У це важко повірити, але факт. Його повідав мені кіномеханік із села Гермаківки, що у Борщівському районі на Тернопільщині, Іван Мизак. Коли минулого року після десятилітньої перерви він полагодив-почистив апаратуру і продемонстрував у будинку культури цього високого села фільм, то школярі підходили до екрана й обмацували його руками. Вперше у житті вони дивилися фільм на великому екрані. Та чи надовго? З 1 січня цього року кіномережа в районі перестала існувати.

До Борщова я приїхала за листом місцевих кінофікаторів І. Валія, В. Боднарчука, В. Дороша (загалом п’ятнадцять підписів), який вони надіслали до «Голосу України». Ось рядки з нього: «Шановна редакціє! Над нашою кіномережею вчинено геноцид. Ігноруючи низку законодавчих та урядових документів щодо збереження і повноцінного функціонування мережі кіноустановок у районах, голова Борщівської райдержадміністрації Іван Чепесюк дав доручення голові райради винести питання про ліквідацію на сесію районної ради. І ось 3 листопада 2005 року таке рішення було прийнято. Куди ми тільки не зверталися, та ніхто нас не чує. Подумати тільки: у ХХІ столітті знищується такий важливий вид мистецтва. Як нам виховувати молодь? Невже тільки на бойовиках, що їх демонструє телебачення? А куди піти молодим людям розважитися? На кожному кроці лише бари, ресторани, кав’ярні...»

За іронією долі прізвище керівника Борщівської райкіновідеомережі також Чепесюк. Михайло Петрович робить доповнення. На сесію районної ради питання про ліквідацію кіномережі виносилося кілька разів. Але ні профільна комісія, ні депутати згоди на це не давали. Тоді питання винесли у пакеті з іншими — і районне керівництво, нарешті, отримало жаданий результат. Потім депутати виправдовувалися: «Ми голосували кожен за своє питання, а не за ліквідацію кіномережі».

Михайло Петрович припускає, що ліквідацію кіномережі могла спровокувати його непоступливість у приватизації районного кінотеатру ім. Шевченка. Збудували його ще у шістдесятих. Приміщення добротне, але запущене, протікає дах, з усіх кутків визирає бідність. Не маючи коштів на ремонт, районна влада взялася шукати йому господаря. Михайло Чепесюк каже, що противився приватизації, оскільки насправді кінотеатр мали намір перетворити на торговий дім. Але це не була тупа впертість директора мережі. Він, наприклад, щиро зрадів, коли кінотеатр хотів придбати місцевий підприємець Богдан Федорчук, бо в нього репутація доброго господаря. Б. Федорчук обіцяв зберегти профіль кінотеатру, цікавився в Києві сучасною апаратурою. Проте з невідомих причин від своєї ідеї він відмовився. Відпали й інші претенденти.

Нині кінотеатр у власності територіальної громади райцентру. Єдиний захід, який тут відбувається, —дискотеки. Зібрав гроші, вимкнув світло, «врубав» музику — на це великих організаційних здібностей не потрібно. Але серце Михайла Чепесюка болить не лише за кінотеатр у Борщові, а ще більше — за сільські кіноустановки. Навряд чи вони колись відродяться. І не за місце він тримається, хоч у системі кіномережі відпрацював 43 роки. Починав кіномеханіком, коли було важко з апаратурою. Тепер вона є, а кіно немає. Ще не так давно у Борщівському районі було 32 кіноустановки, за насиченістю апаратури він посідав друге місце в області. Згодом з метою економії їх залишили десять, але й ті можуть зникнути.

Вислухала я і протилежну сторону. За словами голови Борщівської райдержадміністрації Івана Чепесюка, вирішальний аргумент у ліквідації кіномережі — економічний. Коштів на її утримання в районному бюджеті немає.

— Це та сфера, — вважає Іван Онуфрійович, — куди має прийти приватний капітал. Ініціюючи продаж кінотеатру, ми ніколи не дамо згоди на зміну його профілю. Відповідно до розробленої програми кіноустановки на обслуговування беруть сільські ради, а кіномеханіки для того, щоб отримувати фільми, мають об’єднатися в кіноасоціацію.

Однак досі невідомо, кому саме має передати апаратуру ліквідована кіномережа. Не було інвентаризації, не створено ліквідаційної комісії. Рішення про ліквідацію кіномережі вважає неприпустимим генеральний директор обласного комунального підприємства «Фірма «КіноДністер» Степан Градовий. Ось як він прокоментував ситуацію: «Сільські ради, забираючи кіноапаратуру, не передбачають у своїх штатах посад кіномеханіків, що практично призупиняє процес кінообслуговування у Борщівському районі. В Тернопільському, Кременецькому, Зборівському районах, де вже відбулася така реорганізація, не працює жодна кіноустановка, подекуди апаратуру встигли розікрасти або списати на металобрухт. На жаль, фірма позбавлена вертикалі, фактично не може вплинути на ситуацію, тим паче — на місцеву владу.

Як і обласне управління культури. Його начальник Валерій Бачинський категорично не згодний з фактичною руйнацією сільських кіноустановок, намагався запобігти цьому, але й у нього немає важелів впливу. Що казати про села, коли єдиний у Тернополі широкоформатний кінотеатр «Україна» з легкої руки місцевої влади перетворено на торговий дім «Гранд-базар». Як і Україну — на суцільний базар. Уже три роки не було жодного сеансу у кінотеатрі другого в області за кількістю населення місті Чорткові.

За радянських часів демонстрування фільмів за надходженнями до бюджету було на третьому місці після реалізації горілки й тютюну. Ідеологічне навантаження — ще більше. Не можна сказати, що в нинішньої української влади немає розуміння цієї проблеми. Прийнято закони України «Про кінематографію», «Про загальнодержавну програму розвитку національної кінематографії», рік тому відбулися парламентські слухання «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення», відбулися наради в Кабміні...

На рівні області головою облдержадміністрації Іваном Стойком видано розпорядження, де є такі слова: «Прошу вжити відповідних заходів щодо збереження та повноцінного функціонування мережі установок Борщівського району, а для цього при формуванні проектів відповідних бюджетів прошу забезпечити у повному обсязі фінансування закладів кіномережі. Про проведену роботу інформувати обласну держадміністрацію до 15 вересня».

Не знаю, про що інформувала районна влада обласну, але через два з половиною місяці вона взагалі ліквідувала те, що мала зберегти. Складається враження, що ліва рука не знає, що робить права. Невже сільські (та й міські) діти у вік суцільної комп’ютеризації сприйматимуть великий екран як останнє чудо техніки?

Тернопільська область.