Можливо, це запитання для багатьох здасться надто дивним, абсолютно риторичним. Звичайно ж, зарубіжні українці на загал люблять свою історичну Батьківщину, віддають їй особисті симпатії, виявляють широкий інтерес до її життя, відчувають глибоку приязнь до землі предків. У старших поколінь — наших співвітчизників — це почуття органічно поєднується з непідвладною рокам ностальгією за рідним краєм. Вони прищеплюють своїм нащадкам, народженим за межами України, почуття поваги до неї, закликають їх пам’ятати про коріння роду.

Я хочу повести мову про допомогу Україні, лобіювання з боку закордонних українських громад її національних інтересів, всебічну підтримку ними нашої країни, створення її позитивного іміджу в державах проживання. Звернемось до історії, давно минулих днів. У 1918 році низка українських організацій США і Канади надіслали звернення до Білого дому і Конгресу США з проханням визнати Українську Народну Республіку, вплинути на відповідні світові кола з метою «справедливого вирішення української справи».

У 1931 році перший серед канадських українців депутат федерального парламенту Михайло Лучкович (відомий ще й як перекладач творів українських письменників на англійську мову) на засіданнях Ліги Націй у Женеві намагався привернути увагу громадськості різних країн до проблеми національної дискримінації українського населення на Заході України. Від імені урядів Канади та Англії на конгресі Міжнародного парламентського союзу в Бухаресті він гостро засудив політику тодішніх властей Польщі та Румунії щодо українців.

Велику подвижницьку роботу у справі боротьби за незалежну українську державу здійснив Державний центр УНР в екзилі, що розміщувався спочатку у Західній Європі, а згодом у США. Десятиліттями цей уряд у вигнанні готував грунт для того, щоб світ сприйняв відродження української державності у серпні 1991 року, проводячи акції протесту проти поневолення України, звертаючись з меморандумами до ООН, Ради Європи, органів влади та громадськості країн Заходу. Від перших днів незалежності України українські громади Заходу намагаються в міру своїх можливостей впливати на уряди своїх держав, щоб вони прихильно ставились до нашої держави. Після перемоги Помаранчевої революції українці у зарубіжжі здобули великий стимул для підвищення авторитету України у своїх країнах.

Усі пам’ятають гасло початку 1990-х років: «Діаспора нам допоможе». Одні з нас сприймали його з оптимізмом, який, зрештою, багато в чому справдився, а інші — з деякою іронією, певною часткою скептицизму.

У своєму виступі на третьому Всесвітньому форумі українців у 2001 році президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський навів такі факти: «... За останні десять років українською діаспорою в Україну передано близько 50 мільйонів американських доларів та 20 мільйонів канадських доларів гуманітарної допомоги. Це не включає допомогу родин із Заходу своїм родичам в Україні чи допомогу західних неукраїнських урядових та неурядових структур у гуманітарній чи освітньо-технічній сферах... Потрібно також згадати і про зусилля громад і поодиноких представників діаспори, які інколи власними фондами, та, головне, впливами на західні комерційні компанії ініціювали вклад інвестиційного капіталу в Україну чи запровадження західних комерційних структур в Україні».

Слід нагадати також про велике сприяння з боку українських громад в Америці та Австралії у підготовці наших олімпійських команд до виступів на всесвітніх іграх у Лілліхаммері, Атланті, Нагано, Сіднеї та Солт-Лейк-Сіті.

Мабуть, усім відомі величезні обсяги гуманітарної допомоги з боку зарубіжної української спільноти у подоланні Україною наслідків Чорнобильської катастрофи. Ця поміч, передусім чорнобильським дітям, триває й сьогодні.

Коли жорстока повінь принесла лихо в Закарпаття, на допомогу потерпілим надійшли вантажі, організовані українськими церквами і товариствами Сербії та Чорногорії, Німеччини, Австралії, Великої Британії, Угорщини, Латвії та інших держав.

Українські громади у США, Канаді, Великій Британії, Австралії, Німеччині та ще ряді країн надали Україні відчутне сприяння у розбудові закордонних дипломатичних і консульських установ.

Зарубіжні українські газети, журнали, радіо- і телепрограми на американському континенті певною мірою забезпечують тут інформаційну присутність України, прагнуть створювати її позитивний імідж. Хоча, безперечно, їм важко протистояти потужним західним джерелам дезінформації про нашу країну.

Закордонні українці беруть активну участь у виборчих процесах в Україні у складі різних місій спостерігачів. На парламентських виборах в Україні лише від Конгресу українців Канади працювало 150 волонтерів-обсерваторів. У 2004 році з ініціативи депутата Бориса Весневського в Оттаві відбулося екстрене засідання федерального парламенту (такі зібрання мають місце у разі війни чи внутрішніх криз). Саме тоді була прийнята перша у світі резолюція законодавчого органу держави, що засудила фальсифікацію результатів другого туру президентських виборів в Україні.

Чи мають змогу українські громади у країнах проживання впливати на сприятливу політику своїх урядів щодо України? В цілому — досить невеликі шанси. Приклади, хоч і непостійного, та все-таки лобіювання національних інтересів нашої держави демонструють Світовий конгрес українців, Український конгресовий комітет Америки, інші найбільші об’єднання українців у США та Канаді. Зокрема, в Оттаві працює шість депутатів федерального парламенту, у Канаді є чимало міністрів і депутатів українського роду у провінційних урядах і парламентах. Значний потенціал для лобіювання має Росія. Там серед представників українського етносу є губернатори ряду регіонів, мери окремих міст. Але російські українці досить пасивні в тому, щоб бути лобістами своєї історичної Батьківщини у внутрішній та зовнішній політиці Російської Федерації. Гадаю, необхідний час на те, щоб із політичним та економічним зміцненням України у нашого закордонного етнічного загалу зросла впевненість у своїх можливостях.

Станіслав ЛАЗЕБНИК,голова громадської організації «Разом».