НВП «Електроапарат» керівництво Українського товариства сліпих не дає.

Рік тому на загальних зборах працівників Маріупольського НВП «Електропарат» представник центрального правління Українського товариства сліпих Е. Брославський підтримав неодноразові звернення колективу із проханням дати дозвіл на приєднання до комбінату імені Ілліча.

Однак нині думка керівництва товариства змінилася. Центральне правління вимагає визнати недійсними рішення виконкому Маріупольської міськради про видачу Маріупольському НВП свідоцтв на право власності на складські, нежитлові приміщення і квартири. До Господарського суду Донецької області подано позов про визнання незаконним розпорядження Першотравневої районної державної адміністрації про видачу маріупольському підприємству свідоцтва на право власності на базу відпочинку «Жемчуг». У позовній заяві центральне правління стверджує, що все майно, яке перебуває на балансі Маріупольського НВП, є власністю УТОС. «Але залишити наших робітників без бази відпочинку неможливо, адже там усе пристосовано саме для інвалідів зору: кімнати, доріжки тощо. Ми наполягаємо на тому, щоб нам передали окремий спальний корпус, а також підстанцію, приміщення для організації їдальні і туалету. Тим паче що свого часу наш колектив зробив найбільший внесок у будівництво та утримання бази», — зауважує Є. Ружицький.

«Право на власність ми заробили»

Віктор Медведєв, інвалід першої групи, голова асоціації інвалідів Великої Вітчизняної війни «Ехо» міста Маріуполя:

— Ми — одне із небагатьох підприємств УТОС в Україні, яке вціліло. Люди бояться, що їх викинуть на вулицю, а підприємство віддадуть в оренду невідомим фірмам. Адже такий розвиток подій ми спостерігали на прикладі інших підприємств товариства.

Надія Івахненко, інспектор із роботи з інвалідами, інвалід другої групи:

— За короткий строк наше підприємство, яке стало цехом товарів народного споживання №2 металургійного комбінату, почало повноцінно працювати і розвиватися. Інваліди отримали не лише роботу, а й соціальну підтримку. Вони можуть придбати продукти в буфеті і їдальні за пільговими цінами, відпочивати не лише на власній базі, а й в санаторіях і базах відпочинку комбінату. Мабуть, така ситуація не дає спокою центральному правлінню. Із подивом через рік ми дізналися про те, що нашим інвалідам, виявляється, нічого не належить. Виходить, усе майно і базу відпочинку створювало лише правління?

Анатолій Дегтярьов, голова територіальної первинної організації УТОС міста Маріуполя:

— На обліку в нашій організації стоїть 671 інвалід зору першої та другої групи. Чимало із них знайшли роботу на навчально-виробничому підприємстві. Тепер, після входження до складу комбінату імені Ілліча, люди мають якусь гарантію: не треба хвилюватися про майбутнє, чекати зарплати місяць-два. Навіть не уявляю, що буде, якщо ми опинимося знову поза структурою комбінату. Куди піде незрячий, якщо він навіть іти не може? Двірником його і то не візьмуть. Потрібні спеціально облаштовані робочі місця. А молодь? Адже є в Маріуполі школа для дітей, що погано бачать. Як складеться їхня доля? Невже доведеться жебракувати? Моє переконання: від цього підприємства залежить доля дуже й дуже багатьох людей. Тому і вирішити питання треба на користь людей.

Донецька область.