Того пам’ятного літа, коли більшість із нас востаннє бачили своїх батьків, були перші безтурботні шкільні канікули.
Як сьогодні пам’ятаю тиху, сонячну червневу неділю 1941 року. На нашому кутку села була толока. Близькі й далекі родичі, сусіди, товариші, як заведено в Україні, добудовували вже зведену під дах хату водію Івану Жорнику. Саме гуртом з піснями й жартами мазали стіни й горище. Біля веселого трудового подвір’я згуртувалися й ми — щебетлива безтурботна малеча сільської околиці, — зручно всівшись, мов горобці, на дебелій огорожі. У нас свої розмови й турботи.
І раптом у полудень пісня, що злетіла вище горища, на півноті враз обірвалася, змовкла радісна гамірлива толока. Хтось із райцентру приніс страшну звістку — війна на західних кордонах. А нам, підліткам, чомусь здавалося, що війна — це не в нас і не для нас, а лише для військових і десь далеко від нашого степового села, яке згодом почало помітно рідшати: юнаки, молоді чоловіки йшли на фронт.
Дещо пізніше тим само знайомим усім шляхом на схід з боями пройшли останні обози нашої армії. В селі появилися фашистські вояки. То тут, то там чулися стрілянина, чужа мова, людські крики.
Облави. Арешти. Погоня...
Розстріляли активістів. Селяни потроху звикали до нових порядків, до нестерпного життя в неволі. З кожним днем додавалося роботи, відповідальності й у нас — дітей війни. Ми одразу дорослішали, в усьому прагнули сумлінно виконувати батьківські заповіти: допомагати матерям, повсякденно вести осиротіле господарство. І не лише домашнє.
Довкола стояли нескошені хліба. А жити, їсти треба в будь-яких умовах. Зібралися наші матері й бабусі на негласну раду й вирішили піти до наймолодшого серед дідів, що лишилися в селі — тямущого й розсудливого колгоспника Петра Бакая, — з проханням керувати ними під час запізнілих сирітських жнив. Адже треба чимось годувати дітей.
...Через кілька днів з райуправи до села завітало нове незване керівництво. Зібрали громаду, щоб старосту обрати.
— А у нас уже є староста, — заявили жінки, вказавши на Петра Степановича, — самі обрали...
Прибулі з управи поговорили поміж собою, чимось поцікавилися, щось уточнили й погодилися із запропонованою кандидатурою.
На посірілі від дощів і часу колосисті поля взяли жатки, лобогрійки, коси, серпи... Волів і корів запрягли в ярма. А ми, малеча, були чи не найголовнішими
«бійцями» жнивного фронту — погоничами назбираної звідусіль тяглової сили, скиртувальниками, спільно зі старшими обслуговували нелегкий процес обмолоту хлібів. Тож до снігів з горем навпіл упоралися із жнивами. Хліб, за негласною вказівкою новоспеченого старости, майже весь розібрали по домівках. Навесні сіяли теж здебільшого вручну, рясно поливаючи засів потом і сльозами.Два довгі страшні роки блукали в наших краях страх, злидні, холод, наруга... Смерть! На видних місцях густо висіли всякі застереження, які переважно закінчувалися словами:
«За невиконання наказів — розстріл».У село частенько заходили оточенці. Вони пробиралися на схід, де ще чутно було гуркіт канонади, який вселяв нам надію на швидке повернення наших військ. Та згодом фронтові баталії відкотилися до Москви, Ленінграда, на Волгу...
— Нам поїсти, погрітися, — благали оточенці.
Мати вносила солому до хати, палила в печі, готувала вечерю. Так було і в інших оселях.
А ми, всюдисущі хлопчаки, із задоволенням, лише нам відомими стежками через ліс та болото, проводжали нічних гостей за їхнім маршрутом до своїх. Такими надійними провідниками були мої ровесники Михайло Кривобок, Володимир Гавриленко, Олександр Лисенко.
Невдовзі староста за вказівкою підпільників порадив нашим матерям, видавши деякі продукти, по черзі готувати їжу тим, хто виходив з оточення, пробиваючись до лінії фронту. І після цього на запитання:
«Хазяйко, нам би щось поїсти?» — відповідь була така:— Дорогенькі, не мій нині день — сьогодні вам їжу готує Марія. Он її хата, третя від моєї...
Так жило нескорене село в окупації. Ховали дітей, живність, продукти під час наїздів фашистів. А цю небажану звістку ми враз розносили на всі сільські закутки. Інколи обнадійливі
«повідомлення» приходили... з неба. Дивись, літаки із зірками на крилах, бомблять ешелони на станції, розстріляли автомашини, скинули листівки-вісточки в різних місцях... Люди радо довідувалися з них, що фашистську наволоч зупинено й повернуто на 180 градусів.Нарешті ми дочекалися звільнення Полтавщини від німецько-фашистських загарбників.
Мені, моєму поколінню довелося неповнолітніми вливатися у трудовій стрій, заміняти батьків, старших братів, за потреби обслуговувати госпіталі. Орали землю, водили коней і волів у жатках, возили снопи, збирали врожай інших культур. І все це для фронту, для перемоги! Пам’ятаю, як мій ровесник Іван Гончаренко орав з нами сплюндровану війною землю й підірвався на міні. Йому відірвало ногу, поранило в живіт. А він якось кумедно зопалу побіг полем, зрошуючи його дитячою кров’ю. За кілька кроків від нас упав і помер на наших переляканих очах, як воїн.
Відтоді, коли щоранку відправлялися ми за кілька кілометрів до школи, попереду нас засніженою степовою дорогою йшли матері або вчителі — за неписаною чергою, щоб вибухи мін прийняти на себе. Ризикуючи власним життям, вони захищали своїх дітей. Моє покоління щиро вдячне їм за це.
Діти війни й працювали в міру можливості, й добре вчилися в наспіх обладнаних приміщеннях для навчання. Нам і понині пам’ятні уроки в холодних класах. Без зошитів, паперу, книжок, чорнила, карт, у драному взутті — одній парі на кількох.
У важкий для країни час чимало нас виростали без батьків, бо ті не повернулися з пекла війни. Тому інколи нас кликали не по батькові, а по матері: Веклович, Галькович...
Діти війни не воювали. Але наше покоління разом з іншим підняло країну з руїн, залікувавши війною завдані народному господарству рани, добували те, чого не встигали ветерани війни. Тому й не соромно нам перед батьками. Ми піднімали цілинні землі, відбудовували шахти Донбасу, підкорювали космос... Далекі землі Казахстану освоювали діти війни-пирятинці С. Кузьменко, П. Чуприна, Т. Горбатенко, М. Шевченко, М. Лисенко. Були мої ровесники й на будівництві відомої Байкало-Амурської магістралі (БАМ).
Ми пишаємося, що чимало колишніх дітей війни стали вченими, знаними людьми. Серед них і славетні пирятинці: академік НАН України, директор Інституту землеробства В. Сайко, доктори технічних наук П. Луговий, Ж. Черненко, Герой Соціалістичної Праці В. Деркач, доктор медичних наук М. Лукаш, провідний конструктор авіаційно-технічного комплексу імені О. К. Антонова Ф. Любарець, фотохудожник М. Пляшечник, заслужені лікарі України М. Бугай, Т. Шматько, заслужені працівники сільського господарства І. Капштих, П. Бурсюк, А. Головін, генерали А. Гапонов, М. Дерновий та багато, багато інших.
Якщо про бойові дії в нас написано тисячі книжок (і це правильно!), то про те, як жили й страждали люди в окупації й опісля, можна довідатися хіба що з газетних публікацій, які почали з’являтися лише останніми роками. Адже свого часу ті, хто жив на окупованій території, вважалися мало не зрадниками, для них
«завели» навіть спеціальну графу в анкетах. І нині, коли набрав чинності Закон України «Про дітей війни», коли держава звернула увагу й на цю категорію нинішніх ветеранів, гадаю, добре було б, щоб хтось взявся видати й книжку спогадів дітей війни.Григорій БАЖАН,пенсіонер.
Пирятин
Полтавської області.
