ХТО ТАКІ ЛІВІ І ХТО ТАКІ ПРАВІ В УКРАЇНІ?

Політична боротьба — це насамперед боротьба за державну владу. Вона неминуче пронизує всю історію класових суспільств. По суті, це вища форма боротьби класів.

Розподіл на лівих і правих у політичній боротьбі ввійшов в історію з часів Французької буржуазної революції кінця XVІІІ ст. Тоді лівими (крайніми) почали називати рішучих прихильників боротьби за інтереси революційного народу (якобінців), а їхніх супротивників — правими. Саме тоді, у зв’язку з розколом якобінців, з’явилися і псевдоліві — прислужники контрреволюції.

Історична велич справжніх якобінців полягала в тому, що вони були «якобінці з народом», з революційною більшістю народу, з революційними передовими класами свого часу.

«Смішні і жалюгідні «якобінці без народу», ті, хто тільки корчить із себе якобінців, ті, хто боїться ясно, прямо, привселюдно оголосити ворогами народу визискувачів, гнобителів народу...»

Скільки і на минулих, і особливо на цих виборах ми побачили і почули «лівих» гасел і програм — «10 кроків назустріч людям» тощо з боку тих, хто називає себе «народними», «соціал-демократичними» і навіть «соціалістичними» партіями, а по суті правих або псевдолівих, псевдосоціалістів — тобто тих, хто кажучи словами Леніна «тільки корчить із себе якобінців» і боїться «... на повний голос назвати ворогами народу визискувачів»!

Трудящі в переважній більшості за підсумками минулих виборів виявляються зовсім «нічому не навченими», і праві знову їх обманюють новими лівими гаслами і обіцянками. Внаслідок цього до наступної виборчої кампанії багаті стають ще багатішими, а бідні — ще біднішими.

Тільки за минулий рік кількість мільйонерів в Україні зросла в 2,5 разу!

Здавалося б, очевидна істина: приватна власність на базові галузі народного господарство України — а це величезне багатство! — належить 200—300 родинам нуворишів. Олігархи, обдуривши народ, взяли у свої руки усі три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову.

Чому ж трудящі «вперто» не хочуть помічати, що головною причиною їхнього тяжкого становища є втрата їхньої, ними ж побудованої в роки Радянської влади власності?

Очевидно, що нашим трудящим бракує класової свідомості, політичних знань узагалі. Бо чим можна пояснити те, що знедолені трудящі самі, «добровільно», обрали до вищого законодавчого органу влади своїх гнобителів (до того ж укотре!). Відповідь на це питання можна знайти тільки спираючись на наукові, класові позиції.

В. І. Ленін писав: «Люди завжди були і будуть дурненькими жертвами обману і самообману в політиці, поки вони не навчаться за будь-якими моральними, релігійними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками розшукувати інтереси тих чи тих класів». (В. І. Ленін, ПЗТ, т. 23, с. 47).

Що таке класи (соціальні)? Марксизм визначає, що це великі групи людей, які розрізняються за їхнім місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленому і оформленому в законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають у своєму розпорядженні.

У сьогоднішній Україні чітко видно два класи, дві великі групи людей, що живуть по-різному і протистоять один одному. Це клас власників засобів виробництва, базових галузей народного господарства, нуворишів нашого часу — ющенків, волкових, суркісів, жваній, порошенків, тимошенків тощо і клас інших громадян України, що втратили свою спільну власність після грабіжницької, злодійської приватизації загального надбання українського народу.

Цей факт необуржуазія намагається приховати, навмисно нав’язує ідею про «єдність», про «національний інтерес». Але хай би як міркували політичні демагоги й учені-лакеї нуворишів, цього факту не приховати: в Україні сьогодні є кілька тисяч мільярдерів, мільйонерів і «майже мільйонерів», в яких у руках — власність на заводи, фабрики, електростанції, землі і т. д. А будь-яка буржуазна влада означає або відверту, або приховану форму диктатури.

Це вони гноблять народ і шикарно живуть, і є ті, хто позбувся всього під час проведення так званих ліберальних реформ, у кого залишилися тільки робочі руки або знання, і кого олігархи продовжують експлуатувати і обдурювати. Саме це, ключове, класове розуміння соціальної структури сучасного українського суспільства і дає розуміння того, хто такі ліві і хто такі праві в сьогоднішній Україні.

Як не піддатися на обман буржуазії та її засобів масової інформації, як відрізнити лівих від правих?

Перша й очевидна ознака: справжні ліві відкрито, прямо вказують на наявність буржуазії і гноблення народу цією новою українською (і міжнародною) буржуазією, закликають до боротьби з нею, організують цю боротьбу.

Такою лівою партією сьогодні в Україні є КПУ. Наша партія не раз заявляла, що її боротьба за владу — це боротьба за передачу влади народу. Праві, маніпулюючи свідомістю трудящих, говорять про «єдність народу», «справедливість», «національні інтереси». Саме такі гасла НСНУ, ПРУ, БЮТ, СДПУ(о), націоналістів тощо. Але насправді всі ці партії і блоки є виразниками інтересів великого капіталу, і служать вони буржуазії, хоч би як вони називалися.

Роль «демократичної» декорації вміло виконують псевдоліві. Типовий зразок — СПУ. На словах закликають до «соціалізму», а на ділі служать капіталу! Навмисно обманюють народ наявністю «хороших» капіталістів, які нібито готові «розділити» (при капіталізмі, у буржуазній державі!) владу і бізнес чи «побудувати Європу в Україні». Що це — політична наївність? Ні.

Другий найголовніший критерій — це ставлення до власності. Справжні ліві, а тепер такими в Україні фактично залишилися тільки комуністи, вважають, що народу повинна бути повернута його власність. Суспільна власність на основні засоби виробництва має посідати найголовніше, пріоритетне, домінуюче місце серед усіх форм власності. Цей підхід комуністів лежить в основі нашої ідеї націоналізації базових галузей народного господарства. Ми вважаємо незаконним, несправедливим присвоєння приватними особами великої, загальнонародної, державної власності.

На відміну від лівих, праві, тобто буржуазія і всі її партії, вважають, що приватна капіталістична власність — єдиний правильний спосіб виробництва. Вони виправдовують злодійські способи присвоєння загального надбання народу міркуваннями про початкове нагромадження капіталу. Цинічно вважають, що переможців не судять, і не піддають сумніву все те страшне, що сталося в 1990—1991 роках, коли обманом і погрозами було розвалено Союз РСР, антиконституційно заборонено Компартію і почалося розграбування загального надбання українського, як і всіх інших радянських народів.

Саме в оцінках і ставленні до того, що сталося, так званому «роздержавленні» власності, відбувається найголовніший вододіл між лівими і правими.

Ліві — це послідовні прихильники пріоритету загальнонародної власності в найважливіших, базових галузях народного господарства. Саме на базі загальнонародної власності і за регулюючої ролі народної, соціалістичної держави, як виразниці загальних інтересів, може і повинна розвиватися приватна трудова власність, основана на власній праці конкретного громадянина, його родини або колективу, асоціації трудівників.

У цьому плані найважливішим критерієм різниці між лівими і правими є ставлення тих чи інших політиків і громадян до пріоритету загальнонародних, загальнодержавних, колективних і особистих інтересів. І тут погляди лівих і правих діаметрально розходяться. Якщо врахувати, що економічні відносини виявляються насамперед як інтереси, то на перший план виходить проблема класового інтересу.

Ліві, тобто комуністи, чітко вказують, що пануючий у власності на засоби виробництва клас буржуазії має свої власні інтереси, що жорстко протистоять інтересам усього суспільства.

Праві сили, навпаки, начебто не бачать «справжніх інтересів» пануючого класу буржуазії, прикриваються демагогічними міркуваннями про загальнолюдські цінності, потреби і т. д. Тим самим вони фактично служать інтересам пануючих власників, і їхні інтереси видають за інтереси всього суспільства.

Кожній хоч почасти політично грамотній людині зрозуміло, що і президент в Україні й уряд є представниками великого бізнесу, великих власників.

Кабінет Міністрів, по суті, є комітет з управління справами буржуазії. А Верховна Рада, де тепер абсолютно панують олігархи та їхні «підспівувачі», з органу влади, що представляє інтереси народу і виразника загальнонародних інтересів, перетворилася на клуб олігархів.

Очевидно, що така Верховна Рада проводитиме в життя через закони інтереси тільки великих власників, тобто олігархів. Нехай оглянеться кожний із трудівників на підсумки останніх 15 років свого життя: внаслідок буржуазної демократії і «незалежності» він втратив свої заощадження, здоров’я, права, впевненість у завтрашньому дні і для себе, і дітей!

Лише комуністи як істинно справжні ліві ставлять за свою мету задоволення потреб трудящих, підвищення якості життя трудівників в інтересах усього суспільства і кожного з них.

Корінна різниця між лівими і правими полягає й у тому, що праві піклуються виключно про свій капітал. А словами турботи про «народ», «націю», «державу» забезпечують ідеологічне виправдання своїй цинічній антинародній експлуататорській політиці, інтересам насамперед великого капіталу.

Зі зростанням великого капіталу інтереси дрібних і середніх приватних власників ними так само постійно ущемляються. Зрештою, дрібний підприємець розоряється і виштовхується в середовище пролетаріату. Загальне гасло правих про те, що приватна власність є засновок й умова свободи людини, на практиці служить тільки великим власникам: мільйонерам і мільярдерам. А для інших громадян це обман, бо свобода людини в капіталістичному суспільстві цілком залежить від їхнього матеріального становища.

У цих умовах тільки ліві відстоюють справжні інтереси трудящих, дрібних і середніх власників. Борючися за відновлення загальнонародної власності, комуністи створюють матеріальні і духовні передумови свободи для кожного громадянина країни, рівні стартові можливості для всіх, а не тільки для нуворишів.

Ліві і праві істотно розходяться також у питаннях демократії.

При цьому праві торочать про «демократію взагалі», заперечують класовий характер демократії, тобто те, що влада захищає й обслуговує інтереси тільки багатих. Однак уся практика розвитку демократії вказує на те, що в антагоністичному, капіталістичному класовому суспільстві не може бути позакласової «чистої» демократії. Сам факт наявності політичних інститутів: загальних виборів, парламенту, багатопартійності і т. д., ще не забезпечує ні для громадян, ні для трудового класу рівних можливостей. Влада, за так званого «демократичного» підходу, завжди опиняється у власників, в олігархів, бо у них у руках економіка, фінанси, ЗМІ, уряд тощо. Вони обдурюють і підкуповують безправних людей. Хіба минулі вибори не підтвердили це ще раз?

За 15 років реформ великі власники — олігархи, що збагатилися за рахунок розкрадання загальнонародної власності, швидко навчилися організованості і досвіду класової боротьби за владу. За ці роки буржуазія не допустила до влади жодного уряду, здатного виражати інтереси працюючого населення.

Обдурювання, маніпуляція свідомістю, підкуп на виборах, обіцянки, розорення і безсилля трудящих — ось далеко не повний перелік прийомів для обману довірливих виборців, і влада постійно перебуває в руках правих партій і їхніх господарів —великих власників.

Праві партії, хоч би як вони називалися — НСНУ, ПРУ, БЮТ, НДП, НП, УНП, НРУ, СДПУ(о) і т. п. відстоюють саме таку формальну, «чисту» демократію. Таким прийомом наперсточників праві партії і їхні підголоски зі СПУ забезпечують величезні класові переваги і класове панування буржуазії, подаючи її класові інтереси як загальнонаціональні. Через закони, президентські укази, рішення уряду, рішення судів праві забезпечують захист інтересів тільки великих кланово-організованих власників.

На противагу цьому комуністи, справжні ліві, розглядають буржуазну демократію лише як тимчасовий інструмент, форму, метод, можливість легального захисту і забезпечення інтересів трудящих, включаючи інтереси тих трудящих, хто є дрібним та середнім приватним власником.

Тому ми, комуністи, і вимагаємо офіційного і рівного для всіх політичних партій доступу до засобів масової інформації, жорсткого покарання за фальсифікацію виборів, недопущення фактичної цензури в ЗМІ, відкритості в роботі правоохоронних органів і судів, недопущення переслідування людей з політичних мотивів. Ми змушені сьогодні боротися в умовах буржуазної псевдодемократії, але заявляємо: тільки за соціалізму, за відсутності класу пригноблювачів, нуворишів можлива справжня демократія трудящих.

Ми, комуністи, використовуємо можливості буржуазної демократії, щоб просвіщати трудящих, боротися за їхні права і викривати буржуазію, систему лестощів, неправди, шахрайства, жонглерства модними гаслами, обіцянками будь-яких реформ і будь-яких благ, аби залишитися при владі, як це роблять праві партії та їхні господарі.

Ми, комуністи, прагнемо роз’яснити трудящим справжню природу політичних партій, пояснити, які й чиї інтереси керують тією чи тією партією, які класи суспільства ховаються за вивісками правих партій, чому тільки завоювання влади лівими може поліпшити становище величезної більшості трудящих.

Ми відверто і чесно кажемо трудящим: річ не в тому, хто і які красиві гасла висуває. Головне — за словами і гаслами бачити класовий інтерес, розуміти, кому насправді, реально будуть вигідні пропоновані заходи! Багатий ніколи не служитиме бідноті. Він шкуру з неї буде дерти, бо він живе шикарно за рахунок праці бідноти!

Таким чином, праві партії виступають за «чисту», загальну, надкласову демократію, лукаво розуміючи, що грошовий мішок великих власників за такої демократії дає їм влада.

А ми, комуністи, ліві, чесно порушуємо питання — «демократія»? Для якого класу? Кому вигідна та «свобода», про яку кричать помаранчеві? Кому служить біло-блакитна демократія?

Сьогодні демократія служить великим власникам, незалежно від їхнього політичного забарвлення. Це їхня демократія, їхня влада, і вони відповідальні за той катастрофічний кризовий стан суспільства, у який вони його ввергнули заради власного збагачення.

Висновок один: сьогоднішня демократія в Україні не для всіх, а тільки для тих, хто має гроші та владу. Формально усі мають рівні конституційні права. Це і стверджують праві. Але народ України щодня — на тисячах практичних прикладів знедолених і жебраків — переконується в лицемірній сутності буржуазної демократії, що її відстоюють праві.

Праві від лівих істотно відрізняються також методами політичної боротьби. В усіх країнах буржуазія використовує, головним чином, дві системи правління, два методи боротьби за свої інтереси і відстоювання свого панування.

Це, по-перше, метод насильства, переслідування, заборони, придушення народу і політичних супротивників. Другий метод боротьби буржуазії з трудящими, з рухом лівих та їхніх партій полягає в ошукуванні народу, в розділенні трудящих, у дезорганізації їхніх організацій, у створенні підставних партій, у підкупі окремих представників або лівих вождів з метою залучення їх на сторону буржуазії та правих партій.

Ці два методи, змінюючи одне одного, переплітаючися, формують різні сполучення — мета яких одна: зберегти політичну систему влади й олігархічний режим. Саме це і штовхає буржуазію та її правих політичних адвокатів на постійний лицемірний обман народу, на підкуп, на нездійсненні обіцянки, на тимчасові подачки окремим соціальним групам трудящих та на насильство (й економічне, й політичне, й правове!), щоб не дати трудящим і їхнім лівим партіям згуртувати народ, об’єднатися в єдиний лівий фронт боротьби за свої права.

Пряник і батіг — ось методи політичної боротьби української буржуазії та її правих партій.

Завдання і методи політичної боротьби лівих — це правда, нещадна критика і викриття буржуазії, розвінчання обману правих, постійний заклик до організованості й організація класової боротьби, соціальної пильності та рішучості.

Критерієм поділу на лівих і правих у політичній боротьбі є також ставлення учасників цієї боротьби до принципів колективізму та індивідуалізму. Праві завжди були і є фанатичними поборниками індивідуалізму. Це принцип приватновласницької ідеології, коли інтереси окремої особи ставляться вище за інтереси суспільства, колективу.

Постійним нав’язуванням концепції індивідуалізму буржуазія і її праві партії намагаються прикрити свої найтяжчі злочини проти людства. Про це писав ще Ж.-Ж. Руссо, зазначаючи, що перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей достатньо простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником класової ворожнечі. Від скількох злочинів, воєн, убивств, нещасть і жахів уберіг би рід людський той, хто, висмикнувши коли або засипавши рів, крикнув би собі подібним: «Остережіться слухати цього ошуканця; ви загинули, якщо забудете, що плоди землі — для всіх, а сама вона — нічия». Саме з індивідуалізмом праві пов’язують і права людини.

Загальновідомо, що особистий інтерес людини завжди визначається суспільством і через це має суспільний характер. А індивідуалізм — це не норма, а відхилення, аномалія, це реакція оскаженілого буржуа на гострі життєві проблеми.

Звичайно, творчою засадою у суспільстві завжди є діяльність особистості. Однак тільки в колективі індивід стає особистістю і одержує засоби, що дають йому можливість усебічного розвитку своїх задатків. Отже, тільки в колективі можлива справжня особиста свобода.

Тому ми, комуністи, справжні ліві — боремося проти класу пригноблювачів, за згуртування, дружбу, товариське співробітництво і взаємодопомогу трудящих, за колективізм, що полягає в підпорядкуванні особистих інтересів громадським.

А буржуазні праві партії та їхні поплічники проповідують індивідуалізм, егоїзм, агресивність, вовчі звичаї, заздрість, жадібність і ненаситність до багатства, корисливості, до війни всіх проти всіх. Це хижа суть капіталу і його суспільства. І становлення капіталізму в Україні наочно підтвердило антилюдську індивідуалістичну приватновласницьку сутність правої ідеології.

Бійся данайців...

Дуже важливим відмітним критерієм справжності лівих є їхнє ставлення до компромісів, входження в праві уряди, до еліти пануючого класу буржуазії. Проблема лівих у питаннях компромісу з правими в різних ситуаціях і в кожній країні розв’язується по-різному. Стосовно цього є і вислів К. Маркса про те, що в політиці, заради відомої мети, можна укласти союз навіть із самим чортом, потрібно бути тільки впевненим, що ти обдуриш чорта, а не чорт тебе.

На практиці, однак, в абсолютно переважній більшості випадків праві, в образі чорта, ошукували тих лівих, котрі погодилися піти з правими на компроміс. Особливо яскраво це проявляється, якщо ліві погоджуються увійти з правими в коаліційний уряд за умов, коли немає для цього підстав.

Вся історія парламентарних і конституційних буржуазних країн засвідчує, що ті ліві, котрі погоджуються увійти з правими в коаліційний уряд, коли немає загрози фашизму або коли немає революційної ситуації, практично об’єктивно зраджують ліві ідеї, зраджують інтереси трудящих, стають носіями і захисниками інтересів великого капіталу.

В. І. Ленін писав: «Тому і виходить завжди така річ, за всіляких «коаліційних» міністерств з участю «соціалістів», що ці соціалісти, навіть за умови цілковитої сумлінності окремих осіб із їхнього числа, насправді виявляються простою прикрасою або ширмою буржуазного уряду, громовідводом народного обурення від цього уряду, знаряддям обману мас — цим урядом».

Водночас необхідно враховувати, що буржуазія в особі правих завжди мімікрує, завжди хитрує, завжди намагається використовувати лівих угодовців у своїх цілях. В. І. Ленін з цього приводу писав: «Суть маневру полягає в тому, щоб поставити вождів «соціалістичної демократії», що «відходять» від соціалізму і від революції, у становище нешкідливого для буржуазії додатка при буржуазному уряді, заслонити цей уряд від народу за допомогою майже соціалістичних міністрів, прикрити контрреволюційність буржуазії блискучою, ефектною вивіскою «соціалістичного» міністеріалізму».

Всі інші варіанти розподілу власності і влади ведуть до холуйської залежності України від Заходу чи від великого російського капіталу, від транснаціональних корпорацій. Наслідком цього може бути розчленовування України, втрата державності, етнічний геноцид народу. Ні Янукович зі своїм кланом, ні Ющенко зі своїм об’єктивно не можуть вивести Україну з кризи. Це можливо, повторимо, тільки в разі повернення великої базової власності народу. А вони цього зробити не можуть, бо вони самі капіталісти, мільйонери і служать своєму класу. Тому прогресивні соціалісти, що підтримали на виборах у 2004 році клан Кучми—Януковича, а в 2006 р., виражаючи інтереси російського олігарха Курочкіна з кримінальною репутацією, і просто соціалісти, котрі підтримали клан Ющенка і увійшли в уряд «нашистів»-капіталістів, націоналістів, також пішли в услуговування великому капіталу, тільки до різних його об’єднань.

Отже, і верхівка так званих прогресивних соціалістів Вітренко, і лідери «просто соціалістів» Мороза тепер в дійсності активно реалізують праву ліберальну ідеологію, яка полягає в тому, щоб до кінця відібрати власність у народу, розділити між «своїми» нуворишами-буржуа.

Думаємо, що всі лідери так званих лівих, котрі пішли в услугування до правих, перестали представляти лівий рух. Вони можуть і будуть далі називати себе лівими, однак тільки для того, щоб ошукувати народ, щоб під виглядом лівої риторики, лицемірної турботи про народ захищати інтереси великого капіталу, забрати через приватизацію останні рештки загальнонародної власності і залишити абсолютну більшість населення країни віч-на-віч з оскаженілою ринковою стихією, що робить бідних ще біднішими, а багатих ще багатішими. Достатньо подивитися на особисте багатство і спосіб життя багатьох вождів цих так званих «лівих», аби переконатися, що це так.

З точки зору всіх критеріїв, що відрізняють лівих від правих, в Україні за ідеали і програми лівого руху — руху трудового народу — послідовно веде боротьбу тільки Комуністична партія України, котра не піддалася на спокушання правих, не пішла їм в услуговування, не зрадила інтересів ошуканого, приниженого, обікраденого народу.

Ми, комуністи, упевнені, що в боротьбі разом з народом повернемо загальнонародне надбання, велику базову власність, встановимо владу народу — справжню Радянську владу, відстоїмо суверенітет і безпеку України, затвердимо справедливий соціальний устрій —соціалізм, за якого не буде холопа і пана, а будуть матеріально і духовно забезпечені громадяни України, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку усіх, де всі будуть рівні перед законом, а держава, справді, перетвориться з органу, що стоїть над суспільством, на орган, цьому суспільству цілком підлеглий.

Трудящі без псевдолівих, без політичних лицемірів, котрі продалися правим, повій і спекулянтів-торгашів, об’єднані комуністами, створять свій Лівий фронт і в боротьбі, у класовій боротьбі! утвердять свою соціальну перемогу, притягнуть до відплати нуворишів і здобудуть перемогу творення, перемогу трудящого власника!, а не власника-паразита, який пограбував свій народ.

Таким чином, трудящим давно час об’єднуватися. Хто там крокує правою? Лівою, лівою, лівою! Це об’єднання лівого народу під червоним прапором неминуче — інакше зламається сама хода Світової Історії. За це і бореться Комуністична партія України та її парламентська фракція.

Разом з народом ми переможемо!