Чи міркував ти, читачу, над тим, яким був би світ навколо, коли б когось із звичного оточення не було б зовсім, скажімо, через те, що цей хтось просто не народився?.. Впевнений — на місці ненародженої через певні обставини людини — завжди порожнеча, а ми живі, заповнюємо лише невелику частку тієї жахаючої прірви, яка шириться через війни, хвороби і всілякі страхіття. Згадайте, як нам допомагає в скруті сама присутність поряд котроїсь праведної і сильної духом особистості. І поява такої людини в певний час і в певному місці не завше випадкова.

Життя полковника Володимира Федоровича Козлова — вдала ілюстрація цієї тези, де своєрідною оптимістичною трагедією бачиться його опалене війною дитинство.

Війна увійшла в життя восьмирічного Володі в серпні 1941 р., коли його рідну Псковщину окупували німецькі війська. Село з чудернацькою назвою Ошево розляглося на большаку Ленінград—Київ, що перетинав з півночі на південь велетенський лісовий масив, простягавшийся більш ніж на триста кілометрів аж від самої північної столиці.

Від ворожої навали сім’я переховувалася на болотах, але вже у вересні німці завернули втікачів додому, де на них чекало попелище. Кажуть, коли бомбили міст, випадкова тріска впала на стріху Володиної, найближчої до мосту, хати. Пожежа розгоралася дуже повільно, і німці повиносили з хати увесь скарб, склавши його у рівчаку, в той час як люди у відчаї вагалися чи гасити займання, бо боялись можливих репресій. Німецькі солдати не взяли жодної дрібнички — все навкруги й так було їхнім надбанням, разом з самими людьми. Вітер роздмухав полум’я, і червоний півень довершив свою роботу — всі три десятки солом’яних стріх одна за одною спалахнули вогняними смолоскипами.

Відступаючи, Червона Армія палила врожай, підривала мости, нищила техніку. Все, що залишилось, німецька влада розподілила поміж людей, наприклад, одна коняка дісталася п’яти сім’ям, об’єднаним, проте, за родинним принципом. Розподілили також залишки врожаю, колгоспне життя практично продовжилося, тепер уже на користь Німеччини.

Минуло два роки окупаційного життя і стало зрозуміло, що третю річницю німцям на Псковщині не відсвяткувати. Та й були то вже інші німці: втомлені, злі, відчайдушно жорсоткі. В новорічну ніч на 1944-ий Володі виповнилося одинадцять. Звідусіль приходили тривожні чутки про відправку людей у неволю. В лютому німецькі війська оточили село. Всіх пішки погнали на морозі на станцію за 100 кілометрів, хоча найближча була за сім. Либонь випробовували людей на витривалість. Тому товарний ешелон здався людям справжнім порятунком. Триярусні нари позабивали людьми вщерть так, що зайвим було й опалення: стільки тепла і сморіду виділяли нещасні. Їхали дуже повільно — людські ресурси перевозили за залишковим принципом — і до Німеччини дісталися тільки у квітні.

Розвантажили ешелон у концтаборі. Чоловіків і жінок розділили колючим дротом, одинадцятирічний Володя за віком мав право залишитися з матір’ю. Але хлопець волів бути з чоловіками через природну сором’язливість: адже з матір’ю він мусив іти до жіночої бані. Отож наступні дні Володя носився біля «колючки» з надією вгледіти матінку, а у нещасної матері краялось серце, коли шукала очима свою кровинку.

І от він побачив її й інстинктивно кинувся під дріт. Володя свідомо ліг на бік, аби тримати в полі зору двох охоронців і вівчарку. Він нігтями шкрябав землю й рив підкоп, немов мисливський собака.

Охоронники здійняли ґвалт, і різкі німецькі команди гучно розітнули повітря. Той, що був ліворуч, відпустив вівчарку. Нацькований пес вчепився зубами хлопцеві в сідницю, але, попри страшний біль, Володя бачив, як отой самий, що був ліворуч, зняв з плеча гвинтівку і прицілився у нього. Але той, що стояв праворуч, замахнувся на свого товариша і вигукнув якісь різкі, лайливі слова. Дуло гвинтівки сіпнулося нагору, і вона зайняла своє звичне місце на плечі. Охоронець відкликав вівчарку, і обидва повернулися спинами, ніби нічого не відбувалося. Остання мить Володиного життя змінилася на першу секунду життя нового, оповитого мріями про жадану свободу. Згодом Володя нерідко думав про цього непоказного і немолодого вже лицаря Добра, про того, котрий попри власну небезпеку подарував життя чужій, сторонній, ба, навіть, представникові ворожої нації, людині. Скільки їх було і є, праведників, тих, хто воліє не стріляти?!..

Потім невільників відбирали нові хазяї. Всі члени родини шикувалися один за одним. Першим стояв найміцніший дорослий — глава сім’ї. Володина сім’я нікого не зацікавила — за матір’ю стояла його сестра з одинадцятирічним Володею та чотирирічною племінницею. Нарешті, якась пихата німкеня у шкіряних галіфе з батогом, яким вона демонстративно поплескувала по халявах чобіт, відібрала собі лише сестру, а матір з малечею разом з небагатьма малоспроможними сім’ями відвели до аеродромних бараків. Володина мати працювала в аеродромній обслузі, частково до роботи залучали й Володю, але здебільшого він доглядав за племінницею. Сестру ж не раз частували отим батагом — хазяйка виявилася безсердечною фашисткою, що ніяк не відповідало виключній доброзичливості її чоловіка.

Аеродром був великим, але його не бомбардували. Тисячі союзних бомбардувальників летіли далі до промислових центрів, і спалахи щоночі засвічували небокрай десь далеко біля Гамбурга чи Кіля.

Дітлахи є дітлахами, і свій вільний час вони і в неволі звично витрачали на мандрівки в пошуках чогось їстівного та хлопчачих пригод. Якось порушили табу, попливши на човні ставом. На берег злетілася німецька дрібнота, здебільшого члени гітлерюгенда, вони голосно лаялись і закидали наших зухвальців камінням. Німчура була старшою та чисельнішою за наших, і тому вони зустріли їх на березі стусанами. Володю ледь не задушив якийсь фашистюга, і хлопець знепритомнів. Нападники перелякалися і принишкли осторонь.

Коли Володя оговтався, наші відчайдухи кинулися на німців. Тепер уже «білокурі бестії», не зважаючи на чисельну та вікову перевагу, з усіх ніг драпали під градом каміння, і ту ганебну втечу припинив на вулиці містечка лише місцевий поліцейський. У цій незабутній для її учасників бійці, як у дзеркалі, відбилася сама сутність перебігу страхітливої світової війни.

Дивна річ, але наші люди не голодували, німці забезпечували остарбайтерів, працювавших на аеродромі, відносно прийнятним пайком. До того ж, дітлахи підгодовувалися на місцевій бойні, де їм дозволяли брати деякі тельбухи. Згодом вони призвичаїлись готувати з тих тельбухів достеменну смачнятину. Слід зауважити, що на Батьківщині хлопчаки звикли жити без м’яса. Зрідка на свята перепадало трохи курятини, адже люди вирощували м’ясну продукцію більше на податок, зрідка на продаж.

На Великдень, 29 квітня сорок п’ятого, три машини з англійськими військовими в’їхали до містечка, і без жодного пострілу звільнили наших людей. Більш того, два-три дні потому вчорашні остарбайтери стали глядачами урочистого параду німецького гарнізону, під час якого німці у парадній військовій формі склали зброю і знамена до ніг переможців.

Першого червня від’їздили додому. Союзники щедро напакували нашим людям у дорогу різноманітного провіанту, і потяг повільно рушив. І от жадана мить: ешелон завмер перед останньою межею, що розділяла західну і радянську окупаційні зони. Ось він повільно рушив, і серця людей охопили ні з чим незрівняні щемливі відчуття — британський військовий оркестр урочисто виконував гімн СРСР. Крізь пелену сліз, що рясно котилися з очей, Володя вперше за три роки побачив обвітрені й обпалені війною рідні обличчя наших бійців. Ці урочисті хвилини хлопець запам’ятав на все життя, не підозрюючи тоді, що у рідному селі життя почнеться з абсолютного нуля, а його власну долю і долю його сестри ще довгі роки визначатиме непрощена провина: два роки окупації і ще гірша — півтора в неволі. Але й сам шлях до рідної домівки був надто довгим — майже півроку. Перед тим, як потрапити на Батьківщину, люди довго чекали на свою долю у фільтраційних таборах, поки ретельно перевіряли їхню благонадійність. Для багатьох шлях додому пролягав через Сибір... У цей час Країна Рад поспішала прибрати з окупованої зони все, що могло знадобитися у вщерть розбитій країні. І люди при цьому, здається, були далеко не на першому, як це має бути по-справжньому, місці.

Удома згоріло все дотла. Спасибі тітці — надала їм притулок у своїй вщерть переповненій хаті. Поділилася тітка й своїми небагатими харчами. Володина мама виявляла справжні дива хазяйновитості та спритності. Працюючи в колгоспі за трудодні, вона якось примудрялася при нагоді ходити пішки у сусідню Латвію по борошно. Звідти 150 кілометрів несла на собі пуд, а то й більше. З того борошна на недільний ярмарок пекла смачні, розміром з яйце, пиріжки, котрі розходилися, як кажуть, «на ура!». Торгував пиріжками Володя — рубель штука. За два роки назбирали тих рубликів стільки, що вистачило купити теличку. Тепер торгівля пожвавішала, і ось у п’ятидесятому повезли в Ленінград продавати яловичину, після чого купили вже власну хатинку. Нині важко собі уявити, якою кров’ю далася та теличка і та хатинка, адже працювали від темна і до темна в колгоспі практично задарма. Потім до опівночі праця на своїй присадибній ділянці і догляд за живністю. Маючи корову, сім’я мусила здавати за рік 350 літрів молока та 40 кг м’яса, оподатковувалась кожна курка, кожна гуска. У Володиної сім’ї не було плодових дерев, бо врожаю, як правило, не вистачало, щоб розрахуватися з рідною державою. Життя було суцільним виснажливим іспитом на виживання.

Але Володя вірив, знав, що є ще інше, велике світле життя. Він працював у колгоспі і вчився в школі переростком, наздоганяючи свою власну світлу долю. У 20 років одержав атестат лише з двома четвірками. Срібної медалі не дали, і Володя здогадувався чому: в його новому світлому житті залишалася таємна, але помітна тим, кому треба, темна пляма. Володиною мрією був Ленінградський кораблебудівний інститут. У приймальну комісію він поїхав за себе і ще за двох друзів-однокласників. У останніх просто не було грошей на поїздку. Молодий Козлов ретельно заповнював бланки у приймальній комісії, коли туди чомусь забіг ще один однокласник — Юрко Нікітін. Він став гаряче переконувати Володю подавати документи до знаменитого тоді Технологічного інституту імені Плєханова. І головним козирем його був відкритий у 1953 році новий фізико-хімічний факультет, який пов’язували з потребами новітньої атомної галузі, і про що свідчила аж на 100 рублів більша стипендія. Останній аргумент для наших злиденних абітурієнтів був більш, ніж вагомий, і вступні іспити всі четверо складали на фізхімії.

Нікітін набрав свої 26 прохідних балів, проте не гірше підготовлений Козлов не добрав 2 бали. Те, як йому зрізали оцінки на усних іспитах він відчував усім своїм єством, тому з повними очима сліз від образи, слухав пропозиції бути прийнятим на інший, аби лише не на фізико-хімічний, факультет. Корабелка була Володиною мрією, тому втративши надію на підвищену стипендію, він волів віднести документи знову туди. Але у технологічному чомусь була відсутня печатка, і йому запропонували зайти завтра. Але назавтра виявилося запізно, прийом документів у карабелку припинили.

Сестра працювала буфетницею, і ошуканий долею абітурієнт подався до буфету з надією пообідати. Туди наразі навідався сестрин знайомий майор, який дізнавшись про Володину біду заходився гаряче переконувати юнака вступити без іспитів до військового училища. Про армію хлопець навіть не думав, вважаючи військових вищою і недосяжною для такого селюка, як він, кастою. Проте аргументи майора переконали, і все розпочалося спочатку.

У військовому училищі документи взяли без вагань, і призначили на 1 вересня мандатну комісію. Один за одним юнаків зараховували до курсантів училища, а от на Володі конвеєр цей дав збій: плутано виправдовуючись, Козлову відмовили. Щодо причини відмови у хлопця не було вже й тіні сумніву, і от, повернувшись у домівку сестри, він видер із зошита сторінку в клітинку і гаряче, на єдиному диханні, написав листа на ім’я самого Клемента Ворошилова.

«Дорогий Клементе Єфремовичу, — схвильовано писав він. — З Вашим ім’ям я виховувався з самого раннього дитинства. Мого батька, учасника громадянської війни, було поранено у ногу, він воював у Вашій армії» (чесно кажучи, Володя не був впевнений, що саме у кінармії Ворошилова). Далі він розповів, що був забраний у фашистську неволю і працював тоді-то й там-то. «Я припускаю, — продовжував борець за справедливість, що серед моїх однолітків були й такі, котрих завербовано фашистами чи англійцями, але я особисто клянуся, що поводився чесно і гідно, й повністю відданий Батьківщині. Але я розумію, що мене не прийнято до училища лише через те, що на мою долю випала клята неволя».

Цілий тиждень хлопець блукав вулицями величного міста, розмірковуючи про пережите і подумки шукаючи нові шляхи до жаданого Великого життя. Почав вимальовуватися план проявити себе на Великих будівництвах комунізму. І от він, нарешті, купив квиток додому, щоб розпочати сходження нагору від самого підніжжя. Отак у обідню пору повернувся до сестри з квитком у кишені на вечірній поїзд . Та кинулася до нього з інтригуючою звісткою: абітурієнта терміново, через посильного, викликають до училища.

Виявляється, Володю викликав сам начальник — генерал.

— Ви чому скаржитеся?! — грізно «наїхав» він на хлопця.

— Та не скаржився я, — ніяково виправдовувався той, — я лише волію справедливості.

— Ви хочете вчитися в нашому училищі? — хитрував генерал, немов існував щонайменший привид для сумнівів.

— На радіолокації, — відповів абітурієнт, адже радіотехніка тоді важила серед молоді не менше, аніж сьогодні комп’ютерна.

«Прийняти у артилерійські техніки», — великими літерами червоним олівцем написав генерал на якомусь аркуші із Володиної справи і дописав грізне: «Перевірити!»

Отак в останню мить скочив на підніжку поїзда, що відправлявся у Велике життя, майбутній полковник Володимир Козлов. Він міг би стати знаменитим корабелом або знаним академіком фізико-хіміком. Але пильні й кмітливі стрільці вибили його з числа учасників сходження до цих вершин. Десь уже на пенсії, в Києві, такий собі «стрілець’ на іномарці зачепив на пішохідному переході боковим дзеркалом полковницьку куртку. Козлова страшною силою вдарило об авто, і він головою розбив заднє бокове скло. Опритомнів уже у лікарні і зрозумів, що цей постріл виявився несмертельним. Наступного дня до нього прийшов кривдник.

— Це добре, що ти живий, батя! — зрадів винуватець ДТП. — Буде кому заплатити за розбите скло...

Життя доводить, що межа між добром і злом, між ворогом і другом проходить не по кордонах між державами, не по партійним та виборчим штабам — вона розтинає душу кожного з нас, щоб в якусь мить спалахнула вічна дилема: стріляти чи ні?!.. Тим, хто у пекельних муках, вмираючи від страху, на межі фізичних сил, вмерзлим в окопи чи втоптаним в багнюку, спромоглися вистрелити в ворога-загарбника, захищаючи Батьківщину — вічна слава! Але згадаймо добрим словом і тих, хто в момент істини наважився не стріляти, тих, хто своєю волею і совістю відмінив безвинним душам смертельний людожерський вирок темних сил. Слава й їм! Подякуємо їм за те, що відбулося велике життя у Володі Козлова і за те, що нині боронить Україну полковник українського війська його нащадок — Юрій Володимирович Козлов.