Монтсеррат Кабальє відвідала Україну! Це було новиною №1 на всіх телеканалах. Загальний фурор з приводу того, що ще одна заморська зірка звернула увагу на Україну. Але вже наступного ранку до корпункту
«Голосу України» в Полтаві зателефонувала моя давня знайома, учителька української мови Марія Якимівна Іваненко:— Ну і як вам це? — з холодними нотками в голосі запитала жінка.
— ... ? — чесно сказати, я спершу не зрозумів суті запитання.
— Вам за державу не соромно?
З’ясовується, жінку страшенно образив... переклад. У репортажі з прес-конференції знамениту співачку чомусь
«озвучували» російською.— Ви можете уявити, щоб подібне відбувалося десь у Польщі або навіть у Грузії? — не вгамовувалася учителька-пенсіонерка. — Як можна настільки не поважати себе, щоб допускати такі речі!
Звісно, таке можливе лише в нас. Бо й справді важко уявити, щоб, приміром, у тій самій Росії слова Монтсеррат Кабальє перекладали якоюсь іншою мовою — тільки не російською.
Про це вже сказано багато. Але факт залишається фактом: тож як можуть поважати нас іноземці, коли ми самих себе поважати не хочемо?
Пригадую нещодавній епізод: українсько-польська зустріч у Полтаві з приводу перспектив євроінтеграції. З перекладача, якого обрали в
«толмачі» організатори, невдовзі відверто насміхалася вся аудиторія, адже чоловік, який добре знав польську мову, абсолютно не володів... українською. Він «бекав-мекав», час від часу збивався на суржик, але забезпечити нормальний український переклад так і не зміг.І це біда багатьох перекладачів. Їхня
«русскоязычность» створює їм нездоланні проблеми, адже в «прямому ефірі» цим людям доводиться виконувати подвійну роботу: спершу вони «в умі» перекладають з іноземної на російську, а вже потім намагаються говорити українською. З одного боку, за таких умов часто-густо виходить «абракадабра», а з другого — таким горе-перекладачам, звісно, важко говорити «швидко й якісно», щоб не затримувати аудиторію.— Навіть на офіційних прийомах іноземних делегацій, фрагменти яких транслюють телеканали, інколи таке почуєш...! — дивується Марія Якимівна. — Може, через це нам так важко знаходити спільну мову з іншими країнами, що самі перекладачі до пуття не знають рідної мови. От і
«плетуть» нашим керівникам...А якщо говорити про так званий неурядовий рівень, то ситуація тут іще сумніша. В більшості бізнесових проектів взагалі прямо зазначається:
«рабочий язык — русский». Чому?— А ще й тому, — пояснила мені одна бізнес-леді, — що тут доводиться рахувати гроші. А коли наші партнери розуміють російську, то який сенс наймати ще й українських перекладачів та діловодів? До того ж знайти нормального
«україномовного» перекладача не так просто, особливо на периферії, де людей, які, володіючи англійською, французькою чи іспанською мовами, добре знали б ще й українську, днем з вогнем не відшукаєш.— Як на мене, то загалом, можливо, слід подумати б і про ліцензування цього виду діяльності, — вважає Марія Якимівна. — Принаймні для того, аби змусити цих поліглотів вивчити спершу рідну мову! Адже саме через них ми спілкуємося зі світом, так навіщо ж нам виставляти себе людьми, які зневажають своє коріння?
А й справді — навіщо? Думається, іспанська примадонна з цим погодилася б...
Полтава.
