Хлопчик із пришитою ногою вже грає у футбол

— Коли однокласник прийшов і сказав, що, мовляв, тьотю Любо, сталося велике нещастя на залізниці, я не могла й подумати, що таке, — пригадує Любов Данильченко. — Але коли підняла Владика й побачила, що він без ноги... Мені тоді й на думку не спало шукати відрізану ступню. Я думала, як рятувати дитину. Викликала «швидку». Машина їхала дуже довго — потім сказали, що заблукали. І нас повезли до травматології.

Відрізану ногу розшукали і підвезли сусіди Данильченків. «Коли привезли, в санпропускнику сказали: «А навіщо? Нога вже не потрібна, ми зробити нічого не можемо», — додає мама Владика. Однак завідувач відділення мікрохірургії кисті Олександр Борзих узявся за складну і безпрецедентну операцію.

— У світовій практиці такі пошкодження не відновлюють, —каже хірург. — Грубо кажучи, дешевше зробити культю і купити протез. Але ми розуміли, що перед нами дитина, в якої все життя попереду, й тому пішли на цю операцію.

Чи не єдиним позитивним моментом «поїздної» травми була відсутність кровотечі: у відсіченій кінцівці буквально «запаюються» судини. Хлопчика рятував великий колектив медиків: три хірурги, анестезіолог, анестезістка, дві операційні сестри, ще чотири-п’ять лікарів, які не стояли за операційним столом, але забезпечували життєдіяльність. Відлік ішов на хвилини: щоб відрізана ступня прижилася, кровообіг у судинах потрібно було відновити протягом шести—восьми годин із моменту травми.

Відділення мікрохірургії кисті Донецької обласної травматології — єдине полонопрофільне на території Лівобережної України. Із шести сотень операцій на рік, які тут виконують, 10—15 — реплантації. До того ж на методику, яка розроблена тут, видано авторське свідоцтво. «Наш порядок дещо відрізняється від інших, —пояснює Олександр Борзих. — Ми виконуємо остеосинтез поетапно. Спочатку первинний, тимчасовий. Потім робимо шов судин, які забезпечують життєдіяльність відірваної кінцівки. Потім шиємо інші, менш важливі функціональні структури. І лише після цього настає остаточний остеосинтез — як правило, апаратами зовнішньої фіксації. Це четверте покоління апаратів Ілізарова, розроблене в нашому закладі». Завдяки такій методиці протягом останніх дванадцяти років у відділенні не було випадків відторгнення пришитих кінцівок.

Сьогодні хлопчик уже ходить і навіть бігає на власних ногах у спеціальному ортопедичному взутті. Поки що він не відвідує школу: опановує програму четвертого класу самотужки, із учителями, які приходять додому.

— Владик, звичайно, герой, — погоджується мама хлопчика. — Я приходила з роботи, завжди намагалася його розважити. Пропонувала покатати на санках. А він каже: мамо, я вдома сиджу, на санках сиджу. Я хочу ходити!.. А тепер навіть у футбол на вулиці із друзями грає.

Попри щасливий кінець, до повного одужання Владику ще далеко. Після реплантації (так називається пришивання кінцівки) ліва нога в маленького пацієнта стала на 17 сантиметрів коротша. Щоб усунути дефект, потрібно декілька операцій. Крім того, хлопчик росте, і подовжувати ногу треба ще і з урахуванням зросту. На чергову, четверту, операцію Владик лягає днями. У нього навіть «своя», звична, палата у відділенні. Остання ж операція, прогнозує Олександр Борзих, буде в 16—17-річному віці.

За словами завідувача відділення мікрохірургії кисті, лише для того, щоб пацієнт не помер під час реплантації, потрібно 12—13 тисяч гривень. Плюс наступні операції, без яких не обійтися, і тривалий період реабілітації. Частину ліків купували батьки Владика, частину — давала лікарня. Любов Данильченко каже, що переважно допомагають родичі і близькі: «Ми зверталися по допомогу до футбольного клубу «Шахтар», до голови Партії регіонів В. Януковича — і отримали відмову. Моя подруга за кордоном дізналася із Інтернету про нашу біду. Подзвонила: «Любо, ви повинні звертатися до залізниці. У нас за кордоном усі залізничні колії огороджені. Діти не повинні там гуляти». Ми й туди писали, але нам теж відмовили».