За звання Героя Радянського Союзу держава сьогодні доплачує до пенсії 245 гривень. А цих Героїв у Києві, наприклад, залишилося так небагато (із більш як трьохсот — всього сорок троє), та й тим — далеко за сімдесят. Ось Миколі Семеновичу та Варварі Прокопівні Івановим вже по вісімдесят, із них 58 років вони живуть разом. Ще наприкінці Великої Вітчизняної війни вісімнадцятилітній Микола Іванов отримав найвищу нагороду —звання Героя Радянського Союзу за форсування річки Одер. Було це 24 березня 1945 року, а сьогодні він — генерал-майор прикордонних військ у відставці — дістаючи із шафи кітель із більш як 34 нагородами, лише згадує пережите та... сварить теперішню владу. Звання Героя, каже, втратило свій зміст, якщо його дають співакам чи футболістам, адже для такого звання треба здійснити справжній подвиг!

...Велика Вітчизняна війна для ще навіть не шістнадцятилітнього кубанського «козака» Миколи Іванова розпочалася 1942 року. Втекти із дому без дозволу батьків йому допомогла сестра: «Фашистські завойовники проривалися на Кавказ, і я вирішив добровільно вступили у лави Радянської армії». Воєнне життя зустріло юного кулеметника суворо. Радянська армія відступала, німці тисли аж до міста Туапсе, поки «наші» не отримали наказу: не поступатися жодним сантиметром за жодних умов. Наказ вояки виконали та ще розпочали наступ — боротьбу за втрачені території.

— Визволення Краснодарського краю, Кубані, форсування Керченської протоки, далі Крим (Керч, Феодосія, Сімферополь, Севастополь), — спокійно називає Микола Іванов, а потім додає: «Стільки хлопців втратили, всіх не перелічити».

Юному командиру загону Іванову довелося керувати старшими людьми, приймати найдоросліші у світі рішення. А самому було трохи страшнувато, зізнається, коли довелося вперше летіти на літаку під час форсування Керченської протоки та ще й серед ночі десантуватися на землю у тил ворога. І знову додає:

— На щастя, все пройшло добре, але коли зібралися після приземлення, не дорахувалися одного бійця: може, у море впав, а, може...

...Після визволення Варшави визволили немало польських міст та пішли на головний напрямок — Німеччину. Найбільше випробування сили, мужності та жаги до перемоги зустріло юного кулеметника саме на німецькій землі.

Форсування річки Одер відбувалося на початку лютого 1945-го року. Тоді з першої спроби лише п’ятнадцятьом підлеглим Миколи Іванова вдалося прорвати захист супротивника і ступити на західний берег річки. Про таку перемогу основні радянські сили не знали, тож хлопцям довелося самотужки тримати оборону стратегічно важливої території.

П’ятнадцять юнаків провели в оточенні німців п’ятнадцять діб без сну, відпочинку та навіть надії про підмогу.

— Врятувало лише те, що ворог навіть не здогадувався про нашу нечисленність, інакше просто стерли б нас з обличчя землі одним махом.

Для дезорганізації супротивника майор Іванов вигадував різні трюки. Наприклад, давав кожному солдату по кілька кулеметів, тож створювалося враження масованості вогню. Таке ми тепер нерідко бачимо у голівудських фільмах, а молодим солдатам довелося бути у справі першопрохідцями, вигадувати на ходу. Та найстрашніше було, розказує тепер уже генерал-майор Іванов, коли німці влаштували так звану психологічну атаку. Супротивник марширував на наших хлопців із оркестром, а у руках — автомати.

— У ту мить я вперше за роки війни втратив голос і навіть не міг скомандувати «В бій!», та кулемет скомандував за мене.

Чим не ще одна картинка з фільму? Та тільки при згадці про найстрашніший момент життя, вже сивий Герой Радянського Союзу мало не заплакав. Дружина сказала, що це вперше трапилося, хоч історію форсування Одеру вже розказує, напевно, сотий раз.

Саме за цю битву, вже наприкінці Великої Вітчизняної війни, Миколі Іванову маршал Жуков пообіцяв звання Героя Радянського Союзу. Обіцянку було виконано — 24 березня 45-го року нагорода таки знайшла свого 18-річного героя. Як і багато з тих, хто вижив, Микола Іванов прийшов у переможений Берлін, розписався на Рейхстазі та... повернувся додому, відмовившись від кар’єри.

Високі посадовці навіть пропонували навчатися у військовій академії у Москві, але він вирішив інакше...

І вже в українському Закарпатті, куди направили служити прикордонником, юний Герой зустрів своє кохання — завідувачку фельдшерсько-акушерським пунктом Варвару Терещенко. Про зустріч, залицяння та подружнє життя із особливою радістю та майже дитячою соромливістю згадують обоє. Та й є що згадати, адже скоро — шістдесят років, як одружилися і жодного разу про це не пожалкували. Шкода тільки, що для Героя Радянського Союзу держава пожаліли квадратні метри, яких не вистачає навіть до загальноприйнятої норми...