Ти плачеш, солдате?

Багата Європа — багата й Чехія. Це помічаєш відразу, піднявшись на борт «Боїнга-737» в Борисполі, з одягу екіпажу, стюардів (до речі, виключно чоловіків!). Та й з доброго обіду, який подають одразу після набору висоти. Ще більше це відчувається за сніданком у празькому готелі «Піраміда»: шведський стіл вражає розмаїттям і вишуканістю страв і кількістю метушливих кухарів у накрохмалених ковпаках та білосніжних куртках. Здається, їх тут більше, ніж постояльців.

Уперше «преломивши хліб свій» у Празі, причастившись чеською кухнею, їдемо на Міжнародну книжкову виставку. Бруківка дворів і тротуарів, асфальт вулиць і майданів, стрімкі готичні дахи, криті глянцевою черепицею різноманітних форм і кольорів, — усе блищить і сяє під дощем незбагненним і незрозумілим сяйвом: над Прагою, як і над усією Дунайською долиною, громадяться темні й низькі дощові хмари. То звідки ж цей блиск, мерехтливе й мінливе світло?

Джерела нібито й відсутні, а світло ллється — затаєне, тремтливе, але стійке. Від нього й Прага здається добрішою й привітнішою. Європа сяє своєю древньою культурою, духовністю й естетикою чи що?

Всесвітня книжкова виставка, на яку мене запросили зі щойно виданою видавництвами «Дніпро» та «Московским писателем» трилогією «Советский солдат», іде, як кажуть москвичі, «ни шатко ни валко»: юрби нудьгуючих пражан бродять, вештаються від стенда до стенда величезним ангаром. Тут і міністерство культури Іспанії, і своєрідне «бунгало» Сполучених Штатів Америки, і бутики Великобританії, Німеччини, Франції, Португалії, Бразилії, Аргентини, Мексики, Уругваю, Китаю. Пражани і гості тиняються поміж ними, роздивляються, ні на чому не зосереджуючись, перемовляючись, жують жувачку, їдять морозиво, чіпси, смажену кукурудзу й горіхи, цукерки і шоколад. Байдужі і спокійні, мов воли на паші, коли ото їх розпряжуть чумаки і заходяться варити кашу чи куліш.

Ця байдужість до 60-ліття перемоги над фашизмом, що далася такими нечуваними й небувалими в історії жертвами, обурює, викликає протест. Одначе обиватель, незворушний і безсмертний в усі віки, не винен, що презентація книг про Велику війну виливається в дурнувате й розв’язне «якання»: «Я написав!», «Я видав!», «Я створив!». «Я маю підручники з історії Другої світової війни, котрі перевидаються і дають мені змогу й досі безбідно й безтурботно існувати на гонорари від них!»

А ті безвісні, «невідомі» солдати, що впали зі зброєю в руках на полях битв із фашизмом — у лісах, у степах, загиблі в болотах? Ті, хто не вийшов з оточень, хто загинув у концтаборах і таборах для військовополонених — ось про кого треба говорити, кого згадати перед цим сумовито-врочистим святом! А ще краще — ніколи не забувати їх. Ні у свята, ні на тризні. Зовсім юним Лермонтов написав колись у «Бородіно»: «Тогда считать мы стали раны, товарищей считать!» А ми й досі не підрахували наші втрати. І обиватель, начисто позбавлений пам’яті, лишається безсмертним, а солдат, убитий на полі бою, приречений на забуття. Беззахисний, як у Редьярда Кіплінга:

Из всех беззащитных тварей земных

Мертвый солдат беззащитнее всех...

І далі, далі:

Гиены скребут песок без конца

И чавкают, и рычат.

И хаки бедного мертвеца

Клыками вверх волочат.

И вот появился на свет солдат —

Кругом ни друзей, никого...

И лишь гиен глаза глядят

В пустые зрачки его...

Саме ці слова згадаються мені у Празі. Як і «Я убит подо Ржевом, в безымянном болоте. В пятой роте. На левом. При жестоком налете. Я не слышал разрыва и не видел той вспышки. Словно в омут с обрыва, и ни дна ни покрышки! И во всем этом мире, до конца его дней Ни петлички, ни лычки с гимнастерки моей...» Це — великий Поет XX століття Олександр Твардовський, котрого зараз теж забувають. І звучить тут, у Празі, на Всесвітній виставці, присвяченій 60-літтю Перемоги над фашизмом, як і скрізь тепер, потворна, криклива, бездарна поп- і рок-музика замість героїчних маршів і пісень Великої Вітчизняної війни. По-моєму, в союзників їх не було. Чому? Не знаю — не моя парафія. Треба б запитати істориків. А найшвидше — психологів: що то була за війна — Велика Вітчизняна? Чому вона дала такі зразки народних пісень, яких не було в жодній з воєн! І оце безсловесне й немелодійне гупання й верещання убиває все людське в людині, навіть такт, де треба було б мовчати й думати, згадувати й сумувати.

«Оглушить бы их трехпалым свистом — в бабушку, и в Бога, в душу мать», — написав колись про обивателів Маяковський. Та вони ж і його довели до самогубства, переступили й забули. А зараз царствує, володарює над світом пан Обиватель під егідою насаджувача «нового світового Порядку на всі віки», леліючого і пестячого, вигодовуючого саме обивателя-споживача і дрібного торгаша, а не громадянина.

Волай, кричи — він все одно не почує. Навіть вухом не поведе. Всупереч волам з «Пасторалі» Шіллера: «Поведут волы ушами вдалеке, вдалеке...».

Бо обиватель незворушний в своєму закостенілому збайдужінні. Ну, а чехам ще в більшій мірі, ніж французам і полякам, випала доволі дивна доля в Другій світовій війні — майже всуціль колабораціоністська, угодовська. Не народ винен — правителі винні. Ну, а угодовство і колабораціонізм породжують одворотну і підлу байдужість до чужих подвигів і смертей — вони ж не наші, чужі! Десь там, далеко, в інших країнах і народах гримлять бої, відбуваються відступи й наступи, терпляться поразки і досягаються перемоги, беруться і здаються міста, гинуть люди — мільйони людей! Але не у нас же, не в нас. Ну, і слава Богу, що не в нас. Хай гинуть інші. Тільки б нас не займали, нас би це не стосувалося! Отака ідеологія обивательщини. А з неї ж — яка пам’ять? Про кого і про що? Тому Фучиків на світі небагато. Їм тільки й лишається, що боротися в самотині та писати «Репортаж із зашморгом на шиї».

Аж ось і потурання обивателю — барила помиїв на власну країну, на свій народ, що виніс на своїх плечах всі злигодні війни і фашистської окупації. В «Плані для СРСР» Аллена Даллеса — Меморандумі Держдепартаменту США про необхідність об’єднання усіх «стратегічний служб», тобто розвідок армії, флоту, авіації, дипломатичної й економічної розвідок в ЦРУ, говориться: «Недовіру і страх між людьми, ворожнечу і звірячу ненависть між народами —перш за все ненависть до російського народу — ми будемо непомітно і неухильно насаджувати. І на очах ошелешеного світу розгортатиметься вражаюча картина загибелі найнепокірнішого народу на землі, остаточного згасання його самосвідомості». Наочно виконується цей антилюдський план в Україні — ми ж бачимо, як насаджується ненависть до найріднішого народу-брата, до його мови, культури, літератури колишніми прислужниками окупантів, що набирають дедалі більшої ваги в політиці. Жменька їх, а своєю експансивністю, нахабністю, пролазливістю в законодавчі та виконавчі органи влади, в засоби масової інформації вони домагаються і вже домоглися домінуючого становища в ідеологічній «обробці» широких верств населення. Непомітно, але настійливо нав’язують свої погляди молоді нашій, і без того розбещеній телебаченням, бездумною музикою, порнографією, жорстокими і кривавими бойовиками найнижчої якості.

Аж тут в Празі, ніби виконуючи настанови Аллена Даллеса, знаходиться і серед москвичів такий собі «якальник», що влаштовує перед пражанами й гостями чеської столиці такий собі ідеологічно-політичний стриптиз, щоб за всяку ціну сподобатися обивателю:

— У нас в России, знаете ли, сперва делают, а потом думают. Раззудись плечо, розмахнись рука! Наломаем дров, а потом сокрушаемся: что же мы наделали? Сам русский народ не научился думать. И бездарные правители не умели да и не хотели думать. И его не научили.

Аплодисментів, однак, не було. Мабуть, пражани здивувалися такому самовикриттю і обпльовуванню власного народу, і «якальник» пригас і замовчав, завершивши своє вступне слово перед презентацією своєї книжки. Я оглянув московську делегацію — усі сиділи, понуривши голови, пригнічені й приголомшені.

— Доведеться мені, українцю, заступитися за Росію і захистити її од такого, з дозволу сказати, російського письменства, — кажу Єгору Ісаєву, котрого з великою радістю зустріну тут. Ісаєв — мій давній друг, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії за поеми «Суд пам’яті» і «Даль пам’яті», які подобалися самому Твардовському!

Єгор стрункий, худорлявий, елегантний і поривчастий. Очі його, як і раніше, молоді, із зеленувато-весіннім іронічним полиском.

— Саш-ш-о! — кидається з обіймами. — Не може бути! — і по-козацьки цілує тричі. — Це ж скільки ми не бачилися? Років з тридцять, мабуть... — і раптом зупиняється, ріже мене холодним поглядом кулеметника. — А Женя — дружина тобто, залишила мене дев’ять років тому. Покинула цей не найкращий із світів. На той світ подалась. Уявляєш?

— Ще й як уявляю, — підхоплюю в тон йому. І мушу повертатися, тому що він завмер на місці, як вкопаний, посеред величезного й височенного залу, залитого передвечірнім сонцем, що на мить виглянуло з летючих хмар над Судетами. — Мене самого залишила Галя два роки тому на шістдесят першому році спільного життя.

— Он як? — дивується експансивний Єгор. — Змовились вони, чи що?

— Ходімо, ходімо, Єгоре! — беру його під руку. — Нам уже махають від автобуса — пора їхати...

Дивно, мабуть, ми виглядаємо серед високого залу чужої столиці —два старих солдати відгримілої війни, про яку всі майже забули. А ті, що одбули її, відходять, відходять, відходять...

«Мы теперь уходим понемногу

В ту страну, где тишь и благодать...»

Мимоволі згадується Єсенін, ніби кладе долоню на сердечні наші рани. «Пора й нам... « — може, подумалося в ту мить нам обом. І в світлих, зеленкуватих очах мого друга зблиснула прозора сльоза і розтала, як тільки сонце знов заховалось у хмарах.

Це було вчора увечері. А сьогодні зранку сидимо перед стендом з книгами про війну, випущеними московськими видавництвами. І я сиджу серед москвичів. Бо Україна проігнорувала цю виставку, присвячену 60-літтю Перемоги. З ідеологічних міркувань? Чи й прислати нічого? Велика Вітчизняна давно вже в нас підмінена «Другою світовою», щоб відчужитися, дистанціюватися від «чужої» війни, яку вів проти фашизму весь український народ! Збагнути цю позицію неможливо. І я радію з того, що Президентський фонд «Україна» Леоніда Даниловича Кучми — сина загиблого під Новгородом солдата — взяв на себе фінансове забезпечення проекту з видання моєї трилогії.

Це чи не єдине в Україні ювілейне видання до 60-ліття Перемоги!? Як це зрозуміти? Як пояснити? Сиджу серед москвичів, з гіркотою думаю про дивне ставлення до своєї історії.

— Чуєш, Єгоре, — шепчу тихо, бо сидимо поруч з «якальником». - Доведеться мені захищати Росію від російського письменника.

— Що ти? Що ти? Заперечувати йому — тільки рекламу робити! Ну його к бісу. Ти не уявляєш, яку огуду на адресу Великої Вітчизняної війни і Перемоги несуть так звані демократичні, а по суті ліберальні-видання! У нас в Москві обливають помиями Жукова, Космодем’янську, Матросова, — Єгор близько схиляється до мене, і я помічаю в його очах сльози. І дивно мені, і сумно мені, і серце стискається від жалю.

І раптом, як постріл із-за рогу:

— Зараз презентація вашої книги, шепче мені на вухо височенний Ткач, котрий очолює московську делегацію.

— Як? Самі ж планували на 8-ме!

— Треба рятувати становище, — шепче мені у вухо, доки «якальник» відповідає на запитання. — Погляньте: наш павільйон порожній. Ніхто не слухає, не цікавиться такою презентацією.

— Це не презентація, — на весь голос заперечує Єгор. — Це самореклама, — промовляє він ще гучніше, поклавши руку на плече «якальника». — Не ображайся, Старий, але такого я від тебе не чекав.

Похмурий і самовдоволений «якальник» насуплюється ще дужче, але продовжує сидіти за столом і сидить досить довго, доки стенд готують до наступної презентації.

***

Починається вона знову з безоглядного розхвалювання моєї книги-трилогії в одному томі, загострено-полемічно названої «Советский солдат». Адже все радянське з 1991 року — після руйнації СРСР — втоптується в багно. А тут, перед 60-літтям Перемоги, наголошується, що саме радянський солдат, Радянська Армія подолала вермахт. Бо іншої такої країни і такої сили на землі не було!

Особливо розхвалює мою трилогію директор «Московского писателя». Тримаючи перед аудиторією ошатно виданий том, ніби гвинтівку за командою «На плече!», він хвалить на всі заставки і мою книгу, і мене самого.

— Олександре Федоровичу, — кажу йому тихо, — побійтеся Бога! Ми ж не збираємося торгувати книгою. А тільки представляємо її. А ви рекламуєте, ніби збираєтеся продавати.

Стручков з невдоволенням перериває промову, дивиться на мене іронічно і поблажливо, мов на школяра:

— Доповідаю, — звертається на весь голос до мене, а не до публіки. — Ви ні хріна не тямите в презентації! — а перекладачці: — Будь ласка, це не перекладайте.

— Правильно, Олександре Федоровичу, — підтримує його Єгор Ісаєв, — патронів не шкодувати! Для чого ж ми прилетіли до Праги?

Вихваляння триває, і я почуваюся незатишно, ніби мене роздягають догола.

Високий, імпозантний, в гарному костюмі, в білосніжній сорочці з модною краваткою, Стручков виглядає чудово, здається міжнародним комівояжером книжкових справ: книгу він тримає на плечі, ніби скрипаль свій інструмент, і заливається солов’єм. З книгою він злився воєдино. Це його дітище, його пристрасть, його суть і покликання. Здається: відбери в нього книгу —і він упаде. Й перестане бути собою.

Не витримую славослів’я, а все ж, милуюсь ним. У Празі він почувається, як вдома: повна розкутість! Ні знічення перед публікою, ні напруги — все ж таки чуже місто, чужа, а то й чужда аудиторія. А йому хоч би що! Природність жесту, інтонації, постава російського витязя, а то й римлянина. Демонструє книгу, натхненно говорить про неї і... палить! Навіть це якось личить йому, надає певності.

— Він прилетів сюди не на книжкову виставку, —шепоче мені Єгор, зблискуючи розбишакуватими, веселими очима. — Це не інакше, визволитель Праги. Як ми в сорок п’ятому, коли ото повернули від Берліна з Першого Українського фронту на виручку повсталій Празі.

А Стручков не вгаває — вихваляє книгу, мов на ярмарку коня.

— Олександре Федоровичу, годі! — зриваюся з місця і хапаю його за рукав, щоб зупинити.

І саме цієї миті згадую, що на мені не святковий костюм з орденами, а широка й неоковирна куртка морських десантників, у якій так зручно водити машину. Але не виступати перед пражанами.

«Господи, зовсім непрезентабельний вигляд, — з жахом думаю собі. — Яким недолугим здаюся пражанам поряд з імпозантним Стручковим?!»

— Перед вами, — перехоплює мою руку і підштовхує наперед невтомний Олександр Федорович, — автор цієї книги...

Я відчув, що пражани розчаровані, бачачи перед собою бритоголового, дуже немолодого (щоб не сказати — старого) солдата в дивному й чужому обмундируванні, привезеному сином з Англії. Саме в таких куртках і беретах висаджувалися морські піхотинці королівського флоту в далекій Нормандії у ще віддаленішому 1944 році, здійснюючи операцію «Оверлорд». Коли це було? І чи було коли-небудь? Усі вже позабували...

— Перед вами видатний український письменник, — продовжує гучно, урочисто директор «Московского писателя», мов на тому аукціоні, з якого і привіз мені цю форму мій син.

— Та вгомоніться ж нарешті, Олександре Федоровичу! — кричу сердито, хапаю його за плече і садовлю поряд. Стручков здивовано зирить на мене, але покірно сідає.

— Не хотілося б перебільшень, — кажу пражанам, що здаються мені цієї миті далекими, чужими і байдужими.

Мені раптом, як завжди перед небезпекою, стає вільно і ясно в думках і на душі. Так завжди було на фронті перед артпідготовкою, і особливо перед атакою, коли одним ривком вихоплюєшся з траншеї на бруствер під вогнем ворога разом з усіма. А то й випереджаючи товаришів. У цю мить усі тривоги очікування лишаються на дні траншеї, і веселий азарт, безоглядна хоробрість охоплюють тебе, і ти вихором несешся нейтральною смугою, на яку ми цілими місяцями тільки поглядали з пересторогою. І командири твої, і товариші теж біжать поряд з тобою. Ти бачиш розкриті роти, з яких виривається оте відчайдушне «Ура!», що глушить усі тривоги і небезпеки. Бачиш роздуті в надривнім диханні ніздрі, поблідлі обличчя своїх товаришів. Де ви, де, друзі моєї фронтової юності, бійці і командири нашої славної Радянської Армії? І сліду не лишилося...

І трави й пшениці та жита виросли там, де ми бігли під вогнем і падали, зрізані чужими кулями й осколками. А всі наші близькі й рідні були тоді далеко-далеко від нас! Та ми бігли в атаку не інакше, як для того, щоб закрити їх своїми грудьми, захистити їхнє життя своєю смертю чи перемогою, відвагою і рішучістю, перед якими і смерть не страшна.

Стою перед пражанами, ніби перед ворожими траншеями за Віслою чи Одером. Тільки ні друзів, ні командирів зі мною вже нема. І ніколи не буде!

І всі полеглі постають переді мною. Перед пам’яттю моєю — падають, падають, падають... А нам, живим, вперед, уперед! Доки й наша мить не настане.

Хто їх бачив? Гинучи, падаючих? Хто розповість про них, якщо не я, дивом дивним зоставшись у живих? Немов останній з них, я зобов’язаний, мушу розповісти про них оцим байдужим людям, що жують жувачку, їдять чіпси, нудьгуючими поглядами ковзають по мені, ніби по бездушному предмету.

Що їм сказати? Ну що сказати їм, щоб розвіяти оцю обивательську байдужість? Хай би засоромилися. Або хоч перестали жувати жувачку та чіпси в переддень Перемоги над фашизмом — згадали загиблих своїх захисників і рятівників, що поклали за них життя! Он скільки книг на стендах...

— Еге-гей, пражани! — гукаю до них, розпочинаючи презентацію, і потужні динаміки громохко розносять моє звернення по всіх прольотах величезного ангара. — Що ж ви жуєте-ремигаєте у дні спогадів про загиблих?

Гомін і гул уриваються враз — западає тиша. Хоч перекладачка й не переклала моїх слів: розгублено дивиться на мене, їй ще не доводилося перекладати такого зухвалого звернення. Але публіка, хоч як дивно, зрозуміла чи підсвідоме вловила іронію, ще й не перекладену чеською мовою.

— Не вагайтеся — перекладайте, — кажу перекладачці. — Хай здригнуться і засоромляться своєї байдужості. Інакше їх не вивести з обивательської летаргії, не розбудити совісті й пам’яті.

Професор славістики Празького університету, глянувши у свої записи (і коли встигла?), перекладає слово в слово, знічуючись і хвилюючись. І вся аж пашить: розчервонілась обличчям, шиєю, вухами. Раз по раз поглядає на мене з подивом чи пересторогою. І за кожним реченням п’є воду з пластикового стаканчика. «Не робіть довгі періоди», — шепоче з благанням.

— У відомій п’єсі Чехова є убивча фраза, — кидаю, мов каміння, в натовп, що наближається до нашого стенду з усіх усюд і все густішає. — «Я їм про чайку, а вони жують!». А тут йдеться не про чайку — про 57 мільйонів загиблих на полі бою із зброєю в руках! Ми ж їх забуваємо!

Тут я роблю паузу, доки перекладачка тлумачить мої гіркі слова.

— І не про книги наші, виставлені на цих стендах, маємо говорити, вихваляючись, а віддати полеглим заслужену шану: вони врятували світ і нас з вами від усього того, що ніс фашизм людству. Що з такою відвертістю викладено в «Майн кампф» Адольфа Гітлера.

Я теж хвилююся — дивлюся-вдивляюся в обличчя пражан. Ага, і їх зачепило! Мені теж пересохло в роті, теж хочеться хоча б промочити горло. Та я не маю права перед пражанами виявляти своє хвилювання, як це дозволяє собі перекладачка. Вона — жінка. А я — солдат. Терпів і не таку спрагу.

— Коли думаєш про величезні втрати у війні з фашизмом, то мимоволі згадуються слова Фемістокла — полководця древніх Афін: «Ми б загинули, якби не гинули!». Він сказав це патриціям, які звинуватили його в непомірних втратах у битві на острові Саламін, де він розгромив персів і потопив їхній флот...

— Зупиніться, — тихо каже мені перекладачка, занотовуючи мій виступ, і починає гарячкове перекладати, весь час зазираючи до блокноту.

— Ще й досі не сказано, який могутній був вермахт, створений Гітлером для блискавичних перемог -бліцкріг. Бо головним стратегічним завданням агітації, пропаганди, преси і радіо було розвінчати і принизити супостата! Щоб вселити віру в перемогу над ним. Принаймні у нас, у Радянському Союзі. А правда полягає в тому, що такої армії — злютованої, навченої, оснащеної найновішим та найдосконалішим озброєнням і збагаченої бойовим досвідом ведення сучасної війни — світ іще не знав! Її треба було зупинити й перемогти. І це зробила, як відомо, наша Червона, а згодом Радянська Армія, хоч би там що про неї зараз говорили. Тому й неповерненні втрати у нас такі великі. Такі гіркі наші відступи, оточення, здані міста і залишені території. Які доводилося відвойовувати не меншими, а може, й більшими зусиллями і жертвами.

Перекладачка й тут молитовно складала руки й просила поглядом зупинитися, робити паузу для перекладу. І доки вона це робила, я вдивлявся в обличчя пражан — фактично сторонніх спостерігачів за тодішніми бойовими діями — і боявся, що вони втратять інтерес. Але ні — кілька чоловік, переважно літні люди, підняли руки, щоб щось запитати.

— І все-таки, — підвівся сивий, інтелігентний чоловік, якого про себе я визначив: «Професор» — скажіть, чи все оце, про що ви тут говорите, якось відбилося у вашій трилогії?

— Так. Вона саме й написана, щоб заповнити ті прогалини у висвітленні війни, про які я згадую. Я намагався абстрагуватися від ідеологічних штампів і зашореності, щоб відтворити події війни та її характер якомога об’єктивніше — з часової, історичної відстані. Бо інша воююча сторона, всупереч глобальній розвінчувальній та осуджувальній політичній риториці, агітації і пропаганді, абсолютно необхідній тоді і сумнівній тепер, були теж людьми. Хай засліпленими й одуреними расовою теорією «юберменш», геббелівською пропагандою й гітлерівською ідеологією, та все одно —то були люди! Від фельдмаршала Манштейна, Рундштеда, Роммеля, генерал-полковника Гудеріана до останнього рядового Ганса, Еріха, Гейнца. Були в них не лише автомати «шмайссер» та гвинтівки «маузер», а й сім’ї — матері, батьки, брати й сестри, дружини й діти. Як у всіх людей. От про таких людей мені й хотілося теж розповісти: про їхні настрої й переживання — що вони думали, що відчували в душах, прийшовши на чужі землі, в чужий дім, в чужі країни.

Чи вдалося це, судити не мені. Але те, що при підготовці оцього видання виявилося, що моя трилогія «не постаріла» — читається й через чверть століття з інтересом, щось, мабуть, значить. Особливо вирішальні битви на початку Другої світової війни і нашої Великої Вітчизняної, у найтрагічніший її період! Інтерес підсилюється ще й виходом у найвищі штаби воюючих сторін і навіть в кабінети Гітлера, Рузвельта, Сталіна, Черчілля. І навіть в палац Імператора Хірохіто. Бо я й Тихоокеанський театр воєнних дій захопив, починаючи з підступних і хитрих переговорів адміністрації Рузвельта з японською представницькою делегацією, коли Посла Його Імператорської Величності адмірала Номуру тримали в приймальні по 5—6 годин, не знаючи, як відвернути притягання Японії від Південних морів і спрямувати її інтереси на наш Далекий Схід, коли точаться бої під самою Москвою, і закінчуючи блискучим нападом японської палубної авіації на Пірл-Гарбор, де базувався Тихоокеанський флот США, і повним його розгромом 7 грудня 1941 року. Цей день Президент Рузвельт у своєму зверненні до народу того ранку назве «Днем ганьби» і закличе помститися японським мілітаристам. Довелося дуже багато працювати в архівах, перечитати гори свідчень і мемуарів учасників тих подій, журналістських розслідувань — особливо багато було їх проведено в США, а також розвідувальних і дипломатичних донесень. З цього погляду трилогія моя не суто художній, а художньо-документальний твір. Саме тому, мабуть, вона читається й сьогодні з певним інтересом. Потрясає нашу уяву блискавичний розгром Франції за новим стратегічним планом Манштейна, висунутим всупереч Головній директиві фюрера на розгортання військ і ведення війни, коли армії і танкові групи виведені на висхідні позиції за планом Шліффена. Небувалий випадок в історії воєн!

Не залишить байдужим сучасного читача й жорстокий розстріл французького флоту в Мерс-ель-Кебірі під Ораном (Алжир) на якірній стоянці оперативним з’єднанням «Н» англійського королівського флоту, що підійшло кільватерним строєм з Гібралтара з вимпелами на щоглах «Вітаємо наших союзників», а вийшовши на траверс цієї гавані, розвернулось за командою «Всі раптом!» і відкрило ураганний вогонь по французьких кораблях майже впритул! Лише новітньому лінкору «Страсбург» вдалося з п’ятьма есмінцями прорватися крізь заслін англійських кораблів. Але, прийшовши у Бордо, відчайдушні французькі моряки мусили відкрити кінгстони і потопити свої кораблі, бо там уже були окупанти.

Ця драма, навіть трагедія французького флоту вперто замовчується з дня, коли вона відбулася, за згодою, мабуть, обох сторін. Бо, мовляв, усе це робилося для того, щоб французький флот не дістався німцям. Наче не існувало інших способів його збереження й використання: піти на далеку Ямайку, що належала Франції, або приєднатися до англійського флоту в його боротьбі з «Вовчими зграями» підводних човнів гросадмірала Деніца та з лінкорами «Бісмарк», «Гнейзенау», «Тірпіц» та усім надводним флотом Німеччини під командуванням гросадмірала Редера...

Натовп біля нашого павільйону густішає — заполоняє усі проходи й прольоти величезного ангару, і перекладачка вже геть розчервонілася і спітніла: їй доводиться перекладати досить специфічну військову термінологію, а потім ще й синхронно перекладати запитання й відповіді.

Питали мене й про Зорге-Рамзая, і про Отто Скорцені. Про французьких генералів Жіро і Дарлана. А отой «професор» — навіть про найновіші французькі лінкори «Жан Варт» і «Рішельє», яких не було в Мерс-ель-Кебірі. Що з ними? Де вони поділися?

— «Жан Варт» на світанні того дня знявся з якоря і пішов у Даккар, а «Рішельє» — в Касабланку, —відповів я, немало здивувавшись такій обізнаності громадянина абсолютно не морської держави. — А що вас цікавить у долі цих новітніх кораблів? — запитую і я його.

— Чи не було якоїсь змови між розвідками Англії й Франції через голови урядів та генеральних штабів? — з готовністю відповідає, поправляючи інтелігентне пенсне.

— Не було й не могло бути! — відповідаю впевнено і навіть сердито. — Бо по кількох днях обидва лінкори — гордість Франції, були виявлені пілотами основної авіабази англійців на озері Ель-Хаббанія, атаковані торпедоносцями й потоплені біля пірсів. Так що й досі там лежать на великій глибині. На змову це ніяк не тягне. Скоріше, це інтуїція командирів цих лінкорів, яка їх, однак, не врятувала.

— Вони загинули?