НАТО для чайників*

Важко не помітити, що останнім часом Україна значно активізувала переговори з НАТО. Деякі члени альянсу, схоже, теж непроти бачити Україну у своїх лавах. Так на початку місяця на слуханнях у Конгресі США помічник заступника держсекретаря США з європейських питань Курт Волкер заявив, що Штати виступають за приєднання України та Грузії до «плану дій по членству в НАТО», котрий є етапом, що передує запрошенню у члени альянсу. Але чи підтримує натовські устремління українська громадськість?

Соціологічні дослідження, які проводилися в останні півроку, показують, що ні. Більше половини населення нашої країни нині не підтримують ідею вступу до альянсу. У той же час багато опитаних зізналися, що про НАТО або взагалі нічого не знають, або сприймають альянс мірками холодної війни — як «каральний меч акули капіталізму».

А поки що говорити про вступ, і тим більше озвучувати можливі дати приєднання, рано. Адже НАТО тим і відрізняється від «агресивного мілітарного монстра», яким його часто представляють політики, що перш ніж прийняти нового члена не тільки перевіряє готовність армії й демократичних інститутів, але й враховує громадську думку. І якщо глас народу каже «ні», то і про вступ мови бути не може. Продуманої загальноукраїнської інформаційної кампанії про те, що таке Північноатлантичний альянс, насправді, ще немає. В цьому сенсі особливо цінний досвід сусідів, які в 2004 році вступили до НАТО.

Так, у Латвії наприкінці 1999 року тільки 39 відсотків громадян країни виступали за приєднання до альянсу. Нині членство в НАТО підтримує 78 відсотків латишів. Щоб роз’яснити громадянам переваги членства, уряд ініціював масштабну інформаційну кампанію. Особливу роль у ній відіграли неурядові організації. Одна з них, Латвійська трансатлантична організація (ЛАТО), недавно організувала візит групи українських журналістів до Риги, з метою поділитися досвідом вступу країни до НАТО і Євросоюзу, а також показати, як змінилося життя в цій прибалтійській країні після приєднання.

За НАТО на джипі

Отже, починати латишам довелося з рекордно низької підтримки вступу в альянс. Насамперед треба було пояснити суспільству, чому Латвії вигідне членство в НАТО. За словами заступника держсекретаря Латвії Ілгварса Кляви, це було пов’язано насамперед з тим, що країна не могла забезпечувати свою безпеку. Адже після розпаду СРСР Латвія з її трьома мільйонами населення залишилася взагалі без армії. «Ключову роль у вступі до альянсу Латвії зіграв саме Вашингтон», — підкреслив він. Оскільки багато європейських країн відверто боялися реакції Росії: після того, як Латвія на Празькому саміті одержала офіційне запрошення стати членом альянсу, російський політикум почав потужну кампанію проти прибалтійських країн. Причому як на пострадянському просторі, так і за його межами. Так, наприклад, тодішній Прем’єр-міністр РФ Євген Примаков лякав Західну Європу тим, що, мовляв, є на континенті «червоні лінії», яких не можна переступати. Під цими лініями малися на увазі, мабуть, кордони колишнього СРСР.

Щоб пояснити, що членство прибалтійських країн у НАТО не стане яблуком розбрату між Європою та Росією, за словами директора ЛАТО Мартінса Мюрнекса, представники цієї організації організовували поїздки до Великобританії, США й Німеччини, щоб показати важливість членства Латвії в НАТО.

Особлива кампанія проти НАТО велася в російськомовних ЗМІ. Тут слід уточнити, що головним противником вступу Латвії до НАТО виступила російськомовна громада країни. Та й тепер, каже Мартінс Мюрнекс, лише половина російськомовних підтримує членство в альянсі. І це незважаючи на те, що для багатьох представників цієї частини латвійського суспільства армія — один із найдоступніших способів заробити. Так що переоцінювати вплив іноземних газет і телебачення на інтеграційні процеси не можна, особливо Україні.

Тому неурядовим організаціям Латвії довелося посушити голову над тим, як доступно пояснити середньостатистичному латишеві, що таке НАТО. Звичайно, політико-економічна аргументація, використовувана в кабінетах високих чиновників, тут не пройде. Потрібен був простий і ефективний метод. Одним з них стали так звані поїздки в народ. Військовий джип з усім начинням, двома солдатами, прикрашений прапорами і напханий листівками про НАТО, їздив по всій країні. На міських площах люди могли підійти до військових, розпитати в них, що таке НАТО, варто чи не варто туди вступати. І зауважте, це при тому, що референдуму або інших форм волевиявлення народу з приводу вступу до НАТО в Латвії не було.

Інший напрям — освітній. Представники ЛАТО видали підручник «НАТО і безпека Латвії», який поширили у всіх школах країни. Громадська ліга Україна—НАТО теж збирається видати такий само підручник у нас.

Звичайно, стовідсоткове копіювання зарубіжного досвіду в поширенні інформації про НАТО результатів не дасть. Так важко собі уявити, щоб в українських громадян поява на міській площі військового джипа з солдатами викликала позитивні емоції. Але вивчати чужий досвід, викликати зацікавленість населення тим, що відбувається в таких великих міжнародних організаціях, як НАТО, необхідно. А там уже хай самі люди вирішують: потрібно нам ставати членами альянсу чи ні.

До речі, в листопаді цього року в Ризі відбудеться саміт НАТО, на якому самі члени організації розроблятимуть політику трансформації альянсу. У тому числі планується, що буде переглянуто політику прийняття нових членів.

Рига—Київ.