12 травня відбудеться ювілейний вечір академіка, поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв України, народного артиста Андрія Демиденка. Ця урочиста подія присвячена тридцятиріччю його пісенно-поетичної діяльності. Користуючись нагодою, ми вирішили побесідувати з цією надзвичайно цікавою людиною.

— Андрію Петровичу, ви пам’ятаєте свій перший успіх на пісенній ниві? Як це вплинуло на подальшу кар’єру?

— Мені було вісімнадцять з половиною років, я був студентом першого курсу київського університету. Саме проходив республіканський конкурс на кращу молодіжну пісню. Конкурс був закритим, себто прізвища не вказувались, йшли під девізами. На нього було подано 380 пісень професійних композиторів та поетів, але гран-прі взяла пісня на музику нинішньої видатної композиторки Лесі Дичко і зовсім юного поета Андрія Демиденка. Відтоді почали мені вставляти палки в колеса. Спершу ігнорували, думали, що мій успіх випадковий. А згодом зустрічали кожне моє досягнення багнетами. Це — старші колеги. Не всі, а ті, хто відчував у собі, напевно, вже запізнілу славу, а з другого боку — творчу імпотенцію. І намагалися бити мене, без жодних правил. Але я вдячний їм за це. Бо це загартовувало мене, створювало атмосферу самокритичності.

Після цього був всесоюзний конкурс на кращу пісню про робітничий клас. Там пісня Пахмутової на вірші Добронравова зайняла перше місце, пісня Петрова на вірші Євтушенка — друге, і пісня Ігоря Шамо на вірші Андрія Демиденка — третє місце. Для мого віку це була велика удача. Звичайно, то був спалах великого бажання і недостатньої майстерності. Адже в такому віці хочеться осягнути все!..

Ми всі тоді лаяли художні ради, та гріх сказати сьогодні, з відстані часу, що худради випускали непрофесійний продукт. Засідали там, як правило, авторитетні майстри слова, композитори, критики, редактори, й це вимагало певного інтелектуального рівня в пісні. Коли худрад не стало, цьому дуже зраділи художники, поети, композитори. Але скоро ми почали з ностальгією, подумки і словом, кликати їх назад! Ви запитайте будь-кого з серйозних майстрів, всі, мабуть, скажуть, що подібний орган потрібен. Лише хотілося, щоб це була не цензура, а творча лабораторія, щоб це був взірець. Взірець творення і національного, і духовного, щоб це було на рівні такої чистоти, мудрості, дохідливості сприйняття, як сама природа.

— Де ви черпаєте теми для своїх віршів та пісень?

— Глянь, довкола вирує життя, оце і є теми. Треба просто придивитися, нагнутися і підняти із землі, поглянути в небеса, а найголовніше і найскладніше — поглянути у душу, і собі, і часу, в якому живеш, і людям, які тебе оточують.

Я щасливий, що тематика моїх віршів і пісень вельми різноманітна. Причому, є багато тем, які ніхто, окрім мене, досі не опрацьовував. Я радий, що мені часто вдавалося знайти вдало ще й назву твору. Бо рідко вдається влучно знайти назву роману, пісні, вірша. От, скажімо, «Місячне колесо» — конкретно і водночас образно.

А ще натхнення приходить тоді, коли на душі більше суму, ніж радості. Якщо митця просвітлено Богом, то він хоч інколи може передбачити тему, яка може бути потрібна суспільству. Так трапилося з «Україночкою», яка стала повпредом українського мистецтва, облетіла континенти. Її створено за 8 місяців до референдуму про визнання незалежності України!

— Яка найулюбленіша у вас ваша пісня?

— По-моєму, це найскладніше питання. Вони всі мої діти, й усі дорогі. Звичайно, коли брати етапні твори, які, мені здається, мають дотепер громадянську вагу, то це — «Звучи, рідна мово». Пісні вже 20 років, а й досі приходять сотні листів у Кабмін, у Верховну Раду з проханням, щоб вона стала гімном України. І сьогодні вона актуальна, як ніколи. Колись я читав російський журнал «Нєва», там росіянка, яка живе в Україні, написала: «Якщо переконуватимуть мене любити українську мову піснею «Звучи, рідна мово», то я згодна цю мову вивчати!»

Звісно, не можу не назвати «Дай, Боже, радості», на музику Геннадія Татарченка, нашого блискучого композитора, у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. В Америці, в Нью-Йорку, Назарій п’ять разів під овації співав прем’єру цієї пісні. І сьогодні, зачувши її, ви не скажете, що вона написана давно...

«Дай, Боже, до старості

Не знати чорної заздрості,

Дай, Боже, не заздрить нікому.

Дай, Боже, радості, світлої радості,

Кожному серцю і кожному дому».

Ви скажете, що це написано 20 років тому?

Звичайно, це й «Україночка», її перекладено 22 мовами. Українцям повинно лестити, що їх знають не лише в межах України! Й дуже гордий з того, що написав пісню російською мовою, «Хрустальниє цепі», її люблять міністри, президенти...

Я написав понад 700 пісень. Важко назвати улюблену. Але одна з найдорожчих для мене пісень — «Місячне колесо». Зрештою, я так люблю зоряну ніч!

— Ви викладаєте в університеті імені М. П. Драгоманова. Як працюється з молоддю? Що ви викладаєте?

— Так, я професор Київського національного педуніверситету імені М. П. Драгоманова. Читаю курс сучасної української літератури, спецкурс «Михайло Грушевський в національній історії та національній духовності», інші тематичні курси. Веду університетську літературну студію імені Юрія Збанацького.

Що можу сказати про студентів? Я сам двічі був студентом. Закінчував як архітектор Київський інженерно-будівельний інститут, а потім — факультет журналістики. Нинішня молодь виграє перед нами в цілеспрямованості. Вони знають, чого хочуть. Але, на мій погляд, у рівні загальних знань поступаються класичним студентам. На заняттях студент сьогодні, якщо йому цікаво, буде сидіти, а якщо нецікаво, ні декан, ні ректор не втримають його!

— Ви цікавитесь політикою?

— Не можна не цікавитись політикою, бо від неї залежить доля України, але я категорично проти професійної політики в моїй долі. Гадаю, хороший поет може зробити більше, ніж поет-депутат, щоб потім не нарікати, що «не зміг, не дали». А потім уже важко йому повернутися на щаблі поета. Я дуже ціную довір’я своїх шанувальників, воно чесне і для мене безмежно дороге.

Мене запрошували в депутати не раз. Але я знаю: один голос, навіть коли він буде дуже хотіти щось змінити, на тлі олігархічного і партійного «за», нічого не змінить. Тим часом я — член найбільшої партії, яка є в Україні, і я цій партії ніколи не зраджу. Ця партія — український народ. Для мене найважливіша політика — щось зробити таке, щоб людям на мить, на годину, на день, на рік стало краще, щоби крилатішими стали.

— У вас є вірші, не призначені для того, щоб стати піснями?

— Перепрошую! Безліч! Вони ніколи і не писалися саме для пісень. Між іншим, я маю свій погляд на оті одвічні дискусії, коли кажуть «Оце вірші для книги, а оце для пісні». Давайте глянемо правді в очі. Поезія «до пісні» має бути не тільки образною, вона має бути більш образною, ніж «до книжки». Бо рядок у книжці можна перечитати, а в пісні він прозвучав і полетів. Психологи дослідили: якщо протягом десяти секунд слухач не зрозумів, чи цікаво йому слухати, він далі відключає свою увагу. Отже, пісенна поезія має бути так само достойна, як і книжкова, тільки краща. І скажу відверто, я не знаю жодного поета, який би не мріяв, щоб на його вірші була написана пісня, яку співали б люди, цілий народ.

— Що ви хотіли б сказати своїм прихильникам перед ювілейним вечором у палаці мистецтв «Україна»?

— Одне скажу: друзі, я прагну зробити так, щоб цей концерт був на рівні вашої любові, на рівні моїх можливостей і на рівні міжнародних творчих стандартів. Я всіх вас люблю і зичу всім вам злетів без падінь, тиску лише в кишені і многая літа вашій долі, вашій родині і нашій Україні.