У роки Великої Вітчизняної війни багато моїх односельчан (а народився і виріс я в селі Хочино, що в Олевському районі на Житомирщині) воювало з фашистами у партизанських загонах. Тож напередодні великого і радісного свята — Дня Перемоги — хочу згадати їх поіменно.

... Командир Ровенського партизанського з’єднання Василь Бегма разом з членами обласного штабу партизанського руху закінчував розмову з командиром новоствореного загону ім. Дзержинського Іваном Галицьким, коли до землянки зайшов стрункий смуглявий чоловік.

— А ми на вас чекаємо, — звернувся до Григорія Коваленка (це він був той смуглявий чоловік) В. Бегма. — Знайомтеся зі своїм командиром. А вас обласний штаб затвердив комісаром цього загону.

Командир підвівся з лавки, потиснув руку комісару й тихо запропонував:

— Будьмо друзями, комісаре, в біді й у радості. Григорій Коваленко до війни більше десяти років працював директором школи у нашому селі Хочино. А щойно почалась війна, він разом з дружиною пішов у партизани. У складі партизанського загону «За Батьківщину!» з’єднання О. Сабурова бив ворога у грудні 1942-го біля села Селезівка, у лісах Білорусії, біля села Дроздинь сусіднього Рокитнівського району Ровенщини. У білоруських лісах загинула його дружина Віра Вікторівна з дітьми. На початку 1943-го сабурівський загін «За Батьківщину!» було передано під командування В. Бегми, і ось тепер Григорій Коваленко одержав нове призначення.

Разом з комісаром до партизанського загону ім. Дзержинського переводилися і його колишні учні: І. Шинкар — начальником штабу загону, Г. Скумін — старшиною загону, Д. Шинкар, П. Юрков. В. Скумін — розвідниками. Я був призначений командиром диверсійної групи.

Кількома днями раніше Ровенський обласний штаб партизанського руху комісаром загону ім. Б. Хмельницького, який діяв на території Зарічненського району Ровенщини, призначив мого земляка Кузьму Шинкаря (до війни він служив на Далекому Сході у прикордонних військах, а перед її початком повернувся у наше рідне село Хочино), комісаром загону ім. Котовського — Юхима Юркова, заступником командира загону з господарської частини — Миколу Ліхоту, командиром взводу охорони штабу з’єднання В. Бегми —Андрія Шинкаря, який вже мав два поранення в боях з карателями.

Усі, кого я згадав, до війни жили і працювали у селі Хочино. А коли ворог напав на нашу землю, пішли в партизани, хоробро воювали. Інакше й не могли вчинити. Адже ще в листопаді 1942-го фашисти спалили наше село, десятки земляків розстріляли. Тож ще 70 хочинців поповнили партизанські лави. У партизанському з’єднанні двічі Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака воювали молоді мої земляки Трохим Асанов, Іван Стальчук, Федір Скумін, Федір Дубровець, Ілля Скумін, Василь Гопанчук, який у 1942-му загинув на околиці рідного села в бою з фашистами. У знаменитому Карпатському рейді ковпаківців брав участь Давид Забавка.

Мужньо боронив землю від ворога у складі з’єднання Героя Радянського Союзу О. Сабурова мій земляк Кузьма Скумін, якому в бою за Овруч фашистська куля перебила руку і її довелося ампутувати. Важке поранення дістав під час рейду на Львівщину Матвій Скумін. Не раз дивилися смерті у вічі брати Семен та Іван Гречки, Степан Шинкар, Володимир Бондар, Олексій Скумін та інші.

16 січня 1943 року поблизу Олевська десантувалася група Грабчака-Підкоритова. Згодом вона виросла до з’єднання. У ніч з 30 на 31 жовтня 1943-го партизани підірвали залізничний міст через річку Уборть, чим на тривалий час зупинили просування ворожих ешелонів. Це з’єднання громило ворога на теренах Ровенської і Волинської областей. А комісаром у ньому теж був хочинець Олександр Чернуха, який загинув у бою в 1944 році.

За відвагу і мужність багато моїх земляків-хочинців удостоєні бойових нагород. Скажімо, Григорій Коваленко — орденів Червоного Прапора і Червоної Зірки, медалі «Партизану Вітчизняної війни» першого ступеня; Трохим Асанов — трьох медалей «За відвагу».

Андрій ГРЕЧКО, учасник бойових дій, колишній командир диверсійної групи партизанського загону ім. Дзержинського з’єднання А. Бегми.

Рокитне

Рівненської області.