Прагнення прискорити реалізацію зусиль Президента України, спрямованих на подальше реформування судової влади, отримало відображення в Концепції вдосконалення судового устрою і забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів, розробленої Національною комісією зі зміцнення демократії й утвердження верховенства права. На її основі видано Указ Президента України від 20 березня 2006 року, яким затверджено План заходів щодо реалізації цієї Концепції.

У зазначених документах зроблено акцент саме на пристосуванні української юстиції до стандартів європейських країн.

Під час вирішення пов’язаних з цим питань необхідно насамперед чітко визначитися в тому, що ми повинні розуміти під терміном «стандарт». Якщо виходити з визначення стандарту, наведеного в Юридичній енциклопедії, то це — «документ, який установлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, що стосуються діяльності та її результатів, для досягнення оптимального ступеня упорядкованості у визначеній галузі».

Як такі стандарти можуть використовуватися міжнародні нормативно-правові акти у сфері забезпечення прав і свобод, документи Ради Європи, членом якої є Україна. Але вони не містять прямих указівок стосовно структури судової системи, правил судочинства та інших питань, які належить вирішити в національному законодавстві.

Дотримуватися європейських стандартів — означає забезпечити реалізацію деяких основоположних вимог: забезпечення поваги до суду, незалежності суддів, зрозумілої і чіткої системи заміщення суддівських посад, створення досконалої інфраструктури, що забезпечує потреби судової влади, доступності правосуддя, чіткості процесуального порядку розгляду справ на основі принципів верховенства права і законності. Решта питань судоустрою і судочинства мають вирішуватися з урахуванням особливостей, потреб і традицій кожної країни, включаючи й Україну.

Використання Україною європейського досвіду не можна ототожнювати з його абсолютизацією, тим більше через істотні відмінності судових систем європейських країн. Якщо вже орієнтуватися на певні конкретні моделі, то потрібно чітко уявляти собі, на які саме і в яких питаннях, що, наприклад, запозичити з досвіду Великої Британії, Франції або Німеччини з урахуванням конкретних умов нашої країни.

При виробленні стратегії цієї реформи слід враховувати, що вдосконалення судової системи і правосуддя має порівнюватися з перебігом реформування суспільних відносин у цілому на основі їх послідовної демократизації. Було б ілюзорним розраховувати на створення досконалої судової системи за умов розбалансування суспільного організму.

Останнім часом набула поширення точка зору про те, що держава повинна цілком задовольняти всі запити судової влади у сфері фінансового і матеріально-технічного забезпечення. Але в сучасних умовах і навіть у недалекому майбутньому це навряд чи можливо, тож не варто особливо сподіватися на реалізацію таких надій.

А стосовно судової реформи, то, як показав попередній досвід, її проведення обов’язково спричиняє великі додаткові витрати з державного бюджету на додаток до виділення необхідних коштів на поточні потреби судів. Їх відсутність уже призвела до того, що деякі реформаторські заходи або не було здійснено, або здійснено не сповна. Очевидно, доцільно, щоб у майбутньому кошти на здійснення судової реформи в державному бюджеті виділялися окремим рядком і не зливалися із задоволенням поточних потреб судів. При цьому варто було б дотримуватися, може, в чомусь спрощеного, але чіткого правила: «Спочатку гроші, а потім — реформи», а не навпаки, як це було досі.

Слід підтримати принципову позицію Ради суддів України про неприпустимість келійного вирішення питань, що стосуються судової реформи. Вважаю ненормальним таке положення, коли у розробці проекту вищезгаданої Концепції не брали участі судді, а Верховний Суд України й органи судового самоврядування геть відсторонено від реалізації положень Указу Президента від 20 березня 2006 року.

Хотілося б тепер зупинитися на деяких практичних аспектах реалізації судової реформи.

Насамперед треба визнати, що її успіх вирішальною мірою залежить від рівня професійної підготовки суддів. При цьому потрібно виходити не з вузького розуміння професіоналізму як сукупності спеціальних знань і навичок, а з усієї сукупності людських якостей, які дають моральне право тій чи тій особі обіймати посаду судді.

Треба визнати, поки що в цій сфері основний наголос робився не на підготовку майбутніх суддів, а на добір кандидатів у судді, що, звичайно, теж важливо. Поглиблена професійна підготовка осіб, які бажають присвятити себе служінню правосуддю, досі здійснювалася безсистемно.

Гадаю, основні зусилля в цьому напрямі мають бути здійснені провідними юридичними вузами і факультетами країни. Становлення майбутнього професійного судді має стати логічним продовженням і певною мірою завершенням його юридичної освіти. Природно, що майбутні судді обов’язково повинні досягти рівня магістрів. Цьому, зокрема, сприяє навчання на факультетах професійних суддів, зокрема і в Одеській національній юридичній академії. Покладання цих обов’язків винятково на Академію суддів України було б, мабуть, недостатнім.

Планом заходів передбачено «забезпечити розробку і впровадження з 2007 року концептуально нових навчальних програм для вищих навчальних закладів і юридичних факультетів вищих навчальних закладів на основі доктрини верховенства права».

Така постановка питання викликає деякі сумніви. Чи не занадто вона радикальна? Адже йдеться, по суті, про цілковите відновлення цих програм. Але ж багато чого в цьому напрямі вже зроблено. Всі ми чудово розуміємо значення принципу верховенства права і відповідно до цього організуємо підготовку фахівців, до того ж приєдналися до Болонського процесу.

Звісно, немає меж удосконаленню і треба постійно йти в ногу з вимогами життя. Але навряд чи є підстави для повного перегляду наявної концепції вищої юридичної освіти, зокрема, щодо підготовки майбутніх суддів.

Було б корисним запозичення форм попередньої поглибленої професійної підготовки претендентів у судді шляхом їх досить тривалого стажування в судах, що існує в деяких європейських країнах, запровадження посад стажистів з наступною рекомендацією на судейські посади за умови успішного стажування.

Загалом заслуговують на підтримку заходи, запропоновані в проекті Концепції щодо прозорості добору кадрів на посади професійних суддів, призначення суддів на конкурсних засадах, що дасть змогу обмежити вплив особистих симпатій і побажань зацікавлених осіб під час вирішенні цих питань.

Важливим елементом судової реформи є оптимізація структури судової системи України. Недосконалість цієї структури полягає в її асиметричності через різну кількість ланок у системах загальних і спеціалізованих судів. В останніх є проміжна ланка у вигляді вищих спеціалізованих судів, що є судами касаційної інстанції. А в системі загальних судів у ролі касаційної інстанції виступає Верховний Суд України. Наявність таких диспропорцій спричиняє неоднакові можливості для суб’єктів права відстоювати свої права через суд. Скупчення у Верховному Суді України величезної кількості нерозглянутих у касаційному порядку справ можна розглядати як своєрідний «тромб», що утруднює функціонування судової системи в цілому.

Відвідувачі вищого судового органу навіч переконуються, в яких умовах доводиться працювати шановним суддям і працівникам апарату. Шафами з нерозглянутими по кілька років справами забиті коридори, пожежні сходи та інші службові приміщення, секретарі мало не на карачках шукають потрібні справи. Про яку культуру судочинства тут може йтися. Та й про правила пожежної безпеки не гріх подумати, щоб уникнути непоправних наслідків. Тому привертає увагу вимога, що міститься в Плані заходів, про розробку з урахуванням положень Концепції законопроекту про створення вищих судів цивільної і кримінальної юрисдикції, а також окружних кримінальних судів. У принципі таке вирішення питання можливе, хоча при цьому необхідно враховувати думку суддівського співтовариства, зокрема суддів Верховного Суду України, функції якого в такому разі можуть істотно змінитися.

Але в практиці реалізації цієї ідеї може виникнути і досить серйозна проблема. Якщо зберегти наявну практику перегляду судових рішень у касаційному порядку, то і Вищий кримінальний суд, і Вищий цивільний суд просто поділять між собою «завали» з нерозглянутих справ, що накопичилися в Верховному Суді. Мабуть, варто виявляти велику розбірливість під час прийняття до розгляду касаційних скарг, установивши для цього в законодавчому порядку відповідні критерії.

Створення окружних кримінальних судів для розгляду справ про тяжкі злочини призведе до появи двох ланок у системі судів першої інстанції. У принципі це відповідає європейській практиці, до того ж не лише в сфері кримінального, а й цивільного судочинства. Її сприйнято й у Російській Федерації, де функціонують мирові суди. У деяких країнах Європи суди першої інстанції більш високого рівня створюються і для розгляду окремих категорій цивільних справ. Варто уважно проаналізувати доцільність закріплення такої системи й в Україні.

У пункті третьому Плану заходів містяться суперечливі положення, які стосуються майбутнього військових судів. З одного боку, пропонується «розробити й подати у встановленому порядку пропозиції з оптимізації мережі та кількісного складу суддів військових судів», а з другого (в іншому підпункті) — «забезпечити супровід у Верховній Раді України проекту закону про внесення змін у деякі законодавчі акти щодо ліквідації інституту військових судів».

Реалізація одного з цих заходів унеможливлює реалізацію іншого.

Зі свого боку, вважаю ліквідацію системи військової юстиції щонайменше передчасною. Її існування обумовлено особливостями правового регулювання в сфері оборони, специфікою військового середовища і правового статусу військовослужбовців.

Зрештою, усі заходи з подальшого реформування судової системи, як правильно зазначено й у Концепції, і в Плані заходів, мають на меті вирішення головного завдання — забезпечення справедливого судочинства. На мою думку, принцип справедливості має знайти своє місце серед інших принципів судочинства, закріплених у Конституції, тому що правосуддям, виходячи зі змісту цього поняття, може вважатися тільки справедливе судочинство. Ця ідея глибоко вкорінилася в глибинах суспільної правосвідомості.

Справедливість судових рішень тісно пов’язана з проведенням у життя принципу верховенства права. При цьому вважаю неприпустимим і навіть небезпечним протиставлення принципів верховенства права і законності, до якого вдаються деякі політичні та державні діячі. Відхилення від вимог закону, що не суперечить Конституції, з посиланням на принцип верховенства права, є неприпустимим і сприяє волюнтаризму і сваволі в судовій діяльності. Хотілося б, щоб у Концепції судової реформи це положення було відображено з граничною чіткістю. Добрим прикладом у цьому сенсі є зміст нещодавно прийнятого Кодексу адміністративного судочинства, окремими статтями якого передбачено і принцип верховенства права, і принцип законності.

Як вияв справедливості громадяни розглядають також вільний доступ до правосуддя й оперативний розгляд судових справ. Неприпустимо, коли в суспільній свідомості ототожнюються поняття судочинства і тяганини. Це є причиною того, що більшість громадян надають перевагу різноманітним альтернативним способам розв’язання проблем, а не судовому порядку захисту своїх прав.

Є дві основні причини тяганини. По-перше, це завантаженість судів справами про адміністративні правопорушення, які цілком можуть розглядати позасудові органи, зокрема справами про порушення Правил дорожнього руху. У компетенції судів треба залишити тільки справи про адміністративні правопорушення, за які можна застосувати стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. По-друге, це численні й системні зловживання учасників процесу своїми процесуальними правами з метою затягування розгляду справ, неявки без досить вагомих причин у судові засідання, що можна розглядати як своєрідні прояви неповаги до суду. У результаті маємо ситуації, коли судові засідання відкладаються чи переносяться десятки разів. Тому одним із завдань удосконалення судочинства є ліквідація наявних у процесуальному законодавстві «лазівок» для зловживань, посилення відповідальності за неявку в суд без поважних причин, закріплення можливості розгляду окремих справ за відсутності осіб, що не з’явилися, незалежно від причини неявки. Час звільнити суддів від написання описово-мотивувальної частини судових рішень, за винятком випадків їхнього оскарження в апеляційному порядку.

Цілком обґрунтованим вважаю внесення в План заходів розробку законопроекту про внесення змін у Закон про Конституційний Суд з метою вдосконалення процедури конституційного судочинства. Навіть з урахуванням складності справ важко погодитися з тим, що деякі з них розглядаються роками. Тому варто, по-перше, передбачити можливість розгляду справ палатами суду, а, по-друге, встановити граничні терміни підготовки до розгляду, відсутність яких у законі є однією з основних причин тяганини.

Для підвищення рівня правосуддя необхідно вивести з «тіні» таке поняття, як судовий прецедент. Водночас я не вважаю за можливе надавати йому сили джерела права, як у країнах англо-американської правової сім’ї. Але судовий прецедент може використовуватися в Україні як орієнтир під час розгляду судами аналогічних справ. Це дасть змогу якщо не ліквідувати, то істотно обмежити факти неоднакового застосування законодавства різними судами і домогтися визначеної єдності законності в судовій діяльності в масштабах країни. Неоціненну допомогу суддям у цій справі покликана надати реалізація положень нещодавно прийнятого Закону «Про доступ до судових рішень» і заснування Єдиного державного реєстру судових рішень. Звичайно, здійснення цих заходів потребуватиме значних фінансових витрат.

І Концепція, і План заходів виходять з потреби зміцнення правового і соціального статусу суддів. Водночас для всіх очевидна потреба посилення їх відповідальності за належне виконання професійного обов’язку, особливо у зв’язку з виявленими останнім часом фактами грубих порушень закону і зловживань з боку окремих суддів. Водночас я не схильний до того, щоб відносити такі явища до суддівського співтовариства загалом. При цьому не слід надмірно довіряти результатам соціологічних опитувань стосовно рівня довіри до суду, враховуючи те, що сторона, котра програла в судовому процесі, природно, схильна до обмовляння своїх «кривдників». Треба враховувати і те, що більшість громадян ніколи не були учасниками судових процесів і судять про діяльності судів переважно з чуток і матеріалів засобів масової інформації. Тому потрібно дуже ретельно підійти до організації вивчення суспільної думки про ефективність діяльності судів, запланованого на осінь поточного року (пункт 5 Плану заходів) у частині контингенту опитуваних і переліку питань в анкетах, щоб забезпечити адекватне відображення суспільної думки.

Планом заходів (пункт 2) передбачено створення постійно діючої Дисциплінарної комісії суддів для здійснення дисциплінарного провадження відносно суддів місцевих та апеляційних судів. Вірогідно, що до неї повинні відійти функції, котрі зараз виконують міжрегіональні комісії. Не відкидаючи цієї ідеї в принципі, можна висловити побоювання, що її реалізація призведе до організаційних ускладнень. Але якщо все-таки буде прийнято рішення про створення такого органу, то діяти він має у складі Вищої ради юстиції, на яку вже покладено здійснення дисциплінарного провадження відносно суддів Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів.

Досить актуальним є й питання про створення судової інспекції для перевірки заяв, скарг та інших повідомлень про порушення законності з боку суддів. Свого часу Вища рада юстиції пропонувала створити таку інспекцію, але не одержала підтримки парламенту. Президент України В. Ющенко повернувся до цього питання і, виступаючи на VІІ з’їзді суддів України, сказав: «Вища рада юстиції має потребу в інституті інспектури, який розвантажив би членів Вищої ради юстиції в питаннях збору матеріалів з перевірки скарг. Доручаю Кабінетові Міністрів України разом із зацікавленими сторонами підготувати відповідні законопроекти для внесення їх до Верховної Ради». Хочу висловити побажання, щоб глава держави дотримувався такої позиції й надалі.

Певні побоювання щодо цього викликає те, що серед «зацікавлених сторін» у Плані заходів не фігурує сама Вища рада юстиції.

Для того, щоб зазначений орган справді мав право називатися вищим, потрібно розв’язати ще одну застарілу проблему, що стосується його участі у формуванні суддівського корпусу. Відповідно до Закону «Про Вищу раду юстиції» саме він відповідає за вирішення пов’язаних з цим питань. Тим часом у статті 131 Конституції України його повноваження в цій частині штучно обмежені. Внесення подань про призначення на посади віднесено до компетенції Вищої ради юстиції, однак вона відсторонена від участі у вирішенні питань обрання суддів безстроково. Надання їй такого права пов’язано, звісно, із внесенням змін до статті 131 Конституції. Але варто враховувати, що потреба в таких змінах може виникнути і під час реалізації низки інших положень судової реформи, і всі ці питання мають бути вирішені в комплексі.

У рамках демократизації судової системи необхідно істотно розширити перелік управлінських питань, що перебувають у віданні органів суддівського самоврядування. Зокрема, до компетенції зборів суддів і Ради суддів України варто віднести призначення голів судів та їх заступників.

І насамкінець хочу зачепити важливу проблему процедурного характеру.

Як відомо, формально діюча і нині Концепція судово-правової реформи була затверджена Верховною Радою України в березні 1992 року. Чинна Конституція не наділила Верховну Раду правом затверджувати такі документи, як Концепція. Однак Основним Законом передбачено, що парламент визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики.

Цілком очевидно, що це стосується і правової політики держави, складовою частиною якої є судово-правова реформа.

Документ, підготовлений Національною комісією зі зміцнення демократії й утвердження принципу верховенства права, розроблений без участі суддів, навіть схвалений главою держави, не може розглядатися як остаточний правовий документ. Вважаю, що на основі всебічного його обговорення в судах усіх рівнів, ученими-юристами в галузі судоустрою та судочинства і внесених корективів його потрібно винести на розгляд парламенту.

Сергій КІВАЛОВ, народний депутат України, член Вищої ради юстиції України, доктор юридичних наук, професор, академік АПН України.