Підсумки, а точніше наслідки, двох виборчих кампаній, що відбулися, надзвичайно важливі для майбутнього України. Ми маємо справу з тонкими політичними матеріями, з котрими, як хірурги, маємо поводитися обережно, але напевне. А для цього аналіз ситуації повинен бути точний і адекватний життєвим реаліям, позбавленим найменших ілюзій та фантазій. Найважливіші та найнебезпечніші наслідки виборів проявилися в політичній актуалізації відмінностей регіонів України. Відмінностей навіть не так політичних, хоча і їх насамперед, як історичних, духовних, ментальних, економічних і навіть релігійних. Де-юре ми маємо одну країну, але де-факто роздмухані політичні та стратегічні уподобання регіонів, сходу, центру і заходу України настільки різні, що небезпека розколу цілком реальна. Не бачити і недооцінювати цього було б для політиків надто недалекоглядно і непрофесійно.

Небезпечні наслідки політичних фантазій

Слід зазначити, що, незважаючи на порівняну тривалість цього протистояння, різниця, на щастя, ще не оформилася в реальний розкол, як хотіли б показати (а іноді й показують!) ситуацію деякі поспішні політичні сили, але якщо з цією небезпекою ми й далі будемо поводитись, як слон у посудній крамниці, якщо не вживемо ефективних заходів, то наслідки нашої необережності можуть бути катастрофічними для країни. З другого боку, очевидно, що змінити сутність цих відмінностей, вирівняти регіони, перетворити їх на однотипні адміністративні одиниці нереально в найближчі кілька десятиліть. Та й чи потрібно? Отже, з цим треба навчитися жити. Адже навіть органи нашого тіла — руки, ноги, голова, тулуб — різні на вигляд, але вони представляють єдиний природний організм і не суперечать, а доповнюють одне одного як складові частини системи. Тому головне питання сучасної внутрішньої політики для України полягає в тому, яких заходів слід вжити, щоб ці відмінності регіонів не становили небезпеки; більше того, щоб вони стали благом, багатством, щоб, як всілякі інші різноманітності, збагачували наше життя і не використовувалися екстремістами в антиукраїнських цілях. Інакше кажучи, як перетворити нашу країну на єдину і стійку геополітичну, економічну, духовну систему, розмаїтість складових частин якої не ослаблювала б її, а зміцнювала?

Очевидно, що відмінність регіонів єдиної країни не є унікальним явищем у світі, й самі по собі розходження по своїй суті не становлять небезпеки і не можуть стати причиною розколу, адже живемо ми з ними всю нашу історію, і від цього Україна і нам, і всьому світові є тільки цікавіша. Подивіться, наскільки різні між собою регіони Франції, Німеччини, Іспанії, Італії, як відрізняються одне від одного регіони нашої сусідки Росії, але ніде після виборів навіть і не йдеться про розколи. Більше того, скрізь у світі простежується одна й та сама особливість: регіони сусідніх країн, розташовані по обидва боки кордону, часто значно більше схожі між собою, ніж із центром чи з протилежним краєм своєї країни. Тож немає нічого дивного і виняткового в тому, що регіони українського Сходу тяжіють до російських регіонів, тим більше, якщо згадати історію і структуру населення сусідніх нам Воронезької, Курської областей або Кубані. З другого боку України ті самі історичні та психологічні чинники ріднять українців з поляками, угорцями, румунами і навіть німцями. Якщо шукати аналогів в історії, то саме відмінності областей, наприклад, нинішньої Італії, послужили тому, що поступово з різних регіонів склалася єдина, процвітаюча нині країна. Відмінності — як у біологічному, так і в геополітичному організмі — чинник єдності, а не причина розколу. Притягаються, як ми пам’ятаємо з фізики, протилежні полюси! І це історична (й навіть фізична!) закономірність. Отже, відмінності регіонів України перетворюються на небезпечне протистояння штучно, навмисне, через чиїсь амбіції, непорозуміння або непрофесіоналізм органів управління, а вірніше — через усе це разом узяте.

Оскільки небезпека розколу проявилася, насамперед, у політичній сфері, то й причини, і протиотруту слід шукати, насамперед, саме там. Цілком очевидно, спричинили це ті зміни, що були здійснені в цій сфері протягом останніх кількох років, до того ж у галузі, пов’язаній саме з виборами. Цілком очевидно, що на парламентських виборах до відокремленості сходу, центру і заходу країни призвела сама система виборів. На попередніх виборах парламенту України, коли частину його обирали за мажоритарною системою, нічого подібного не проявлялося. Більш того, на нинішніх виборах діяли чинники, що ускладнюють ситуацію і загострюють протиріччя: поєднання виборів парламенту з виборами місцевих рад призводило до партійних розколів навіть на території одного району чи села! Мало того, є унікальні випадки ворожнечі навіть у родинах, де люди дотримуються різних політичних поглядів. Це сталося значною мірою внаслідок того, що проводилися вибори за суто пропорційною системою, яка виявилася в українських реаліях щонайменше передчасною. Як показав досвід, це, усупереч сподіванням, був крок назад порівняно з мажоритарно-пропорційною системою. Замість змагання особистостей, програм, команд ми стали свідками експлуатації заїжджених міфів, гри на людських страхах, штучного поділу громадян країни за регіональною ознакою. Подібні тенденції підривають державний механізм, структуру управління. Перехід від мажоритарно-пропорційної системи виборів до голосування за партійними списками, як засвідчили останні події, виявився цілком непристосованим до політичних реалій України. І автори цієї ідеї повинні не тільки визнати її помилковість, а й докласти зусиль для виправлення ситуації. Тож що для цього потрібно зробити?

Повернутися до мажоритарної системи виборів

Насамперед, повернутися до мажоритарної або, як компроміс, до змішаної мажоритарно-пропорційної системи. Як варіант можна розглянути систему з виборів до Верховної Ради України, коли кандидати в депутати висувалися б партіями, але обиралися все-таки за мажоритарними округами і не втрачали зв’язку безпосередньо з виборцями. Верховна Рада України — законодавчий орган влади, а тому про застосування партійної системи там ще можна говорити. Але місцеві ради, включаючи Верховну Раду Криму, — це представницькі органи влади, тож пропорційна система там не застосовна в принципі, оскільки, щоб представляти населення в раді, конкретних депутатів мають обирати в конкретних округах. Мажоритарники незалежніші у своїх діях і менш схильні займати крайні позиції. Над ними не тяжіє ідеологія партійної доцільності, що досить часто може вступати в протиріччя з державними і національними інтересами.

Існуючі в країні партії ідеологічно і структурно незрілі. Вони переважно виражають інтереси вузьких політичних і бізнес-груп, не будучи при цьому національними за духом. Часто-густо такі партії, і це ми бачили в ситуації навколо поставок російського газу, готові поставити під удар національні інтереси заради одержання політичних дивідендів. Депутати, обрані за списками партій, змушені виражати таку позицію, навіть якщо вона відрізняється від їхньої власної. А депутати-мажоритарники схильні займати більш центристську позицію, що передбачає виваженість, готовність до компромісів, державну цілісність. Отже, повернення до мажоритарної або мажоритарно-пропорційної системи дасть змогу зупинити відцентрові системи в українському суспільстві, що посилилися останніми роками. Такий підхід сприятиме і формуванню ефективного та професійного уряду країни. Міністри від певних політичних сил, відчуваючи себе зобов’язаними і залежними, будуть і працювати, насамперед, на ці політичні сили і лише потім на країну. У цьому разі винятки тільки підтверджуватимуть правило. Водночас парламент, сформований на мажоритарній або мажоритарно-пропорційній системі, формуватиме професійніший і цільніший уряд. Та найістотніший недолік пропорційної системи, а тим більше за наявності імперативного мандата (який теж майже ніде не застосовується у світі!) полягає в тому, що Верховна Рада (як і місцеві ради!) перестає бути центром прийняття рішень, а такими стають партійні штаби, що, на мій погляд, становить навіть загрозу національній безпеці країни. Не можуть партії, а тим паче наші незрілі партії, стати центром законодавчого управління країною, фактично підмінювати собою парламент.

Неоднозначність конституційної реформи

Також несвоєчасною і непродуманою, хаотичною виявилася і сама конституційна реформа. З одного боку, відомо, що система влади змінюється, як правило, у зміцнілих, стабільних державах, а Україна все ще переживає період становлення. З другого боку, з незрозумілої причини ми цього разу застосували таку систему політичного устрою, як і систему виборів, котра не є популярною у світі, що є одним із доказів її низької ефективності. Навряд чи в інших країнах, де застосовується президентсько-парламентська форма правління, не аналізували переваг і недоліків парламентсько-президентської системи, але переходити на неї ніхто не поспішає. Фактично єдиною країною у Європі, де її застосовують, є Німеччина, оскільки монархічна Велика Британія — виняток і не є прикладом нам. Але слід сказати, що такий політичний устрій у Німеччині встановлено зовнішніми рішеннями після поразки у війні, а не обрано самими німцями. І тільки багаторічний досвід приживлення цієї системи під контролем світових демократичних систем призвів до її стійкості. Але світ змінився. Україна позбавлена і цього досвіду, і зовнішньої допомоги. Тому палкі суперечки навколо системи правління не були позбавлені сенсу, а рішення про проведення конституційної реформи через ту неоднозначну обстановку, в якій його було прийнято, є більше випадковістю, ніж закономірністю.

Вийшло так, що недолік партійної системи виборів одержав своє продовження в недоліках нової політичної системи, а тому партійні суперечності виборів фокусовано тепер на процесі призначення прем’єр-міністра і формування уряду, а тому тільки посилюють негативні чинники регіональних розбіжностей. Тож найрозумнішим виходом, що, безперечно, об’єднає країну, була б відмова надалі як від суто пропорційної системи виборів, не кажучи вже про суміщення їх за часом, так і від поспішного переходу на парламентсько-президентську форму правління.

Тут не можна не сказати, що повчальним для України має бути і досвід Криму. От уже 15 років на території автономії існує парламентська республіка (до речі, вона теж була спроектована як парламентсько-президентська, але в такому вигляді зазнала краху менш як через рік після створення!), але реальних переваг у розвитку порівняно з областями України вона не показала. Єдиний її практичний результат — зростання бюрократичного апарату і політизація суто господарського життя Криму. Більше того, саме непорозуміння з кримським парламентом і його рішеннями були причиною кількох великих криз в автономії, що їх Україна насилу розв’язувала. Чи варто роздувати цю практику на всю країну?

Тут спливає на поверхню також не вирішена в Україні проблема політичного лідерства. Поки Віктор Ющенко, ще як потенційний Президент країни, стояв на чолі помаранчевих політичних сил, він був символом єдності, чинником майбутнього об’єднання на принципових позиціях прогресу і демократії. Але тільки-но він, уже обраний Президентом, спробував відійти від своєї політичної сили і, за підказуванням недоброзичливців, стати начебто «Президентом усієї країни», хоча насправді він уже і був ним, коли спробував об’єднати під своїм началом не тільки прогресивні течії, а навіть і політично реакційні складові частини, так його місце лідера спробували зайняти інші, менш популярні і менш гідні цього постаті, занепокоєні не так інтересами народу, як своїми власними, що і призвело до розколу в стані помаранчевих. Ніде у світі керівник країни не відмовляється від своєї політичної сили, а навпаки — вони служать опорою одне одного.

Федералізація суперечить бажанню народу

Не можна обійти ще одну тему, яку пов’язують із регіональними особливостями. На думку деяких політичних сил, саме відмінності регіонів мають стати основою для федералізації України. Таким чином, видно, що цією ідеєю практично завершуються зусилля із дестабілізації і розколу країни. Однак здоровий глузд підказує, що на практиці федералізувати Україну можна тільки насильницькими методами і всупереч бажанням її населення. Річ у тому, що поки питання дискутується на теоретичному рівні, можна намалювати красиву і благополучну картину. Практика, що, як відомо, є критерієм істини, свідчить про інше. Ідея федералізації зазнає краху, тільки-но її намагаються перекласти на мову практичних рішень. Добре було в Криму — тут одна область перетворювалася на одну автономію. Але якщо ми спробуємо на практиці відповісти на запитання, скільки федеративних утворень треба створювати в Україні, як одразу стає зрозумілим, що цей проект неможливо реалізувати. Отже, скільки? Нерозумно було б, як у Криму, перетворювати на автономію кожну з 25 областей. Цей шлях відкидається одразу. І ми потрапляємо майже в глухий кут. Якщо ділитимемо Україну на три (або чотири, або п’ять!?) частин, то за яким принципом? Ну добре, візьмімо конкретний приклад із практики і проаналізуємо варіант створення горезвісного «ПІСУАРА» і суто теоретично спробуємо об’єднати Харківську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську області в якусь автономію. Одразу постає питання: що робити із самими областями? Один варіант — залишити їх на місці, але створити якусь середню «Верховну Раду» і проміжну «Раду міністрів». Одразу стає очевидно, що, крім нової непотрібної бюрократичної структури, ще однієї обтяжуючої систему ланки управління, це нічого не дає, крім того, що потребуватиме колосальних витрат. Ми в цьому варіанті одержуємо, фактично, ті самі федеральні округи, які створені в Росії. Однак там вони не є ні суб’єктами федерації, ні адміністративними одиницями, а створені винятково президентською адміністрацією для втілення монопольного управління за таких масштабів країни, яких в Україні немає. Другий варіант — області ліквідувати. Чудово, але якщо ми створимо столицю цієї автономії в Харкові, то мешканці Луганська, наприклад, довідавшися, що тепер їм за рішенням кожного питання треба їздити до Харкова, ніколи не проголосують за створення такої автономії. І навпаки, якщо буде столиця в Луганську, проти автономії виступатимуть харків’яни, донеччани, дніпропетровці та всі інші жителі, що їх насильно заганятимуть до такої федерації. З другого боку, якщо з управлінськими завданнями в регіоні в нас часто не справляються обласні ради та обладміністрації, то як впорається з ними «Верховна Рада» чи «уряд» такої «автономії», якщо сфера її управління, — а отже, навантаження, масштаби завдань, тяжкість і складність рішень! — збільшиться у п’ять-шість разів? Отже, ідея федералізації — це ще один незрілий проект, що його нав’язують нам ззовні і який покликаний ускладнити життя Україні. Не думаю, що ми не розуміємо, в чому тут суть, а тому є надія, що хоч ця ідея не буде реалізована і нам не доведеться, втративши час, як у перших двох випадках, повертатися до випробуваної колишньої системи.

«Автономні» проблеми Криму

Особливо хочеться сказати про Крим. Сьогодні в результаті застосування вже описаної недосконалої пропорційної системи виборів у ньому персонально перемогли ті самі політичні сили й ті самі політичні діячі, які складали кістяк його політичних сил у 1992—95 роках, хоча їхні структури і називаються тепер по-іншому. Крим відкинутий у своєму розвитку щонайменше на 10 років. Через різні причини в автономії реалізувалася підвищена схильність до кримінальних способів прийняття рішень. Небезпечний симптом — повернення на півострів убивств на замовлення на політичному ґрунті, як це сталося в селищі Мирному, що під Євпаторією, як і повернення багатьох кримінальних постатей. І безперечно, що після формування всіх органів влади в Криму буде здійснено небезпечні спроби як кримінального перерозподілу власності, бюджету, природних ресурсів, землі, так і спроби лобіювання інтересів кримінальних структур, приватних кланів, різних груп, далеких від інтересів народу і держави.

Це стало можливим ще й тому, що протягом минулих 15 років центр не виробив чіткої концепції управління, навіть мінімальної програми поведінки стосовно єдиної автономії, її характеру й особливостей, а методи керування Кримом і з центру, і всередині самої автономії часто були і залишаються хаотичними і безсистемними. Небезпечно і те, що сьогодні в нас у країні з’явилося багато «кримознавців», які виступають радниками державних органів, у тому числі й президентської структури, хоча насправді ситуацію в Криму знають поверхово і суто теоретично. Це ускладнює перспективи розв’язання таких кардинальних кримських проблем, як міжнаціональні та міжконфесійні відносини, як проблеми землі, облаштованості депортованих, їх участі в органах влади, проблеми в гуманітарній галузі — освіті, інформації, навіть топоніміці. До рішення кримської проблеми нині впритул наблизилася РНБО України, але прийняті неї, безумовно, корисні рішення, не можуть претендувати на цілісну концепцію, вони здатні зняти тимчасові труднощі й розв’язати тимчасові проблеми, але не вирішують завдання стратегічного управління, а отже, закладають потенційну небезпеку помилок і прорахунків, що в умовах геополітики Криму спроможні викликати серйозні ускладнення. Україні потрібна стратегія відносин «Центр — Крим», розрахована на 20—50 або навіть більше років, яка передбачала б методи і форми як оперативного управління, так і поетапного рішення і зняття з порядку денного всіх гострих проблем. Образно кажучи, це має бути стратегія цілковитої інтеграції Криму і його різнорідного населення в цілісну Україну.

Володимир ШКЛЯР, народний депутат України, голова кримської організації партії «Народний союз «Наша Україна».